Різдва Богородиці Софронієво-Молчанський чоловічий монастир

1405 року за правління Великого князя Московського Василія Дмитровича над болотом Молче на високих горах, порослих дубовим лісом, з’явилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Ця місцевість, за 20 верст на схід від Путивля, входила до путивльської волості, тож путивляни одразу на місці, де знайшли чудотворну ікону, поставили невеличку дерев’яну церкву Богородиці, коло якої згодом стали селитися ченці-пустельники. Деякі з них розпочали копати собі печери на схилах гір. Гору, на якій об’явилася чудотворна ікона, назвали Чудною. Так виник невеликий монастир, що називався Молченською (Мовчанською) Різдва Богородиці пустинню.

У 1580-х роках, коли пустинь перетворилася на більший монастир, її ченці спорудили у Путивлі свій храм Різдва Богородиці з приділом Софії, Премудрості Божої. 1592 року під час нападу татар на Посейм’я Мовчанська пустинь була спалена, і всі її ченці на чолі з ігуменом Пафнутієм 1593 року переселилися до Путивля, перетворивши там подвір’я довкола свого храму Різдва Богородиці на новий Мовчанський монастир. А місцевість колишньої пустині над болотом Молче на Чудній горі стала володінням путивльського монастиря.

Незважаючи на часті татарські напади, на місці пустині жевріло життя: напевно, кілька схимників жили в печерах. 1605 року Мовчанська пустинь була приписана до Путивльського Мовчанського монастиря, тут влаштовано монастирську пасіку. На місці храмів, спалених татарами, поставили дерев’яну церковицю в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці Печерської, а при ній три келії, у яких жив один старець з Путивльського монастиря і монастирський бортник.

1630 року монастир спорудив тут першу муровану церкву Різдва Богородиці. Біля неї 1653 року було відновлено й колишній монастир. З того часу, щоб уникнути плутанини, Путивльський монастир став іменуватися Великим Мовчанським, а той, що над болотом Молче, — Малим Мовчанським пустинним. 1656 року будівничим, а згодом — ігуменом монастиря став ієромонах з Путивля Софроній — чоловік напрочуд енергійний і господарний. Він правив братією до 1692 року і його клопотами Мовчанський пустинний монастир значно розрісся, отримав багаті вотчини, завів широке муроване будівництво, став одним з найвідоміших монастирів Посейм’я. З поваги до заслуг ігумена ще за його життя монастир у народі стали називати Софронієвим, а після його смерті закріпилася офіційна назва Софронієва пустинь, або ж Софроніївський монастир.

1672 року ігумен Софроній дав притулок у монастирі Семену Медведєву (1640—1691), котрий згодом став одним з найвизначніших московських дисидентів XVII століття. Молодий піддячий Приказу тайних справ, чоловік здібний і гарячий, постригся в Москві під іменем Сильвестра і став одним з улюблених учнів Симеона Полоцького — церковного діяча й просвітителя, який першим приніс у Московщину плоди української і західної вченості, був першим російським драматургом та інтелектуально підготував ґрунт для реформ царя Петра І. Вивчившись у Симеона, Сильвестр Медведєв показав себе людиною різнобічних талантів — як поет, педагог, історик, бібліограф, видавець. Та й служба в Приказі тайних справ вимагала певного управлінського хисту.

Оселившись у монастирі Софронія, Сильвестр регулярно писав листи своєму вчителю Симеону Полоцькому до Москви, розповідаючи про політичну і військову обстановку в Путивлі. Він, зокрема, відзначав широку українську колонізацію в мало залюднених тоді Путивльських волостях.

Подальша доля Сильвестра трагічна, але типова для російського дисидента. У 1680-х роках він мав стати ректором першої в Московії академії, яка організовувалася в московському Заіконоспаському монастирі, й написав богословську працю, що називалася «Манна». У ній він з позицій, близьких до Петра Могили і київського вченого гуртка, спробував полемізувати з московською темнотою та релігійною нетерпимістю. Йому одразу ж відповів цілий хор московських ортодоксів. Про рівень полеміки свідчать назви творів, спрямованих проти Сильвестра Медведєва: «Врачевание, противополагаемое ядовитым угрызениям змиевым», «Остен, или кол прободающий», «Неистовое брехание»... Не витримавши таких «аргументів», Сильвестр спробував утекти з Москви в Україну, та дорогою його арештували, привезли до столиці, примусили зректися своїх переконань і в січні 1690 року заслали в Троїцький монастир. Але й там вільнодумця не лишили в спокої. Згідно з багатовіковою московською традицією — завершувати ідеологічні дискусії в «пыточном застенке», 11 лютого 1691 року Сильвестра Медведева після страшних катувань вогнем стратили. У нас чомусь дуже поширене уявлення про те, що інквізиція існувала тільки в Католицькій Церкві, а в Православ’ї нічого подібного не було. Хто вірить у цю байку — нехай згадає трагічну долю Сильвестра Медведєва.

