Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир

Літописна традиція називає засновником цього монастиря сина Святого рівноапостольного князя Володимира, князя Чернігівського і Тмутараканського Мстислава. За одними джерелами заснування датується 1033 роком, за іншими — 1036 роком, але в цьому випадку засновником називають брата Мстислава — князя Ярослава Мудрого. Вже у XII столітті в монастирі були збудовані Спаський собор та Михайлівська церква, в якій 1179 року поховано князя Олега Святославича, названого в «Слові о полку Ігоревім» Олегом Гориславичем. Мурований Спаський собор спорудили дещо пізніше — десь у часи князя Ігоря (героя «Слова о полку Ігоревім»), на рубежі XII—XIII століть.

Монастир стояв за 2 кілометри на південь від самого міста Новгорода-Сіверського на крутій горі над Десною в оточенні садів та дрімучих лісів. Зараз монастир — у межах міста.

Невдовзі після монголо-татарського погрому Новгорода-Сіверського монастир було відновлено, проте його ще не раз руйнували нападники — то татари 1552 року, то поляки 1604 року, але він завжди піднімався з руїн. У 1603 році монастир дав притулок Лжедмитрію І, допомігши йому в боротьбі за московський престол. Та зрештою, не витримавши перипетій військово-політичної боротьби перших десятиліть XVII століття, в центрі яких опинився Новгород-Сіверський, ченці монастиря на чолі з архімандритом Корнилієм 1618 року переселилися до Рильська, на територію Московського царства.

Спасо-Преображенський монастир відновлено року 1620 коштом великого польського магната — каштеляна Мінського, старости Новгород-Сіверського Олександра Пісочинського. 1635 року король Речі Посполитої Володислав IV передав монастир ордену єзуїтів. Проте невдовзі ченці-єзуїти змушені були втекти з Новгорода-Сіверського. Це сталося на початку Хмельниччини в 1648 році.

З 1657 року єпископську кафедру тут очолив надзвичайно енергійний ієрарх, визначний політик і культурний діяч Лазар Баранович. З того часу монастир, де оселився єпископ, став помітним культурним центром, що збирав видатні літературно-художні сили тогочасної України — проповідників, письменників, зодчих, художників, друкарів. Лазар Баранович відбудував княжий Спаський собор, зробивши його трипрестольним, трапезну, настоятельський корпус, оборонні башти. Під час відновлення давніх споруд їхні стіни прикрашали викладеними з цегли тризубами — знаками Рюриковичів, які мали підкреслити спадкоємність традицій Русі-України.

Лазар Баранович організував у монастирі латинську школу, а з 1663 року — друкарню. Її технічним керівником був Семен Ялинський, котрий навчився друкарської справи у Вільні. Поступово тут зібрався гурток визначних художників книги, пам’яткою діяльності яких став, зокрема, рукописний «Служебник», написаний за повелінням Лазаря Барановича «в монастиру всемилостивого Спаса Новгородка Сиверського в року 1665 августа 6». Титульний аркуш прикрашає архітектурний мотив із зображенням Спаського собору. Далі текст ілюструють багатобарвні мініатюри, найцікавішою з яких є «Чин освячення прапора». На ній в інтер’єрі Спаського собору зображено Лазаря Барановича та козацьку старшину на чолі з гетьманом Іваном Брюховецьким. Школа мініатюристів справила вплив і на художнє оформлення видань друкарні, що працювала у монастирі протягом 10 років. За цей період вийшло 19 видань, з них 10 — польською мовою, в основному полемічні твори. Видавалися літературні та моралістичні твори самого владики — «Цвітослов ілі Трифолог» 1678 року, його молодших співробітників Іоанникія Ґалятовського та Дмитрія Туптала (Димитрія Ростовського): цікавий за змістом полемічний твір Ґалятовського «Лебідь» 1679 року, спрямований проти мусульманства, з порадами щодо збройної боротьби проти турецько-татарських нападників. Друкувалися також навчальні посібники — граматики, часословці тощо.

Славу друкарні принесли гравери Дамаскін, Дорофей, Костянтин, Семен Ялинський та інші майстри, що сховалися за ініціалами В. Л., П. С., І. С., М. Я. Досить сказати, що саме в новгородсіверських виданнях вперше з’являється ілюстрація, виконана в техніці мідериту (гравюри на міді). Це мистецьки досконале зображення чудотворної ікони Іллінської Богоматері з Чернігова в книзі Лазаря Барановича «Ksiega rodzaju» 1676 року. Вже згадуваний «Анфологіон» має пишніше оформлення: гравюри вкомпоновані в барокові картуші; привертає увагу оздоблення титульного аркуша: бічні сторони рамки заповнено виноградною лозою з традиційно вкомпонованими погруддями святих, а внизу бачимо один з рідкісних зразків архітектурного пейзажу XVII століття: зображено споруди Спаського монастиря — собор, Петропавлівську церкву з трапезною і келіями, так звану «бурсу». Ця гравюра — дорогоцінний історичний документ, що став у пригоді під час реставрації архітектурного ансамблю монастиря.

Майстри, які працювали в Новгороді-Сіверському, орієнтувалися на Київ як на всеукраїнський центр друкарства. Деякі ілюстрації книг, виданих у Спасо-Преображенському монастирі, просто відбито з дощок київських видань («О хіротонії» 1676 року, «Анфологіон» 1678 року та інші). 1679 року Лазар Баранович перевіз друкарню до Чернігова, де вона плідно працювала ще протягом 100 років.

