Мовчанський монастир у Путивлі

З історичних джерел знаємо, що у Путивлі в період його розквіту (XVI—XVII століть) було 4 монастирі, причому розташовувалися вони з чотирьох боків міста, неначе захищаючи його від ворожих підступів з усіх чотирьох сторін світу. Борисоглібський монастир стояв на західній околиці міста; Спасо-Преображенський, заснований ще князями в XIII столітті, — на південному краї Путивля, у фортеці над Сеймом; Святодухів монастир був з півночі; Мовчанський — зі сходу. Нині збереглися споруди лише двох останніх монастирських ансамблів, бо Борисоглібський і Спасо-Преображенський ліквідовані ще за часів імператриці Катерини II у 1770-х роках. В архітектурі путивльських монастирів маємо зразки форм суто російських (собор Святодухового монастиря) і синтезу двох національних традицій — української та російської (надбрамна церква Святодухового монастиря, споруди Мовчанського монастиря).

Архітектурний комплекс Мовчанського монастиря міститься на південно-східній околиці міста. Він посідає високий пагорб правого берега річки Сейм і включає такі муровані з цегли споруди: собор Різдва Пресвятої Богородиці, надбрамна дзвіниця, тепла церква Різдва Іоанна Предтечі, настоятельський корпус, оборонний мур з наріжною баштою, трапезна, а також два господарські корпуси на зовнішньому монастирському дворі. Собор і дзвіниця є головними містобудівними домінантами в панорамі Путивля. З північного боку частково збереглися два оборонних мури — внутрішній, що безпосередньо оперізував монастирську територію, і зовнішній, вздовж дороги до Сейму. Ці мури — чи не єдині зримі залишки колись грізної мурованої фортифікації Путивля.

Монастир органічно вписано у неповторний за красою епічний ландшафт. Таких краєвидів нині в Україні збереглося дуже мало. Але з історичного погляду ця ідилічна картина дещо оманлива: заглиблюючись у минуле, можна виявити нині приховані чи забуті драматичні пристрасті, що вирували на берегах Сейму протягом XVII століття: «Это благословенное и ныне столь спокойное Посеймье — некогда главный притон самозванцев и гнездо возмутителей, откуда неистовые толпы стремились беспрестанно буйствовать на пепелище отечества», — так стильно висловився про Путивль краєзнавець першої половини XIX століття Дмитро Деменков.

Мовчанський монастир має надзвичайно складну й заплутану історію. Атрибуція його в цілому та окремих споруд донедавна не була з’ясована. Всі дотеперішні атрибуції, зроблені в XIX та XX століттях, доводиться визнати сумнівними. Досі більшість дослідників датували стіни й башти монастиря початком XVII століття, надбрамну дзвіницю — 1700 роком, собор Різдва Пресвятої Богородиці — 1630—1636 роками. Вперше ці атрибуції навів архімандрит монастиря Сосфен у рукописі «Краткая историческая записка о Путивльском монастыре» 1855 року, а опублікував у своїй праці 1884 року П. Преображенський. Деякі відмінності внесли дослідники радянської доби. Проте на сьогодні доведено, що собор разом з дзвіницею, яка насправді первісно була фортечною надбрамною баштою, разом з мурами та наріжними баштами споруджено в один будівельний період — у перші роки XVII століття (1602—1604 роки).

Розглянуті в хронологічній послідовності повідомлення різних історичних джерел, які стосуються Мовчанського монастиря, дають змогу остаточно з’ясувати історію виникнення монастиря. У результаті вимальовується така хронологія подій. У 1405 році за 20 кілометрів на північний схід від Путивля, поблизу нинішнього села Нова Слобода, над болотом Молче на місці об’явлення чудотворної ікони Богородиці виник монастир, який назвали Молченським. Головною святинею його була чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері, на початку XVII століття перенесена до путивльського монастиря, який і успадкував цю історичну назву.

У 1591—1593 роках монастир над болотом Молче зруйнували татари, тому ченці на чолі з ігуменом Пафнутієм переселяються до Путивля. У 1597 році в документах уперше згадується самостійний Путивльський монастир і його перший ігумен Ілля. У 1602 році він посилає в Москву чолобитну, в якій є такі слова: «Строится де у Путивле Государева Богомолья Рождества Пречистой Богородицы общий монастырь вновь, за посадом, над Крынкою». Це — перша згадка про будівництво Мовчанського монастиря з топографічною прив’язкою (річка Кринка протікала через Путивль з півночі й сходу від монастиря). У 1603 році московський цар Борис Годунов надав монастирю нові маєтності й подарував коштовну панагію.

