Мгарський Спасо-Преображенський монастир

Мгарський Спасо-Преображенський монастир розташовано поблизу Лубен — визначного історичного міста Полтавщини. Монастир був заснований на високій горі правого берега річки Сули при впадінні в неї річечки Ольшанки у 1619 році (за іншими даними — у 1624 році). Засновниками монастиря були Ісайя Копинський та княгиня Раїна Вишневецька (Могилянка). Обоє засновників були дуже цікавими особистостями, характерними для того часу.

Ісайя Копинський (рік народження невідомий — помер у 1640 році) походив з української православної шляхти. Замолоду прийняв чернецтво. З 1616 року був ігуменом Межигірського та Києво-Братського монастирів, Густинського монастиря поблизу Прилук, одним з організаторів Київської братської школи (в 1615 році). Окрім Мгарського, він був засновником ще одного монастиря — Ладанського Покровського поблизу Прилук. Обіймав єпископські кафедри в Перемишлі (з 1620 року), Смоленську й Чернігові (з 1628 року). У 1631 році його обрали Київським митрополитом. Проте наступного, 1632 року, його скинув з митрополичої кафедри й ув’язнив (до 1635 року) Петро Могила, який став новим Київським митрополитом. Ісайя Копинський був автором полемічних та філософських творів. У 1621 році разом з Іовом Борецьким та Іоїлем Курцевичем склав знамениту «Протестацію», в якій підносилася історична роль українського козацтва як захисника православ’я та політичних прав українського народу.

Раїна Могилянка (1589—1619) була дочкою молдавського господаря Ієремії Могили, двоюрідною сестрою Петра Могили, дружиною князя Михайла Вишневецького та матір’ю відомого діяча Речі Посполитої часів Хмельниччини князя Яреми (Ієремії) Вишневецького (1612—1651). Вона була фундаторкою, окрім Мгарського, ще двох монастирів: Густинського та Ладанського. Тарас Шевченко в своїй повісті «Близнецы» оповідає старовинну легенду про заснування Мгарського монастиря. Княгині Вишневецькій приснився сон: нібито вона була в раю, але її звідти вивели янголи і сказали, що вона зможе потрапити до раю тільки тоді, коли власним коштом збудує храм Божий на своїх землях поблизу Лубен, на Мгарській горі. Тож княгиня заснувала православний монастир, проте сина свого Ієремію не зуміла виховати у православ’ї: він став ревним католиком і гонителем Православної Церкви.

Спершу всі монастирські будівлі були дерев’яними. Перший дерев’яний Спасо-Преображенський собор було освячено в 1628 році. З 1684 року в монастирі розпочалося муроване будівництво. Відтак на початок XX століття до складу монастирського комплексу входили побудовані в різні часи муровані Спасо-Преображенський собор, корпус келій (середини XVIII століття, не зберігся), мур довкола монастиря, дзвіниця, будинок архімандрита, готель, тепла Благовіщенська церква.

У монастирі від самого його заснування діяло братство, створене Ісайєю Копинським, яке відіграло значну роль у розвитку освіти й захисті православ’я. У XVII—XVIII століттях у цьому монастирі був створений Мгарський літопис.

З 1737 року ігуменом, а з 1744 року першим архімандритом цього монастиря був відомий церковний діяч Іоасаф Горленко (1705—1754), майбутній святий Православної Церкви. Він народився 8 вересня 1705 року в Прилуках і до прийняття чернецтва називався Якимом. Походив зі старшинського козацького роду Горленків. Батько його Андрій був Прилуцьким полковником, а мати Марія — донькою Миргородського полковника Данила Апостола, який пізніше став гетьманом. Коли Якимові було 7 років, батьки віддали його в науку до Київської Академії. На 18 році життя, незважаючи на спротив батьків, Яким став послушником у Спаському Межигірському монастирі під Києвом. Через два роки, в 1725 році, приймає рясофор, на цей раз вже з благословення батьків. На Введення 1727 року в Києво-Братському монастирі був пострижений у ченці з ім’ям Іоасафа і 6 січня 1728 року висвячений на ієродиякона. Після висвячення його призначили викладачем Київської Академії, яку саме перед тим закінчив. У листопаді 1734 року висвячений на ієромонаха і причислений до штату кафедрального Софійського собору в Києві.

