Святодухівський монастир. Путивль

Крім Мовчанського монастиря в місті є ще один старовинний монастирський ансамбль — колишнього Святодухівського (Святодухового) монастиря. Після того, як чернецька громада була скасована, з 1770 року монастирські споруди були перетворені на міський Спасо-Преображенський собор. Нині до складу ансамблю входять собор, надбрамна церква-дзвіниця та мурована огорожа з брамою і хвірткою.

Історія цієї святині складна й заплутана, початок її губиться у глибині століть. Перша писемна згадка про Святодухівський монастир датується 1595 роком. Тоді всі монастирські споруди були дерев’яними. Наприкінці великої Смути в Московському царстві, у 1617 році розпочато спорудження мурованого собору Зішестя Святого Духа з бічним вівтарем в ім’я Введення в храм Пресвятої Богородиці. Але чи то через брак коштів, чи тому, що монастир був дівочим і путивльські воєводи його ігнорували, будівництво собору тривало аж до кінця XVII століття. Зрештою ігуменія Онисія у 1697 році, через 80 років після початку будівництва, поскаржилася самому московському цареві Петру І, котрий одразу ж послав до Путивля свій указ, в якому не тільки дав необхідні розпорядження, а й назвав поіменно всіх винуватців цього довгобуду: «Стольнику и воеводе Степану Тимофеевичу Клокачеву в Путивль: в прошлых годах Духов девич монастырь и церковь Божия начаты постройкой по нашему Государеву указу и на нашу Государеву казну. Что первые строители монастыря Левонний Липеванов, Никифор Яцын да Иван Дашков строили лет с десять и больши, а после них строителями были путивльские дворяне, переменявшиеся ежегодно (...), и эти строители продолжали постройку лет семьдесят и больши. Велено по Государевым указам и грамотам к Путивльским воеводам 1681, 1683 и 1689 годов определить к тому делу из Путивльских детей боярских лучших людей. (...) Между тем ныне, когда достраивается тот монастырь и ограда, нет у каменного дела ни строителей, ни досмотрщиков, ни единого человека».

Таке піклування царя про будівництво провінційного монастиря мало певні політичні причини, про що свідчить подальша історія ув’язнення тут царівни Софії. Завдяки царському втручанню всі будівельні роботи в монастирі остаточно закінчено аж 1707 року, перед приїздом Петра І до Путивля (цар побував у Путивлі під час Північної війни восени 1708 року). Крім нині збережених мурованих споруд, тут були ще дерев’яна двоповерхова Михайлівська церква, дерев’яні корпуси келій та будинок ігумені.

Відповідно до запровадженої імператрицею Катериною II політики секуляризації монастирських маетностей за указом єпископа Севського і Брянського від 18 серпня 1768 року черниць зі Святодухівського монастиря перевели до міста Севська. Їм було наказано залишити в Путивлі все монастирське майно. Коли ж вони спробували винести з собою деякі найцінніші книги і богослужебні предмети, а також часточки святих мощей, «побожні» путивляни напали на черниць, побили їх (!) і все повідбирали. У 1770 році указом Синоду Святодухівський монастир було остаточно закрито, його собор перейменовано в міський Спасо-Преображенський собор. Проте історія і слава монастиря не зникли безслідно, бо залишилися видатні мистецькі пам’ятки європейського рівня, що нині формують унікальний за ступенем збереженості архітектурно-мистецький ансамбль.

У центрі території за муром з монументальними брамами, в оточенні столітніх дерев підноситься білосніжний кристалічний об’єм Спасо-Преображенського собору, увінчаний п’ятьма блакитними цибулястими баньками на глухих циліндричних підбанниках. Висотний центральний четверик контрастує з приземкуватими апсидами, північним бічним вівтарем Введення в храм Пресвятої Богородиці, південним бічним вівтарем архангела Михаїла, галереєю, ґанками, що оточують його з усіх боків. Такий тип храму є традиційним для московського зодчества XVII століття. Собор датується 1617—1693 роками й має в межах цього хронологічного періоду два будівельні етапи: на першому етапі було зведено четверик основного об’єму з апсидою, на другому, ближче до кінця XVII століття — Введенський бічний вівтар та аркадну галерею з західного й південного боків. Потім собор неодноразово перебудовувався.

Незважаючи на монументальні форми й великі розміри собору, він дуже вишуканий і граційний, у дусі архітектури петрівського часу. Інтер’єр вражає висотою єдиного нерозчленованого внутрішнього простору, щедро освітленого завдяки численним вікнам. Це різко контрастує з низенькими затемненими галереями й приділами, що з’єднуються з центральним обсягом широкими арками, пробитими під час ремонтів у XIX столітті. Стіни всередині первісно були побілені, а на їхньому тлі яскравим декоративним акцентом виділявся іконостас. Він датується 1693 роком і є унікальним хоча б тому, що він — єдиний, чудом уцілілий на Лівобережній Україні з кінця XVII століття. Його барвистий, пишний килим є справжньою окрасою строгого й лаконічного храмового інтер’єру. Він шестиярусний і своєю вершиною майже сягає зеніту склепіння. За типом композиції більше подібний до російських іконостасів: горизонтальні карнизи й вертикальні різьблені колонки утворюють прямокутну сітку, у яку вкомпоновано ікони. Яруси неоднакові за висотою, а монотонність горизонтального ритму перебиває широке середнє поле, що відповідає царським вратам. Іконостас має характерні українські дверні отвори царських і дияконських врат зі зрізаними кутами, пишну виноградну лозу, що обплітає колонки, наскрізне різьблення колон першого ярусу, типове для України кінця XVII століття, барокове різьблення іконних рам нижнього ярусу з рослинним орнаментом, що нагадує заставки українських стародруків. Певно, українські сницарі, виконуючи замовлення монастирської братії та фундаторів — путивльських «дітей боярських», внесли до канонічної для Московії загальної композиції характерні риси, притаманні тогочасному українському мистецтву. Не виключено, що вибір композиції іконостаса продиктували особливості інтер’єру, в якому висота вдвічі перевищує ширину. Інтер’єр цього собору разом з іконостасом є рідкісним на сьогодні зразком органічного, високомистецького синтезу художніх традицій двох народів.

