Полтавський Хрестовоздвиженський монастир

До найвизначніших церковних пам’яток Полтави й Полтавщини належить архітектурний ансамбль Полтавського Хрестоздвиженського монастиря. Його заснував ігумен Лубенського Мгарського монастиря Каллістрат з дозволу митрополита київського Сильвестра Косова у 1650 році на порослій лісом високій горі на північний схід від полтавської фортеці, над річкою Полтавкою. Розбудовувався монастир коштами полтавського полковника Мартина Пушкаря, полтавців Івана Крамаря та Івана Іскри (останній згодом став полтавським полковником). Спершу всі монастирські споруди були дерев’яними. У 1689 році коштом гетьмана Івана Самойловича розпочато будівництво Хрестоздвиженського собору, зразком для якого правив Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря. Після падіння Самойловича будівництвом собору опікувалися гетьман Іван Мазепа та полковник Іван Іскра. Про те, що цей собор сучасники зараховували до Мазепиних фундацій, свідчить його зображення на знаменитій гравюрі Ілларіона Мигури 1706 року. Будівництво провадилося дуже довго і в 1708—1709 роках, як засвідчують тогочасні плани Полтави, собор стояв ще без бань. У 1695 році монастир спустошили татари, а влітку 1709 року під час облоги Полтави шведи захопили монастир і з його земляних бастіонів обстрілювали міську фортецю. Напередодні Полтавської битви під монастирем при об’їзді шведських аванпостів було поранено короля Швеції Карла XII, що зіграло фатальну роль у перебігу битви. Після Полтавської битви будівництво собору завершували стараннями полтавського полковника Василя Васильовича Кочубея. Собор освячували, згідно з письмовими джерелами, у 1756 році.

У 1750 році на південь від собору збудували муровану теплу трапезну Троїцьку церкву. У 1864 році її було перебудовано й вона стала трипрестольною, з бічними вівтарями Архангела Михаїла та Святої Варвари. У 1786 році збудовано муровану монастирську дзвіницю, у 1770 році — будинок ігумена. В 1787 році перед приїздом до Полтави російської імператриці Катерини II з ініціативи архієпископа Амвросія до будинку ігумена прибудували Катерининську залу з балконом. В інтер’єрі стіни її прикрашав живопис — близько десятка біблійних сюжетів, а також кінні портрети Олександра Невського та Петра І. Цей будинок ігумена не зберігся. Братські келії, збудовані в 1770 році, обмежували монастирську територію з боку міста (зазнали перебудов у 1863 та 1892 роках). 1889 року коштом купця І. Котельникова збудовано мурований монастирський корпус з лікарнею, а в 1887 році на південь від Троїцької церкви тим же коштом зведено однобанну трапезну церкву Святого Симеона Богоприїмця. Монастир обвели муром у 1881 та 1887 роках. З північного боку за межами монастирського муру в 1887 році збудовано готель для прочан.

З 1776 року цей монастир був кафедральним для Слов’янських і Херсонських архієреїв. Після секуляризації монастирських маетностей за указом імператриці Катерини II від 10 квітня 1786 року монастир позбувся більшої частини земельних угідь і кріпаків. У 1797 році його відчислили до Чернігівської єпархії як другокласний чоловічий монастир, яким управляли архімандрити. Протягом 1819—1876 років при монастирі діяло чоловіче духовне училище. Монастир завжди славився багатою бібліотекою та коштовною ризницею.

З монастирем пов’язана діяльність грецьких учених Євгенія Булгаріса (1716—1806), який у 1776—1781 роках мешкав у цьому монастирі, та Никифора Феотокі (1731—1800) — настоятеля монастиря й архієпископа Слов’янського і Херсонського у 1779—1786 роках. У цьому монастирі працював і прийняв чернецтво знаменитий маляр Києво-Печерської лаври Самуїл.

На території монастиря поховано багато видатних людей: архієпископ Іоан (Петін, 1813—1889), архієпископ Полтавський і Переяславський Парфеній (Левицький, 1851—1921), генерал-майор І. Зеленський (1833—1891), сибірський купець і полтавський меценат І. Котельников (помер у Полтаві в 1886 році), губернський предводитель дворянства Л. Милорадович (1809—1897) та його дружина, відома громадська діячка й меценат Є. Милорадович (1832—1890), член Державної ради Російської імперії Є. Старицький (1825—1899) та інші.

У 1923 році монастир закрили. В його приміщеннях розмістили клуб залізничників, губернський архів, а з 1933 року — Полтавську дитячу трудову колонію НКВС. Наприкінці 1930-х років тут було влаштовано гуртожитки Полтавського педінституту.