У червні 1737 року ієромонаха Іоасафа поставили у сан ігумена і він одержав призначення на настоятеля Мгарського Спаського монастиря. Саме за його ігуменства відбудовано монастирський собор, що перед тим дуже потерпів від пожежі. У внутрішньому житті монастиря ігумен Іоасаф запровадив строгий порядок, вимагаючи від ченців моральності й строгого дотримання уставу. В 1744 році його нагородили саном архімандрита, а в січні 1745 року призначили намісником Троїце-Сергієвої лаври під Москвою.

У 1748 році його поставили в єпископи на Білгородську кафедру. На той час Білгородська єпархія була дуже розлогою, охоплюючи пізніші єпархії Курську, Харківську й навіть ту частину території, яка потім відійшла до Чернігівської єпархії. Більшість населення єпархії були українці, а саме місто Білгород лежало на пограниччі України з Росією. Всю свою енергію Святитель спрямував на упорядкування обширної єпархії. Незважаючи на слабке здоров’я, часто їздив по містах і селах, відвідував парафії, проповідував, намагався піднести освітній і моральний рівень духовенства і народу, боронив духовенство перед утисками влади, з якою тримався сміливо й незалежно, змушуючи її поважати себе. Відзначався великою силою духа й був людиною святого життя. Дбав про бідних і сам часто таємно розносив милостиню. Любив читати і мав письменницький хист. Приятелював з великим філософом Григорієм Сковородою. Після Святителя залишилося декілька літературних праць: «Брань честних седми добродітелей з седмю гріхами смертними» (1737 року), автобіографічні записки в рукописі під назвою «Путешествіє в мирі грішника Іоасафа Горленка» та два видруковані слова, тобто проповіді (1742 і 1743 років).

Передбачаючи свою смерть, Святитель влітку 1754 року відвідав рідні місця, побачився з батьком та побував у Мгарському монастирі. Упокоївся він 10 грудня 1754 року, поховали його у Білгороді. За якийсь час з’ясувалася нетлінність його мощей та почали відбуватися біля них чудеса. 4 вересня 1911 року мощі відкрили для поклоніння й Іоасафа Горленка проголосили святим.

У 1663 році в Мгарському монастирі жив як простий чернець під іменем Гедеона син Богдана Хмельницького Юрій (1641—1685), який був змушений зректися гетьманства. Цей монастир знаменитий також тим, що в ньому поховані два Константинопольські патріархи — Афанасій Пателарій (в 1654 році) та Серафим Анін (в 1779 році), а також Київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський (в 1676 році), архієпископи тобольський Амвросій Келембет (в 1826 році) та полтавський Мефодій Писнячевський (в 1845 році), а також інші церковні ієрархи.

Афанасій Пателарій любив усамітнюватися в лісі на горі поряд з монастирем. Пізніше на тому місці заснували скит поряд з монастирем, збудували капличку, а в 1889—1891 роках замість каплички збудували муровану Афанасіївську церкву. Патріарх Афанасій відомий як Лубенський чудотворець. Родом він з острова Кріт. Уславився чернечими подвигами в монастирях Салонік, Афона та Єрусалима. Протягом 1632, 1634 і 1651 років був Патріархом Царгородським (Константинопольським). Після останнього залишення патріаршої кафедри, перебував два роки на Святій горі Афон. У 1653 році подорожував до Московського царства. Коли повертався з Москви, у Брянських лісах його пограбували розбійники. Прибувши в Україну хворим, він у лютому 1654 року зупинився в Мгарському монастирі й тут упокоївся 5 квітня 1654 року й був похований. Через 8 років стверджено нетлінність його мощей і згодом, у 1672—1676 роках відбулося їх прославлення й канонізація Святителя. Його називають Лубенським з огляду на місце упокоєння і перебування мощей, а народ назвав його Афанасієм Сидячим, бо поховано його за грецьким звичаєм у сидячому положенні.

У 1918 році більшовики вчинили погром монастиря, розстрілявши водночас 17 ченців разом з ігуменом. Після того за часів радянської влади монастир закрили, а його споруди зазнали руйнувань. Лише наприкінці 1980-х років тут відновилася служба Божа. Тепер це чоловічий монастир.