18 листопада 1604 року Путивль добровільно здався Лжедмитрію І, присягнувши йому на вірність як законному московському цареві. Відтоді й до 26 травня 1605 року Мовчанський монастир був резиденцією Самозванця. У 1605 році внаслідок бойових дій Смутного часу Молченський монастир над болотом Молче було вщент зруйновано, ченці його полишили напризволяще, а маєтності передано Путивльському Мовчанському монастиреві. З цього року монастир у Путивлі називають «Большим Молчанским Белыя Богородицы».

Мовчанський монастир у Путивлі, збудований протягом 1602—1604 років, мав муровані укріплення. На ті часи в Московії було багато монастирів, що виконували роль оборонних форпостів: Троїце-Сергіїв, Соловецький, Пафнутьєв-Боровський та Кирило-Білозерський. Без них захист державних кордонів і підступів до столиці був би просто неможливий. Від звичайних фортець вони відрізнялися лише тим, що залогою їх були ченці. Згідно з урядовим наказом, при появі ворога вони мусили не залишати стін монастиря і відбивати напад. Свідченням надійності укріплень Мовчанського монастиря є те, що Лжедмитрій І у 1605 році саме тут мав свою резиденцію, і почувався цілком безпечно. З цим історичним персонажем пов’язана найбурхливіша сторінка історії монастиря.

Так званий Лжедмитрій І за версією царя Бориса Годунова був ченцем-розстригою Гришкою Отрепьєвим, а за дослідженнями серйозних істориків — не виключено, що й справжнім сином царя Іоанна Васильовича IV, прозваного Грозним, царевичем Дмитрієм, котрий, проте, не мав юридичних прав на московський престол (царевич був, по-перше, сином невінчаної дружини Івана Грозного, а по-друге, він і справді був чернець-розстрига). Здобувши добру освіту десь в Україні й зібравши тут у 1604 році невелику армію, переважно з козаків, він рушив на Москву. У відомій битві під Добриничами армія Бориса Годунова вщент розгромила царевича й він зібрався тікати до Польщі. Аж раптом на бойовище прискакав один московитянин з повідомленням, що головне місто Сіверської землі Путивль перейшло на бік царевича і готове виставити на його підтримку 40-тисячне військо.

Розташувавшись у Мовчанському монастирі під захистом путивльського воєводи Рубця-Мосальського, царевич почав збирати військо для нового походу. У трагедії Олександра Пушкіна «Борис Годунов» цар Борис дає історично точну оцінку результатам битви під Добриничами:

Он побежден, какая польза в том ?
Мы тщетною победой увенчались.
Он вновь собрал рассеянное войско
И нам со стен Путивля угрожает.

У стінах монастиря Лжедмитрій І провів чотири місяці. За переказами, він жив у бойовій камері над вівтарем монастирського собору. Після нього в монастирі збереглося кілька реліквій: так зване «тронне крісло Самозванця» (нині зберігається в Путивльському краєзнавчому музеї), образ Жировицької Божої Матері — явно католицького письма, проте дуже шанований у Путивлі, та дерев’яна скульптура «Христос у темниці» — шедевр станкової пластики кінця XVI — початку XVII століть. Нині ця унікальна скульптура також зберігається в Путивльському краєзнавчому музеї.

Після перенесення бойових дій доби Самозванщини углиб Московії Путивльський Мовчанський монастир знову став центром нового етапу громадянської війни. За свідченнями істориків, тут утворилося справжнє «революційне вогнище» всіх українських земель, головний осередок боротьби проти московських порядків під гаслами «землі і волі». У Путивлі цей опозиційний рух мав уже готові організаційні форми. Бунтівників підтримали новопризначений путивльський воєвода князь Григорій Шаховськой та чернігівський воєвода князь Телятевський. Останній висунув на головнокомандувача повстанської армії свого колишнього холопа Івана Болотникова, котрий з підставної фігури скоро зробився справді видатним полководцем. Центром повстання Болотникова 1606—1607 років лишався Путивль. Звідси повстанська армія вирушила на Москву.