Починаючи з 1933 року було знищено значну частину монастирських будівель. Руйнування уцілілих тоді будівель довершили бомбардування та обстріли під час Другої світової війни. Монастир відновив свою діяльність як жіночий у 1942 році під час німецької окупації. У повоєнну добу в ньому налічувалося до 100 черниць і послушниць. До кінця 1950-х років основні монастирські будівлі вони сяк-так відремонтували. У 1960 році монастир знову закрили, вивезли за одну ніч усіх черниць і поскидали хрести з храмів. На території монастиря відкрили філію обласної психіатричної лікарні. Протягом 1960—1980-х років цілеспрямовано розгромлено унікальний монастирський некрополь. При цьому могильні пам’ятники, хрести і плити використали для влаштування підмурків колгоспних комор. З 1981 року держава розпочала реставрацію собору та дзвіниці, під час проведення якої на дзвіниці згоріла баня. Тільки 19 лютого 1990 року Полтавський облвиконком передав монастирські будівлі Полтавському єпархіальному управлінню. Відтоді тут діє жіночий монастир. Його стараннями реставровано основні будівлі, у тому числі відбудовано баню трапезної церкви.

Собор і дзвіниця — головні споруди монастирського комплексу. Розміщені на краю високої гори, яка панує над широкими просторами долини, обидві споруди завдяки виразним силуетам відіграють роль провідних домінант Полтави й околиць, справляючи композиційний вплив на величезну територію.

Хрестоздвиженський собор тринавовий, семибанний. Його центральне ядро має хрестовокупольну структуру. П’ять бань розташовані над основним тринавовим дев’ятидільним об’ємом, причому бані поставлено хрестоподібно по сторонах світу, як у традиційних українських дерев’яних п’ятиверхих церквах. Ще дві бані вінчають вежі, які фланкують двоярусний західний притвор. Вівтарна апсида гранчаста. Довжина храму 30 метрів, висота до зеніту центральної бані 28 метрів. В інтер’єрі поєднано глибиний і висотний принципи організації простору.

Монументальний чотириярусний іконостас, що займав усю широчінь тринавового храму, вирізьбив у 1772 році знаменитий осташківський різьбяр Сисой Шалматов. Іконостас мав симетричну композицію зі ступінчастим наростанням мас до центру. Його площину членували карнизи ламаних обрисів та наскрізні різьблені колонки. Деякі з колонок були поставлені на консолі. Різьблення дуже рельєфне і пластичне, в пізньобароковій стилістиці, з переважанням мотивів виноградної лози. Особливою пишнотою вирізнялося різьблення царських врат і кручених колон намісного ряду. Всі ікони намісного ряду мали металеві карбовані шати. Живопис ікон також був витриманий у пізньобароковій стилістиці. Цей унікальний витвір архітектури й монументального мистецтва порубали й спалили в 1933 році.

У структурі та архітектурному образі цього собору синтезовано впливи західноєвропейського бароко, канонічних розпланувально-просторових структур давньоруських монастирських храмів XII століття і традиційних композиційних побудов народної монументальної дерев’яної архітектури. Відтак Хрестоздвиженський собор у Полтаві є одним із найвизначніших етапних творів архітектури доби українського відродження. Він справив великий вплив на розвиток храмового будівництва Лівобережної України у XVIII столітті.

У склепі соборного храму знайшли вічний спочинок видатні люди Полтавщини: архієпископ Амвросій (Серебреников, 1745—1792), єпископ Афанасій (Вольховський, 1741—1801), київський генерал-губернатор, генерал-аншеф Ф. Воєйков (1703—1778), флігель-адьютант, генерал-майор С. Салтиков.

Монастирська надбрамна дзвіниця споруджена у 1786 році за взірцем дзвіниці Мгарського монастиря. Вона чотириярусна, заввишки 47 метрів, у стильових формах пізнього бароко. Нижній квадратовий у плані ярус має заокруглені кути, вищі яруси циліндричної форми. У нижньому ярусі рустовані стіни, ліпний декор і чотириколонні пристінні портики римо-доричного ордера зі спареними колонами. Другий і третій яруси прикрашено спареними колонами відповідно іонічного та коринфського ордерів. Вінчає дзвіницю параболічна баня з маківкою. У другому і третьому ярусах містилися дзвони, в четвертому — годинниковий механізм з курантами (не збереглися). На дзвіниці висіло 10 дзвонів; найбільший — масою 400 пудів, відлитий у 1797 році.

Збережені будівлі Полтавського Хрестоздвиженського монастиря формують унікальний архітектурний ансамбль, який ще з 1950-х років має статус пам’ятки архітектури й містобудування, нині — національного значення.