Мурований Спасо-Преображенський собор у монастирі заклали в 1684 році, коли з ініціативи гетьмана Івана Самойловича розібрали старий дерев’яний собор. Собор будували з перервами протягом 1684-1692 років. Автор проекту Йоган-Баптист Зауер, славетний архітектор з Литви, за походженням німець з Кенігсберга. Проте, якщо порівняти литовські й українські витвори Зауера, зокрема костели Камальдулів у Пажайслісі 1667 року та Святих Петра і Павла на Антакальнісі у Вільнюсі 1668 року, стає наочною визначальна відмінність між ними та українськими соборами цього ж майстра. Вона пояснюється тим, що майстер-архітектор, який водночас виконував функції і будівельного підрядника, був тільки технічною силою в руках замовника. Саме замовник диктував усе — від загальної композиції та розмірів споруди до елементів декору.

Зауера для будівництва Мгарського собору запросили за порадою архієпископа Чернігівського Лазаря Барановича, який добре знав і цінував архітектора, оскільки той з 1679 року будував на замовлення архієпископа Троїцький собор у Чернігові. Напевно саме з діяльністю Лазаря Барановича, котрий навчався у Вільнюсі й мав зв’язки з цим містом, слід пов’язувати запрошення в Україну цього видатного майстра архітектури.

Зауеру допомагав Мартин Томашевський, а після смерті Зауера роботу закінчив майстер Афанасій Пирятинський. Теслярські роботи виконав «тесельський майстер» Д. Ворона. Зразком для собору послугував побудований незадовго до цього Зауером собор Троїцького монастиря в Чернігові. Цей взірець будівничим указав сам фундатор, гетьман Іван Самойлович. Під час відвідання Лубен у 1682 році гетьман оглянув місце, обране для будівництва нового собору, подивися проект, викреслений Зауером (у тогочасних джерелах він названий «абрисом Чернігівської монастирської церкви»), і застеріг, що споруда розмірів Троїцького собору буде «за повеликую махину до мгарського місця». Відтак гетьман дав точні розміри нового собору: довжина 57 ліктів, ширина 37 ліктів, висота 63 лікті. Зараз можемо зробити висновок, що габарити будівлі гетьман визначив правильно: Мгарський собор ідеально вписався в ландшафт. Це свідчить про те, тодішня українська правляча еліта добре, майже фахово розумілася на архітектурі.

Гетьман Самойлович навіть сам листувався з майстрами: «Вам, пану Якову Баптисті, майстрові діла нашого мурового, Мартинові Томашевському подмайстеру, з усім вашим товариством доброго од Господа Бога здоров’я зичим». Цим листом визначалася платня майстрам-будівничим: «Якову Баптисту в тиждень 8 золотих та борошна на все літо: житнього — осьмачок 5, гречаного — 2, гороху — 1, солі — 7, гусок — 100, сала — 2 пуди, баранів — 6, масла — 2 діжечки, сиру — 2, пива — 3, горілки — 100 кварт, олії — 30 кварт, яловицю і кабана». У листі зазначено платню Томашевського, яка становила 6 золотих на тиждень і 3/4 тієї кількості продуктів, яка була визначена Зауеру. Далі зазначено платню ще 23 мулярам — від 3 золотих на тиждень до півталяра, а також харчі.

Відтак з 1682 по 1684 рік у монастирі виготовляли цеглу і в день Святого Юрія 1684 року розпочали копати фундаментні рови під собор. 24 квітня 1684 покладено перший камінь у підмурок собору. На цій урочистій церемонії були присутні обидва сини гетьмана Самойловича та багато козацької старшини. Тоді ж територію монастиря розширили, розкопавши старий оборонний вал і поставивши на новому місці чернецькі келії. До кінця того самого року всю територію розширеного монастиря обвели новим оборонним валом. У 1687 році основні будівельні роботи на соборі закінчили і стіни потинькували. Але соборні бані викінчили тільки в 1688 році, а всі оздоблювальні роботи в соборі завершили й освятили його тільки 1692 року.

У 1687 році сталися події, трагічні для фундатора Мгарського собору гетьмана Самойловича. Навесні він з козаками спільно з московською армією вибрався з Батурина в похід на Крим. У Полтаві гетьмана вітав знаменитий поет, старий Іоан Величковський такими панегіричними віршами:

Ти, Іоане-вожде мій тезоіменитий,
Звитяжців малоруських гетьман знаменитий,
Живи благословенно на літа премногі,
У кожнім ділі щастя добувши од Бога.
Скажу: коли у грудях серце палке носиш,
Без сумніву у Бога, що хочеш, упросиш.
Оце керує серцем твоїм, потішає.
Тебе відтак боронить, нещастя долає,
Тому і починаєш церкви мурувати,
В ікони пребагаті і чесні вбирати.
А ще в любові хочеш учених тримати,
Волієш патронатом науки вкривати.