У XVIII столітті Софроніївська пустинь стала настільки відомою і популярною, що імператриця Єлизавета Петрівна, подорожуючи 1744 року до Києва, навмисно відхилилася від маршруту, аби відвідати цей монастир. Тут вона взяла участь в освяченні новозбудованих споруд.

У XIX столітті кількість ченців у монастирі досягла кількох сотень. Та на жаль, при такому розширенні й захопленні нових земель братія, схоже, забула про Христа й перетворилася на справжню зграю хижаків. Це визначення не слід сприймати як затертий штамп брехливої комуністичної пропаганди — бо ми маємо свідчення людини безсторонньої, чесної і політично незаанґажованої — путивльського історика і краєзнавця XIX століття Івана Рябініна. Він писав, що мешканців сіл, які належали Софроніївському монастиреві, навколишні люди називали «горюнами». Особливо діставалося селянам Нової Слободи, розташованої за 2 кілометри від монастиря. Ченці не лише безбожно експлуатували їх, а й збиткувалися, особливо над жінками, орали землю кріпаками, а ігумен запрягав селян у свою карету і вони мусили везти його за 20 верст до Путивля. Неспроста в навколишніх селах лишилася недобра пам’ять про монастир. Тож невдовзі після більшовицької революції 1917 року його закрили, ченців частково вибили, частково розігнали, книгозбірню та монастирський архів, у якому були документи з XVI століття, розгромили. Слід відзначити, що софроніївські ченці не чекали пасивно своєї долі, а зі зброєю в руках боронили монастир, та сили були нерівні...

Величезний комплекс споруд стояв пусткою кілька десятиріч, аж поки в повоєнні роки місцевим колгоспам не забаглося дармової цегли. З блискавичною швидкістю, буквально за пару років висадили в повітря і розібрали собор 1630 року, дві церкви XVII століття, кілька десятків мурованих корпусів і монастирський мур. Якимось дивом уціліли лише три споруди, які десятиліттями самотньо височіли на горах серед столітніх дубів над широчезною заплавою річки Сейм.

Краєвиди тут чимось невловимим дуже нагадують київські, в районі Києво-Печерської лаври. Як і в Києві, тут монастир займав вершини двох гір, поєднані сідловиною; як і в Києві, маємо розвинений комплекс печер з підземними церквами. Мабуть, є якесь раціональне зерно і в місцевих легендах про те, що за монголо-татарського погрому група ченців Києво-Печерського монастиря врятувалася з Києва й оселилася тут у печерах.

Оскільки від монастирських будівель на Чудній горі мало що збереглося, нам дуже важко з’ясувати, як історично розвивалася архітектурна композиція Софроніївського монастиря, які будівлі й у якій послідовності зводилися. Ми можемо тільки з’ясувати його архітектуру станом на кінець XIX — початок XX століть, а також розповісти про збережені будівлі.

Соборний мурований храм був побудований у 1630 році і з того часу неодноразово перебудовувався. Яким він був споконвічно — ми не знаємо. Але наприкінці XIX століття це був найбільший храм монастиря, з величезним сферичним центральним куполом та чотирма малими куполами. Зараз від нього залишилися тільки фундаменти, на яких братія відновленого монастиря почала його відбудовувати.

Поруч із собором стояла велика двоповерхова мурована церква. Вона зводилася в 1710—1718 роках, перебудовувалася з розширенням у 1762 і 1890 роках. У нижньому поверсі була тепла церква Благовіщення Пресвятої Богородиці з бічним вівтарем в ім’я святителів Миколи й Іони, митрополита Московського. У верхньому поверсі була церква Успіння Пресвятої Богородиці з бічним вівтарем Преображення Господня. До західного фасаду цієї двоповерхової будівлі прилягала висока п’ятиярусна монастирська дзвіниця заввишки не менше як 50 метрів.

Навпроти західного фасаду цієї церкви, через дорогу, у 1801—1808 роках зведено муровану церкву Вознесіння Господня, що дуже нагадує одночасно й традиційні українські храми, і російські церкви, характерні для південно-західних областей Російської Федерації. Церква тридільна в плані і нібито триверха — дуже українське архітектурне вирішення. Однак світловим (тобто з вікнами) є тільки середній верх. Верхи над вівтарем і західним приміщенням — глухі. Архітектурні форми центрального верху типу «восьмерик на четверику» близькі до російського зодчества цього регіону.

Південний бік головної площі монастиря замикав мурований двоповерховий братський корпус, побудований на початку XIX століття. На схід від нього стояла мурована одноповерхова на підвалі монастирська ризниця. Від неї збереглися дотепер лише склепінчасті підвальні приміщення. Двоповерховий настоятельский корпус стояв майже впритул до надбрамної церкви Покрова Пресвятої Богородиці, відділений від неї тільки стіною з воротами. Цей корпус замикав з півночі центральний монастирський двір.