У центрі соборного інтер’єру на довгому ланцюгу висить срібна люстра у стилі бароко, виготовлена у 1692 році в Нюрнберзі й подарована монастирю царем Петром І. Нижня сфера прикрашена прорізним орнаментом, що дуже подібний до декору українських ювелірних виробів XVII століття. Це дало підстави для гіпотези, що до Нюрнберга попередньо надіслали абрис, тобто креслення люстри, виконане кимось з українських золотарів.

При виході з собору в північний Введенський приділ у стіні арки вмуровані дві різьблені кам’яні плити. На них добре видно написи церковнослов’янським шрифтом. Це — надзвичайно рідкісні в Україні зразки намогильних плит першої половини XVII століття, їх знайшли в землі у 1899 році під час проведення капітального ремонту собору і замурували на теперішньому місці. Написи на плитах розшифрровуються так: «Лета 7151 (1643 рік від Різдва Христового) преставися раба Божия инока схимница Прокла»; «Лета 7153 (1645 рік) преставися раба Божия девица Евдокея».

Надбрамна церква-дзвіниця стоїть на південь від собору. Це досить дивна асиметрична споруда, зведена у 1697—1707 роках як надбрамна церква Святодухівського монастиря. Первісно вона була освячена як церква Різдва Христового. У 1764 році її переосвятили після ремонту як Петропавлівську. Після закриття монастиря у 1770 році (за іншими джерелами — у 1786 році) указом Синоду церкву перейменували на Хрестовоздвиженську.

Вона триярусна, як і більшість надбрамних церков. У нижньому ярусі зроблена велика аркова брама з келіями обабіч, у другому ярусі — тридільна безверха церква з заокругленим вівтарем. Над її західним притвором як надбудова третього ярусу височить могутній восьмерик дзвіниці з наметовим дахом і маленькою банькою. Двоповерхова прибудова з заходу, яка візуально дещо врівноважує асиметричність загальної композиції, зведена у 1764 році.

Для цієї пам’ятки характерні простота й величавість форм. Вона позбавлена дріб’язкових прикрас. Відтак образ її формується на зіставленні лапідарних об’ємів і площин. Лаконічна, навіть дещо брутальна архітектура надбрамної церкви-дзвіниці — разючий контраст щодо витонченості архітектурних форм собору. Але якщо собор статичний у своїй кристалічній довершеності, то надбрамна церква характеризується виразною динамікою: архітектурні форми наростають від низенької апсиди через центральний об’єм з високим дахом і декоративною маківкою до аркового восьмерика дзвіниці. Остання, окрім суто культових функцій, мала ще й оборонні, про що свідчать вузенькі рушничні бійниці в основі восьмерика.

З цією спорудою пов’язана одна з найцікавіших сторінок історії Путивля. У надбрамній церкві-дзвіниці на першому поверсі є келії обабіч брами. Одна з них, розташована на схід від проїзду, майже під церковним вівтарем, трохи заглиблена в землю. Вона має одні двері й вікно, звернені у монастирський двір, до собору. Це — келія царівни Софії Олексіївни, дочки московського царя Олексія Михайловича, яка у 1682 році домоглася регентства при своїх малолітніх братах Івані та Петрі, правила Московським царством, але через 7 років була усунена від влади й пострижена в черниці. Після другого стрілецького бунту Петро І вирішив вислати сестру з Москви подалі й вибрав для цього путивльський Святодухівський дівочий монастир. За наказом царя вона постійно перебувала «под крепким караулом». Проте йому цього здалося замало. За переказами, відправляючи Софію з Москви, Петро пообіцяв прислати їй подарунок, щоб вона його не забувала. І справді, на замовлення російського самодержця в Голландії було виготовлено спеціальний годинник-куранти, який голосними пронизливими звуками відбивав кожну хвилину (!). Петро І наказав поставити годинника прямо під вікном царівни, аби вона щохвилини згадувала «любезного братца». Про те, що садистський намір царя мав досягти успіху, свідчили прочани, які чули цей годинник у середині XIX століття, коли він перебував уже в Мовчанському монастирі: щохвилини боєм царська забавка дуже нервувала і ченців, і прочан, аж поки її не зламали. Царівна Софія недовго пробула у Святодухівському монастирі, бо Петро І скоро збагнув, що тримати колишню правительку в Путивлі небезпечно: адже впродовж XVII століття це місто не раз ставало центром різних заколотів, спрямованих проти центрального московського уряду. А царівна легко могла стати приводом до заворушення серед путивльських стрілецьких полків, завжди невдоволених і схильних до бунтів. Тому царівну перевели з Путивля в інше місце, а годинник, подарований царем, потрапив до Мовчанського монастиря, де й пропав.