Гамаліївський Харлампіївський монастир

Монастир міститься неподалік від Новгорода-Сіверського, проте на протилежному, лівому березі річки Десни. Він займає невисоке підвищення на лівому березі річки Шостки (лівого допливу Десни) у селі Гамаліївка, яке сьогодні є передмістям значного промислового міста Шостка.

Історія монастиря пов’язана з діяльністю козацької старшини доби занепаду Гетьманщини після Полтавської катастрофи 1709 року. Ще у другій половині XVII століття значний козак Степан Бугай захопив землі на річці Шостці. Генеральний осавул Антон Гамалія відкупив у нього це займище, спорудив на річці млин й біля нього осадив слобідку, яку назвав за своїм прізвищем — Гамаліївкою. 1702 року коштом Антона Гамалії тут споруджено дерев’яну церкву Святого Харлампія. Навколо неї одразу ж виникла Харлампієва пустинка — невеличкий жіночий монастир. 1713 року клопотами гетьманші Анастасії Скоропадської скит перетворено на повноцінний жіночий монастир з відповідними правами та маєтностями. Наступного 1714 року гетьман Іван Скоропадський проголосив себе титарем, тобто покровителем монастиря. Його коштом розпочалося муроване будівництво, якому гетьман надавав великого значення, бо це мав бути його фамільний монастир — одна з ознак гетьманського престижу. Мабуть зовсім не випадково під час будівництва цього мурованого ансамблю за зразок правив оборонний тип монастиря — Спасо-Преображенський у сусідньому Новгороді-Сіверському. Якщо врахувати тодішню (після Полтавської поразки 1709 року) військово-політичну ситуацію на Північному Лівобережжі, то дуже важко логічно пояснити необхідність спорудження в глибокому запіллі такої потужної мурованої твердині з собором Різдва Богородиці, теплою церквою Харлампія, корпусами келій, оборонними мурами з чотирма наріжними глухими і трьома середстінними надбрамними баштами. До того ж, ця твердиня була не чоловічим, а жіночим монастирем. Отже, потужні муровані фортифікації мали не стільки реальне, скільки символічне значення, уособлюючи духовну фортецю.

У монастирі були споруджені й гетьманські будинки, в яких іноді жив з родиною сам Іван Скоропадський, а після його смерті — вдова Анастасія Марківна, яка навіть давала тут бали для українського шляхетства. Гетьман помер 1722 року, не встигнувши завершити будівництво всіх монастирських споруд. Його поховали в склепі Харлампіївської мурованої церкви, яку на той час уже освятили. У самій церкві була білокам’яна різьблена плита з написом: «Зді опочивает тілом раб Божий Иоанн Скоропадский войск запорожских гетман, сей обители фундатор, преставися в Глухові року 1722 місяця іюля третього дня». Анастасія Скоропадська, яка померла 1729 року, похована поруч із чоловіком. Її могила відмічена такою самою різьбленою плитою. У заповіті гетьманша розпорядилася перетворити монастир з жіночого на чоловічий, що й виконано в 1733 році: сюди перевели ченців з Мутинського монастиря, що біля Кролевця. Першим ігуменом став Герман Конашевич (Кононович). За нього завершено будівництво всіх мурованих споруд, у тому числі й монастирського собору.

У XVIII столітті монастир зазнавав неодноразових спустошень і руйнувань унаслідок пожеж та адміністративних дій російської влади. Так, 1738 року опівночі загорівся дерев’яний дах однієї з мурованих оборонних веж. Вогонь перекинувся до комори, в якій зберігалося 40 діжок горілки. Горілка була дуже міцна. Вона розтеклася по території і підпалила всі монастирські споруди. Згоріли дахи собору, трапезна, келії. На щастя, не потерпів інтер’єр собору. Після наступної пожежі, 1794 року, монастир на 30 років закрили, і лише 1827 року сюди, в пустку, перевели черниць закритого Кербутівського жіночого монастиря, що був колись на березі Сейму поблизу Батурина. Після 1834 року всі монастирські споруди відремонтовано, деякі з них зазнали перебудов, найсуттєвіших — надбрамна башта-дзвіниця.

У 1735 році наступник Германа Конашевича — архімандрит Микола Ленкевич освятив монастирський собор Різдва Богородиці — центральну споруду ансамблю. Величезний п’ятибанний храм вражає суворою монументальністю, лапідарними нерозчленованими площинами й повною відсутністю декору. Собор тринавовий, триапсидний. Такий тип великих соборів був дуже поширений у монастирському будівництві Мазепиної доби. Прототипом міг бути чернігівський Троїцький або полтавський Хрестоздвиженський собори. Проте цей собор має і унікальні риси: загальна маса споруди не горизонтальна, як мало би бути при такому плані, а висотно-центрична. Це наблизило гамаліївський собор до класичних хрещатих п’ятиверхових церков стилю козацького відродження. На наш погляд, і вибір прототипу, й особливості об’ємно-просторової композиції цього собору були зовсім не випадкові — головна домінанта архітектурного ансамблю мала засвідчити спадкоємність національних традицій.