Надбрамна (над Святою брамою) церква Покрова Пресвятої Богородиці, споруджена в 1757 році, на щастя збереглася до наших днів. Вона двоярусна. У першому ярусі — арка проїзду в центрі й аркові дверні отвори обабіч. Другий ярус — дуже стрункий тридільний одноверхий храм у дусі «єлизаветинського бароко», з пишними лиштвами над вікнами, вигнутими карнизами й витонченим бароковим завершенням бані. До 2004 року цей унікальний твір архітектурного мистецтва стояв напівзруйнованим і виглядав не вишукано, а, навпаки, могутньо, монументально, як скелет древнього динозавра. Однак, безсумнівно, він цілком надавався для реставрації, яка й була успішно здійснена протягом 2004 року.

Монастирська трапезна палата теж дивом збереглася. Стоїть вона на косогорі на південний схід від собору, замикаючи з цього боку головну площу монастиря. Щодо датування трапезного корпусу в літературі немає ніяких указівок. На підставі аналізу архітектурних форм і конструкцій датуємо її зламом XVII—XVIII століть. Фасадний декор трапезної суворий і лаконічний. Чи був він таким завжди — сказати важко: занадто значними були руйнування на фасадах протягом XX століття. Однак це не значить, що будинок трапезної в технічному відношенні безнадійний: навпаки, простоявши стільки часу в таких моторошних умовах, він довів, що наші предки справді вміли будувати на віки! Відтак у 2004—2006 роках трапезну вдалося відбудувати.

Південний край монастирського пагорба займає дуже імпозантний будинок нового лікарняного корпусу, збудованого в 1911 році. Будинок непогано зберігся. Він двоповерховий, прямокутний у плані, коридорної системи розпланування. По центру корпусу розташований великий зальний об’єм лікарняної церкви. Корпус має дуже добре пророблений архітектурний декор на фасадах, запозичений з арсеналу форм неоросійського стилю. Вельми складні декоративні деталі з високою точністю набрані з фасонної цегли, що свідчить про найвищу якість будівельних робіт. З усіх уцілілих будівель монастиря ця була найменш зруйнованою, тому її й реставрували в першу чергу.

Однак найцікавіша й найзагадковіша частина монастиря — підземна. На східних схилах Чудної гори є декілька печерних комплексів, викопаних на зразок знаменитих печер Києво-Печерської лаври. Частина цих печер розчищена, інші ще практично не досліджені. Вік найстаріших печер фахівці датують XIII—XIV століттями, що нібито підтверджує версію про первісне заселення цих місць ченцями, які вийшли з Києво-Печерського монастиря в часи татарських лихоліть.

Печерні лабіринти складаються з ходів, келій, ніш-аркасолій для поховань. Трапляються приміщення і більших розмірів. Очевидно, це підземні церкви чи каплиці. Зі старих писемних джерел відомо, про те, що печери проходили під самим соборним храмом, а також під монастирською ризницею.

Ще один надзвичайно цікавий кільцевий підземний лабіринт розташований на південно-східному схилі монастирської гори, майже під самою поверхнею. Його стіни й склепіння вимуровані з цегли, що датується XVIII століттям. Найнезвичайніше тут — склепінчаста підземна церква Преподобних Антонія і Феодосія Печерських, відновлена в 1766 році. Її муровані склепіння стягнуті залізними затяжками, заанкереними в товщі мурування. Це незаперечне свідчення того, що і церква і весь печерний лабіринт будувалися відкритим способом: спочатку вирили великий котлован, побудували з цегли склепінчасті ходи, церкву й келії, а потім усе це зверху засипали землею.

Першим дослідником печер Софроніївського монастиря був відомий київський спелеолог Олександр Авагян. У 1980-х роках він за участю архітектора Вадима Трегубова обстежив печерний лабіринт і зняв його на план. Загалом печерний комплекс, а точніше, тільки досліджена його частина, займає площу приблизно 55 х 45 метрів. Він, безумовно, є унікальним, його можна порівняти з Антонієвими печерами Іллінського монастиря в Чернігові, а також з київськими лаврськими печерами.

Руїни монастиря аж до 1980-х років були майже нікому не відомими. Але в ці роки ними поступово почали цікавитися дослідники історії архітектури (що втішно), а також шукачі скарбів (що виявилося дуже небезпечним, оскільки, озброєні сучасною технікою, вони розривали все підряд у пошуках міфічних скарбів, прискорюючи, таким чином, руйнування деяких уцілілих будівель). Протягом 1985—1987 років автор цієї книжки обстежив уцілілі будівлі монастиря, зробив їхню фіксацію і направив у Сумський облвиконком відповідні матеріали й обгрунтування. Унаслідок цього рішенням Сумського облвиконкому в 1988 році ансамбль Софроніївського монастиря взяли під охорону держави як пам’ятку архітектури.

Зараз настав час відродження древньої обителі. Цей процес розпочався з 2000 року, коли тут поселилося кілька ченців. Поступово археологи дослідили підмурки більшості втрачених будівель, реставровано колишній новий лікарняний корпус, який тепер є головною будівлею відновленого монастиря, Покровську надбрамну церкву й трапезну. Зараз роботи тривають за все ширшої підтримки громадськості, меценатів та місцевої влади.