Після цих бурхливих подій 24 квітня 1612 року в соборі Мовчанського монастиря сталася пожежа, після якої храмову чудотворну ікону Мовчанської Богородиці перенесли до собору Святодухового монастиря. Ця пожежа дуже поруйнувала собор. Відбудова затягувалася, оскільки 1613 року польська армія штурмом взяла Путивль і розгромила, а 1618 року — сплюндрували запорозькі козаки, які під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного йшли до Москви на допомогу польському королевичу Володиславу.

Собор відбудовано у 1630 році й заново освячено тільки в 1636 році, як про це свідчив напис на дерев’яному напрестольному хресті. Довгий час ця дата вважалася датою заснування мурованого собору, проте історичні джерела її не підтверджують.

У 1654 році секретар Антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський проїздом з Києва до Москви відвідав Мовчанський монастир і залишив нам його опис: «Монастир на околиці міста, на високому пагорбі, що підноситься над навколишніми землями, а перед ним унизу тече річка. Він весь мурований». У монастирському соборі Антіохійський патріарх Макарій відслужив літургію, а в нижній церкві — панахиду на могилі Ієремії, митрополита Акрського. Поряд з Ієремією було й поховання грецького єпископа Неофіта. Вони належали до численної громади грецьких єпископів, котрі в XVI—XVII століттях їздили вижебрувати фінансову допомогу до Москви. Ці двоє десь у 1640-х роках занедужали, проїжджаючи через Путивль, і тут померли.

На підставі досліджень можна зробити висновки, що у XVII столітті монастирська територія, обмежена оборонними мурами, в плані становила неправильний шестикутник, витягнутий з заходу на схід згідно з обрисами гори, периметром близько 300 метрів. Надбрамна башта розташована з заходу, з боку міста. Стіни мали незначну висоту — не більше як 5,5 метра при товщині від 2,0 до 4,5 метрів. Усі башти, крім надбрамної, були циліндричними діаметром 6—8 метрів, їх було не менше п’яти. Донині збереглися нижні частини двох із них, а також квадратна в плані надбрамна башта, перебудована на дзвіницю. Всі укріплення, крім надбрамної башти, збереглися в первісних формах до 30-х років XIX століття, коли їх стали планомірно руйнувати під час подальшої розбудови монастиря.

Перше, що дивує при огляді монастирських мурів, — їхня незначна висота (менше як 5 метрів). Але для початку XVII століття цього було цілком досить. Адже Троїце-Сергієва лавра під Москвою, мури якої, дуже схожі на путивльські, мали висоту лише 5,5 метра, успішно витримала 16-місячну облогу великої польсько-української армії в 1608—1610 роках.

Собор Різдва Пресвятої Богородиці є центральною спорудою і в оборонній системі, і в архітектурній композиції монастирського комплексу. Розташований він посеред подвір’я. Собор — явище в українській архітектурі цілком унікальне. Ця унікальність пов’язана з незвичайністю форм споруди і наявністю двох основних будівельних етапів. Раніше висловлювалися гіпотези, що теперішній храм — це лише частина стародавньої, набагато більшої споруди; або, навпаки, що собор є пізньою прибудовою до стародавньої фортечної башти, перетвореної на вівтар. Обидві гіпотези не знайшли підтвердження.

Нині собор є складною структурою, яку утворюють три висотні об’єми типу «восьмерик на четверику» скомпоновані в плані літерою «Г» й оточені з заходу й півдня аркадою-галереєю. До найвищої вежі центрального приміщення собору зі сходу прилягає вівтар, а з півночі — бічний вівтар Святих Зосими і Савватія, Соловецьких чудотворців. Храм двоповерховий, тобто на підкліті, за московськими взірцями. У верхньому храмі містився головний престол — Різдва Пресвятої Богородиці, у нижньому — престол в ім’я Собору Пресвятої Богородиці. У стінах собору збереглися також дві рушничні бійниці. Це свідчення того, що монастирський собор первісно мав виконувати оборонні функції.

Висотно розкриті приміщення другого ярусу собору різко контрастують з низенькими затемненими приміщеннями першого ярусу. Але такий характер архітектури другого ярусу є результатом надбудови, яка була здійснена на зламі XVII—XVIII століть, близько 1700 року.