Похід на Крим був украй невдалим для об’єднаного московсько-українського війська. Слід було знайти винуватця, інакше міг потерпіти командувач московської армії князь Василь Ґоліцин, улюбленець царівни Софії. Тож 21 липня 1687 року на річці Коломак козацька старшина за вказівкою московського уряду заарештувала свого гетьмана, звинувативши його в зраді, і в кайданах відправила до Москви. Звідти його разом з членами родини вивезли на заслання до Сибіру, де Самойловичі й згинули. Падіння гетьмана, який правив 15 років і 35 днів, викликало появу знаменитого анонімного вірша-інвективи, написаного кимось з найближчого оточення Самойловича:

А ти, Іване, всіх хотів тримати
У страсі і жорстоко налягати.
Та Бог на тебе зволив напустити
Твоїх підлеглих, бо таки лихий ти.
Отак позбувсь гетьманської поваги,
Зазнав натомість слізної зневаги.

На Коломацькій раді новим гетьманом обрали Івана Мазепу. Він і опікувався надалі закінченням будівництва Мгарського собору.

Собор тринавовий, хрестовокупольний, з гранчастою апсидою. Первісно був семибанним: п’ять бань увінчували центральне дев’ятидільне ядро, як у храмах доби Київської Русі; дві бані увінчували вежі, які фланкували звернений у бік головної монастирської брами чоловий західний фасад, як у тогочасних католицьких костелах. Між вежами на західному фасаді містився низенький вхідний притвор, який, за версією дослідника Дмитра Яблонського, первісно мав фасад у вигляді трипрогонової аркади. Над бічними навами влаштовано хори. В інтер’єрі поєднано риси базилікальності, тобто глибинно-осьовий принцип розвитку простору, з висотно-центричним вирішенням підбанного простору.

Цей тип великих соборів доби Гетьманщини започаткував Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря на Чернігівщині, фундований воєводою Адамом Кисілем у 1646 році. Розвинув цей тип храму Троїцький собор однойменного монастиря в Чернігові, заснований у 1679 році й зведений архітектором Зауером за взірцем собору Максаківського монастиря. У цьому контексті Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря, створений за зразком Троїцького собору, є спрощеним і зменшеним варіантом.

Обидва храми пізніше послужили прототипами двох найвеличніших київських соборів фундації наступника Самойловича, гетьмана Івана Мазепи: Микільського військового і Братського Богоявленського, зведених одночасно, у 1690—1693 роках, архітектором Осипом Старцевим. Спорудження українськими гетьманами таких тринавових хрестовокупольних храмів було свідомим зверненням до державної величі Київської Русі. У тогочасній суспільній свідомості була міцно закорінена ідея спадковості гетьманату стосовно княжої держави. Гетьмани трактувалися тодішніми інтелектуалами як продовжувачі справ, мало не спадкоємці Великих князів Київських. Тож не випадково Богдан Хмельницький свою державу намагався назвати «Великим князівством Руським», і цієї ж тенденції дотримувався його політичний спадкоємець Іван Виговський; не випадково козацькі літописці називали гетьманів «Руськими виборними князями».

Протягом XVIII століття Мгарський Спасо-Преображенський собор зазнав значних змін, які вплинули на його архітектурний образ: у 1728 році обвалилася центральна баня разом з частиною склепінь. Її відбудували в 1729 році. 1736 року велика пожежа пошкодила собор та знищила всі дерев’яні будівлі монастиря, у тому числі й дерев’яну надбрамну Михайлівську церкву 1690 року побудови. Собор відбудовано й заново освячено у 1754 році. При цьому кількість бань зменшено з семи до п’яти, перебудовано західний притвор, а фасади й площини стін в інтер’єрі декоровано барельєфним штукатурним ліпленням з орнаментацією рослинного характеру в стилістиці, близькій до українського народного мистецтва.

На сьогодні Мгарський собор є одним з найкращих архітектурних витворів українського відродження і бароко, де творча переробка традицій давньоруської архітектури XI—XII століть поєднана з досягненнями архітектури Західної Європи.