Зі Спасо-Преображенського монастиря походить кілька творів ювелірного мистецтва доби українського бароко: це срібний оклад Євангелія з ініціалами архімандрита Михайла Лежайського (близько 1670 року), рослинний орнамент і вишукані картуші якого аналогічні рисунку гравюр «Анфологіона». Твором пізнього бароко є срібна позолочена дарохоронильниця Спаського собору, зроблена 1756 року коштом Арсенія Могилянського.

Все це свідчить про наявність у Спасо-Преображенському монастирі в XVII—XVIII століттях однієї з провідних в Україні художніх шкіл, що вплинула на розвиток навколишніх мистецьких осередків. На жаль, маємо обмаль відомостей про латинську школу — не знаємо її викладачів, програми тощо, а проте значення її в історії української культури непересічне — адже вона стала підмурком знаменитої Чернігівської колегії.

У 1699—1701 роках настоятелем Спаського монастиря був Святий Дмитрій Ростовський. Тут він написав третю частину «Четьїх Міней», розпочав «Мартиролог», звідси його відкликав цар Петро І на Ростовську митрополичу катедру.

Основні споруди монастиря, що дійшли до нашого часу, є результатом будівництва, яке провадили Лазар Баранович у 1657—1667 роках та архімандрит Михайло Лежайський у 1670—1690 роках. Мури й башти, у тому числі Свята брама, — споруди давніші, перебудовані в 1680-х роках. Основою споруди Святої брами є надбрамна башта XVI століття зі звідним мостом — чи не найдавніша мурована оборонна споруда Лівобережної України.

22 січня 1787 року до монастиря завітала цариця Катерина II. Вона взяла участь в освяченні Іллінської церкви, збудованої при настоятельському корпусі, й пожертвувала великі кошти на спорудження нового собору. То був вирок мурованому соборові, спорудженому наприкінці XII століття героєм «Слова о полку Ігоревім».

Новий собор на руїнах давньоруської пам’ятки було закладено за проектом знаменитого петербурзького архітектора італійця Джакомо Кваренгі. Він вважав нижче своєї професійної гідності їхати у якийсь провінційний Новгород-Сіверський (який на той час був центром губернії), аби визначити форми й обсяги будівлі з урахуванням конкретної ситуації. Тому собор виявився завеликим для ансамблю, він візуально немов «придушив» навколишні споруди доби українського відродження. Сталося так, що і будівництво, й реставрацію цього злощасного собору постійно переслідували неприємності й невдачі. Оскільки автор проекту перебував у Петербурзі, то керівництво будівництвом на місці доручили архітектові Івану Яснигіну, а підряд на будівництво передали калузькому 2-ї гільдії купцеві Мєшкову. Він виявився шахраєм і злодієм: спродав «наліво» залізо, що мало піти на будову, дешево закупив неякісну цеглу. Велетенський п’ятибанний собор не встигли закінчити, як 1816 року він почав розвалюватися. Тоді за проектом чернігівського губернського архітектора Антона Карташевського, видатного фахівця й першого реставратора пам’яток, досі не поцінованого нашою історико-архітектурною наукою, невдале творіння великого Кваренгі було врятоване: під підпружні арки підведено 16 додаткових колон, проведено інші інженерні роботи. 1838 року в цьому соборі було поховано сина останнього гетьмана України, графа Олексія Кириловича Розумовського.

З 1785 року після відкриття Новгород-Сіверської єпархії у монастирі влаштовано семінарію. У монастирській бібліотеці на кінець XIX століття налічувалося немало стародруків — київських, чернігівських і місцевих видань; грамоти царів Івана Грозного та Олексія Михайловича, гетьманів Івана Виговського та Юрія Хмельницького. Короткий перелік, складений архієпископом чернігівським, колекціонером та істориком Філаретом (Гумілевським) дає деяке уявлення про культурні скарби і раритети монастирської бібліотеки, про підручники і навчальні посібники XVII—XVIII століть. Були тут також унікальні, як на сьогодні, праці, приміром: з географії — «Опис Японії» 1734 року; з геометрії — «Прийоми циркуля і лінійки» 1725 року; з історії — «Вступ до європейської історії» Самуїла Пудендорфа, «Діяння церковні і громадянські» Баронія, «Синопсис» київського друку 1735 року тощо. Після закриття монастиря в 1918 році бібліотеку було розгромлено. Щоправда, окремі книги якимось дивом потрапили до Чернігівського історичного музею.

У 1930-х роках місцева влада намагалася якось зруйнувати монастирські споруди, хоча вони й були оголошені державним заповідником. Проте для реалізації цих намірів забракло ресурсів і коштів — предки-бо добре вміли мурувати! Під час Другої світової війни тут містився нацистський концтабір. У повоєнну добу на території монастиря була психіатрична лікарня, а з 1979 року тут створили філіал Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. У соборі планувалося відкрити музей «Слова о полку Ігоревім». Психіатрична богадільня, що займала монастирський ансамбль аж до 1987 року, довела архітектурні пам’ятки й територію до жахливого стану. Але не краща ситуація була й пізніше, коли пам’ятка нібито знайшла господаря в особі заповідника. Щоправда, до 1000-ліття міста і 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» було проведено деякі реставраційні роботи. Проте досвід показав, що слабосилий і неавторитетний провінційний заповідник не зміг стати справжнім дбайливим господарем архітектурної пам’ятки європейського значення. Зрештою, настав час повернення загарбаного законному власнику — Православній церкві, що й було реалізовано напередодні 2000-ліття Різдва Христового. Тоді ж, на зламі тисячоліть, за сприяння другого Президента України Леоніда Кучми, місцевого уродженця, монастирський ансамбль повністю відреставрували.