Собор Різдва Пресвятої Богородиці на першому будівельному етапі був типово московським храмом на підкліті, композиція якого була ускладнена наявністю бічного вівтаря. Відкрита галерея-гульбище була практично необхідною, оскільки храм двоярусний і на верхній ярус можна було потрапити тільки з тераси. Проте в архітектурному вирішенні цього храму є три неординарні архітектурні особливості: вівтар у вигляді квадратної вежі, а не напівкруглої апсиди; камера оборонного призначення на третьому ярусі над вівтарем і вінчання її мурованим шатром; перекриття підкліту системою хрестових склепінь зі стовпом посередині. Ці особливості пояснюються функціональними потребами: собор зводився посеред тісного фортечного двору, забудованого з усіх боків. Щоб збудувати трапезну, теплу церкву, собор, найвищу фортечну башту, «поварню», сховища пороху і зброї окремими спорудами, просто не було місця. Довелося все це об’єднати в одній будівлі. Комори було влаштовано в підвалі й у підкліті, трапезну й «поварню» — у підкліті, собор і теплу церкву — на другому ярусі, бойову камеру з бійницями — на третьому ярусі, над вівтарем.

Отже, собор Різдва Пресвятої Богородиці Мовчанського монастиря належить до рідкісного типу багатофункціональних культових споруд, пристосованих до оборони, їх іноді називають «церква-фортеця». Невідомі нам зодчі початку XVII століття не тільки створили гармонійну архітектуру, а й вирішили важливе інженерне завдання: з появою собору система фортифікації монастиря стала цілком довершеною, і він зробився неприступним для нападників.

Близько 1700 року собор зазнав радикальних змін: було розламано завершення центрального приміщення, головного й бічного вівтарів і натомість надбудовано імпозантні восьмерики, увінчані типово українськими двоярусними кружальними банями з «ковнірами» й маківками. Слід відзначити, як тактовно підійшов майстер до твору свого попередника. Характерні форми декору кінця XVII століття введено дуже обережно, навіть скупо; вони добре поєднуються з декором початку XVII століття. Це сприяє цільності художнього образу храму. Ймовірним автором цих перебудов вважаємо славнозвісного «записного Государева мастера Матвея Ефимова», який саме в цей час, як документально встановлено, працював поблизу Путивля — у Глухові й Глухівсько-Петропавлівському монастирі.

Найхарактерішим в тому розвитку композиції, якого зазнав собор Різдва Пресвятої Богородиці на зламі XVII—XVIII століть, є поява чіткого вертикалізму (висота собору досягла 35 метрів), завдяки чому він перетворився на містобудівну домінанту загальноміського значення. У цьому можна вбачати вплив стилістики української національної архітектури з її прагненням до висотних баштоподібних композицій.

Отже, собор Різдва Пресвятої Богородиці Мовчанського монастиря є складною і багатозначною за стилістикою пам’яткою: безумовно належачи до витворів провінційного московського зодчества, він, проте, опосередковано відобразив впливи української національної архітектури, які протягом XVII століття поступово проникали в Московію. Тому об’єктивно цей собор є пограничним культурним феноменом і становить інтерес для вивчення обох національних архітектурних традицій. У цьому полягає принципова відмінність храму від інших будівель Мовчанського монастиря.

Надбрамна дзвіниця стоїть перед собором. Це висотна ярусна споруда типу «восьмерик на четверику», завершена шатром з маківкою. Четверик і восьмерик належать різним будівельним періодам. Нижній ярус є оборонною надбрамною баштою 1602—1604 років, а восьмерик, увінчаний стрімким шатром з маківкою, надбудовано у 1700 році.

Монастирська трапезна міститься на північ від дзвіниці. Це одноповерховий корпус, надбудований у першій половині XIX століття над казематами, прилеглими до стародавнього фортечного муру з наріжною круглою баштою. Під час реконструкції трапезної в 1876 році над баштою зведено одноярусну дзвіницю у вигляді восьмерика, увінчаного гранчастою банею.

Тепла церква Різдва Іоанна Предтечі замикає з півночі монастирське подвір’я. Чоловим південним фасадом вона звернена до собору. Церква збудована в 1866—1869 роках за проектом, затвердженим у Петербурзі в 1865 році. Це був однобанний хрестовокупольний храм у формах офіційного так званого русько-візантійського стилю. Храм поставлено як на підмурку на монастирському оборонному мурі з казематами 1602—1604 років. Мур і каземати й зараз добре видно у підвалі церкви. Під час будівництва нової церкви зруйновано старий напіврозвалений однойменний мурований храм, побудований у 1602—1604 роках.