Перший соборний іконостас був замовлений майстрові Степану Мутяниці у 1685 році за 2000 золотих і велику кількість продуктів: 15 телиць, 60 баранів, 20 годованих кабанів, 1500 кварт простої горілки, 5 пудів меду прісного тощо. Цей іконостас був завершений у 1689 році. Його знищила пожежа 1736 року, після якої собор довго відбудовувався коштом нового фундатора, генерал-фельдцехмейстера, принца Людвіга Гессен-Гомбурзького. Його ж коштом і за його замовленням у 1762—1765 роках був зроблений новий чотириярусний іконостас. Різьбярську роботу виконав славетний майстер Сисой Шалматов з Осташкова, ікони писав київський лаврський іконописець Іван Косачинський.

Іконостас займав усю ширину трьох нав собору. Його вершок підносився на 17 метрів і сягав низу центрального підбанника. Відповідно до поділу внутрішнього простору собору на три нави іконостас теж був тричастинним. Його членували колонки й горизонтальні карнизи. Царські врата були виготовлені з міді й позолочені, мали накладні срібні прикраси загальною вагою понад 17 кілограмів. Композицію іконостасу вінчала скульптурна група «Створення світу», розташована над центральною частиною. Іконостас відзначався оригінальною кольоровою гамою: тло було зеленим, а всі різьблені елементи — позолоченими. Ікони були написані в пізньобароковій стилістиці, а саме різьблення іконостасу витримане в стилістиці рококо, без пластичних надмірностей. У цьому плані Мгарський іконостас дуже відрізняється від інших витворів Шалматова — іконостасів Хрестоздвиженського собору в Полтаві, Покровської церкви в Ромнах та інших. Ймовірно, стилістика рококо й непритаманні творчій манері Шалматова загальна строгість композиції та деяка скупість пластичних засобів були зумовлені смаками замовника — принца Гессен-Гомбурзького.

Цим іконостасом захоплювався видатний український історик Микола Костомаров, називаючи його «чудным старинным иконостасом с богатою резьбою» і вказуючи на поновлення його за архімандрита Мелетія (у 1826—1838 роках).

Іконостас було знищено після закриття монастиря в 1930-х роках. Від нього уцілів тільки один фрагмент — ікона празникового ряду «Різдво Богородиці» в облямуванні рокайлевого різьблення, що зберігається в Національному художньому музеї України. Відтворення цього іконостасу передбачене Програмою відтворення видатних пам’яток історії та культури України, затвердженою Урядом 1999 року. Проектну документацію виконав інститут «Укрпроектреставрація». У 2005 році розпочалося виготовлення і поетапне встановлення у соборі частин відтвореного іконостасу.

Монастирську муровану надбрамну дзвіницю розпочали будувати в 1785 році, добудували в 1837—1844 роках. Включена в периметр муру, вона слугувала головним входом на територію монастиря. Споруда триярусна, увінчана сферичною банею на циліндричному підбаннику. Для її композиції характерне послідовне зменшення площі і висоти ярусів. Перший ярус у плані є квадратом із заокругленими кутами, інші яруси — циліндричні. Фасади першого ярусу акцентовані чотириколонними портиками римо-доричного ордера зі спареними колонами, увінчаними трикутними фронтонами. Верхні яруси прорізані високими арковими отворами, фланковані спареними колонами. Дзвіниця дуже потерпіла за часів радянської влади, втративши разом з тинькуванням майже весь зовнішній декор. Її реставрували у 2000 році, після повернення монастирського комплексу Церкві.

До складу монастирського ансамблю входять також будинок архімандрита, споруджений у 1786 році та перебудований у XIX столітті; монастирський готель другої половини XIX століття; Благовіщенська тепла церква, збудована наприкінці XIX століття.

Поряд з монастирем на сусідній горі, відділеній від обителі долиною з озером, знаходиться меморіал пам’яті жертв голодомору 1932—1933 років — Курган Вічної Скорботи. Це місце було обране громадською комісією з ініціативи місцевого уродженця, українського письменника і драматурга Олексія Коломійця й освячене 12 серпня 1990 року. В церемонії заснування Кургану Скорботи взяли участь тодішній голова Верховної Ради України Леонід Кравчук, поет Борис Олійник, письменник Олексій Коломієць, історики, академіки Петро Тронько і Петро Толочко. За давнім козацьким звичаєм тут насипана висока символічна могила в пам’ять мільйонів українців, замордованих російською комуністичною владою. На початку 1990-х років за проектом архітектора-художника Анатолія Ігнащенка на Кургані Скорботи встановлено пам’ятник у вигляді великого залізного дзвона з хрестом.