Відзначаючи заслуги фундаторів монастиря, у соборі було вивішено їхні «парсуни» — малярські портрети на повний зріст. Їх автором був відомий митець XVIII століття Яким Глинський. У XIX столітті портрети перенесено до настоятельських покоїв, згодом — передано до Глухівського музею. До нашого часу вони не збереглися, відомі в пізніших копіях. У соборі був величний бароковий чотириярусний іконостас, що займав усю ширину храму. Його цоколь прикрашали герби Скоропадських. Святкове враження від іконостасу підкреслювало інтенсивне темно-червоне тло (іконостас знищено у 1930-х роках). Головною святинею монастиря була Кербутівська чудотворна Єрусалимська ікона Божої Матері у срібній ризі. Крім неї, велику шану мала одна з численних копій Чернігівської Іллінської ікони Божої Матері, також у срібній ризі.

Незважаючи на руйнування і перебудови, оборонні споруди монастиря непогано збереглися до 1960-х років. Чотирикутну в плані територію оточував цегляний мур з бійницями. Чотири наріжні башти були восьмигранними. Посеред південного муру була ще одна восьмигранна башта, а в ній — хвіртка, що правила за господарський вхід. Архітектура башт відзначалася елегантністю; вони мали бойові камери з бійницями, перекривалися купольними склепіннями. Дахи первісно були високими, наметовими, вкривалися ґонтом. Після пожежі 1794 року їх замінили сферичними покрівлями, вкритими бляхою.

У західному мурі містилася надбрамна башта-дзвіниця (не збереглася). Вона стояла на поздовжній осі собору й правила за парадний в’їзд до монастиря. Споруджена перед 1735 роком, вона була спрощеною копією Святої брами Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря.

До західної частини північного муру впритул прилягає Харлампіївська тепла (трапезна) церква з прибудованим до неї впритул двоповерховим настоятельським корпусом. Її вівтар вінчає сферична баня на світловому восьмерику. Уся споруда накрита єдиним дахом. Фасади, звернені на парадний монастирський двір, мають скромний декор, а в північній стіні прорізано численні бійниці. До північно-західного рогу цієї будівлі прилягає одна з наріжних башт.

На південний захід від собору міститься Г-подібний у плані двоповерховий корпус келій. Первісно він був одноповерховим; другий поверх надбудовано у другій половині XX століття.

Завдяки лаконічності й лапідарній нерозчленованості архітектурних мас монастирський ансамбль справляв враження суворої неприступної фортеці. Є в цьому щось театральне, з часткою архітектурної стилізації. Проте Гамаліївський монастир особливо цінний тим, що він є найпізнішим на Лівобережжі монастирським ансамблем оборонного типу, останньою ланкою історичної еволюції такого типу комплексів, мистецьким підсумком розвитку багатовікової традиції.

У 1920 році монастир закрили і він почав потроху руйнуватися. 1921 року в ньому влаштували кустарну артіль. У 1930—1950 роках монастирські будівлі належали місцевому колгоспу, а в соборі було влаштовано зерносховище. Харлампіївська тепла церква лишалася парафіяльною для села Гамаліївки, а в монастирських келіях жили люди. З 1956 року Гамаліївський монастир оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення. 1962 року Сумський облвиконком передав монастир Міністерству внутрішніх справ, яке переобладнало його під місця ув’язнення суворого режиму (ця тюрма має назву «Підприємство 319/66»). Наступного року цей архітектурний ансамбль виключили з державних реєстрів пам’яток, цілком віддавши на поталу каральному відомству. Результатом став ще один етап руйнування ансамблю: на сьогодні повністю знищено оборонні мури і башти, у тому числі й три надбрамні; собор і Харлампіївську церкву перетворено на промислові цехи, у яких встановлено різноманітні верстати. При цьому в соборі влаштовано залізобетонні міжповерхові перекриття і перегородки, а в центральній бані встановлено бак для води (!). У спотвореній до невпізнання Харлампіївській церкві різьблені намогильні плити родини Скоропадських залито бетоном. Корпус келій надбудовано і перетворено на камери для утримання убивць і ґвалтівників.

З 1979 року рештки монастиря знову поставлено під охорону держави як пам’ятку архітектури національного значення. Мешканці села Гамаліївки та розташованого поряд великого промислового міста Шостки неодноразово вимагали у влади виселити з монастиря тюрму й передати його Церкві, проте безрезультатно.