На жаль, у 1930-х роках, коли монастир закрили й віддали під виробництво, баню церкви Різдва Іоанна Предтечі зруйнували, а уцілілі частини надбудували ще двома поверхами, зробивши храм схожим на звичайний будинок. Цей важкий і масивний об’єм порушив гармонію старовинного ансамблю. Зараз цей корпус настільки псує враження від комплексу пам’яток, що виникає потреба повернути храмові його первісні форми.

Настоятельський корпус стоїть на схилі гори й замикає з південного боку монастирське подвір’я. Чоловим північним фасадом звернений до собору. Збудований у 1720-х — 1730-х роках за ігумена Мойсея, котрий помер у 1732 році. Його товсті стіни й постановка на схилі гори свідчать про те, що в основі споруди — давній фортечний мур і, можливо, ще якісь будівлі початку XVII століття. Спершу корпус був одноповерховим. У середині XIX століття його розширили на південь і надбудували другий поверх. Тут спершу містилися братські келії ченців на першому поверсі й настоятельські покої на другому. Згодом цей корпус зайняла Путивльська духовна консисторія.

Зовнішній оборонний мур міститься з північного боку монастиря під горою. Уздовж нього проходить старовинний спуск до річки Сейм. Мур зараз дуже зруйнований, він мав бійниці різноманітної форми: вузенькі — для рушничного вогню і широкі аркові — для артилерії. Його висота 1,5 метра. Це дивом уцілілий елемент складної системи загальноміських укріплень Путивля XVII століття. За наказом московського царя Михайла Федоровича його спорудив у 1620 році видатний український військовий інженер Онисим Михайлович Радишевський (у Москві його називали Анісімом Міхайловим). Радишевський був, крім усього іншого, ще й артилеристом, військовим теоретиком, містобудівником і архітектором, автором книги «Устав ратных, пушечных и других дел, до воинской науки относящихся...», що стала першою на Русі теоретичною працею, яка ознайомила московитян з передовим європейським військовим і містобудівним мистецтвом. Цей мур, збудований Радишевським у Путивлі, — чи не єдиний точно встановлений його витвір, що зберігся до нашого часу.

Зі старої літератури й архівних джерел відомо, що монастирську гору пронизують печери й підземні ходи. Деякі з них прориті одночасно з будівництвом оборонного монастиря, їх склепіння викладено з цегли. У XIX столітті у печерах знаходили польські монети початку XVII століття з іменем короля Сиґізмунда. З того часу ці підземні пустоти, на жаль, не досліджувалися.

Мовчанський монастир, як і все місто, почав поступово занепадати ще з кінця XVII століття. Після реформ російської імператриці Катерини II і секуляризації монастирських маетностей він став третьокласним, тобто найнижчим за своїм статусом, з 12 ченцями й ігуменом. Але продовжував приваблювати не тільки простих прочан, а й істориків, дослідників старовини, які зробили немало відкриттів у багатющому монастирському архіві.

У пореволюційний період монастир закрили, ченців розігнали. У 1921 році тут сталася пожежа, після якої довелося розібрати соборну галерею. З 1930-х років територію і споруди колишнього монастиря використовували дитячий будинок, сільське профтехучилище, військовий завод. Останній містився тут майже до самого краху Радянського Союзу. Саме цей військовий завод остаточно довів архітектурний комплекс до катастрофічного стану.

Вивчення Мовчанського монастиря розпочалося після Другої світової війни. Реставраційні роботи провадилися про людське око з 1960-х років, але до кінця XX століття жодна з пам’яток комплексу не була виведена з аварійного стану незважаючи на те, що було витрачено мільйони рублів народних коштів. З 1992 року монастирський комплекс повернули Українській Православній Церкві. З того часу тут діяв спершу чоловічий, тепер — жіночий монастир. На сьогодні завершено наукову реставрацію собору, у ньому створено новий іконостас, який органічно вписався в інтер’єр, реставровано інші споруди, відновлено монастирську огорожу з вхідними брамами, впорядковано територію. Розпочато відбудову церкви Різдва Іоанна Предтечі. Вже зараз очевидно, що Мовчанський жіночий монастир у Путивлі невдовзі стане одним з найкрасивішіх в Україні. Як пам’ятка архітектури й містобудування національного значення Мовчанський монастир належить до найоригінальніших і найцінніших у нашій державі. Це найбільш ранній приклад творчої взаємодії українських і російських національних традицій в архітектурі.