Софійський монастир

Собор Святої Софії з прилеглими будівлями утворює Софійський кафедральний монастир, який протягом багатьох століть був офіційною резиденцією православних митрополитів Київських.

Найшанованішу святиню Русі-України — собор Святої Софії, Премудрості Божої, закладено після 1017 року з волі Великого князя київського Ярослава Мудрого. Точна дата будівництва храму вже понад 250 років є предметом дискусій серед науковців. На сьогодні можна лише з певністю стверджувати, що будівництво Софійського собору розпочалося не раніше 1017 року, а закінчилося не пізніше 1050 року.

В архітектурі Софії Київської закодовано основну християнську символіку. Інтер’єр храму поділено на п’ять нефів — кораблів. А корабель нагадує вірним, що крізь житейське море до небесної пристані людину може доправити лише Церква Христова. Коло центрального підбанника означає вічне тривання церкви. Перехрестя головних склепінь виявляє найглибший символ — хрест як основу Вселенської Церкви. Первісно Софію вінчали 13 бань, символізуючи 12 апостолів навколо Ісуса Христа. Мозаїчний образ Пантократора (Христа-Вседержителя) унаочнює головну роль центральної сфери.

Софія Київська як головний храм держави була не лише духовним, а й громадсько-політичним центром: тут відбувалися найважливіші державні церемонії, прийоми послів, переговори, укладання міжнародних договорів і династичних шлюбів; тут ухвалювалися й урочисто проголошувалися найважливіші державні рішення. Десь тут містилися перші на Русі школа, бібліотека, скрипторій, де переписували й оздоблювали книги. Саме для цих практичних потреб у соборі влаштовано такі обширні хори, яких не має жоден інший храм Русі-України.

Підкреслимо, що Київська Софія ні в чому, крім назви, не подібна до Софії Константинопольської. Вчені вже близько двох століть шукають прямі аналогії, та знайти не можуть. А розгадка тут проста: візантійські майстри виконували волю замовника — «самодержця Руського» Ярослава Володимировича, який утілював у камені власну імперську концепцію зверхності Києва.

Стіни Святої Софії — то неформальний кам’яний літопис. За 900 років на них, особливо в інтер’єрі, з’явилося кілька тисяч графіті — продряпаних написів про різні події: і про побутові дрібниці, і про переломні моменти нашої історії. Донині зберігся тогочасний запис про смерть князя Ярослава Мудрого, похованого в мармуровому саркофазі тут же, в соборі, який він спорудив.

Нині ансамбль колишнього Софійського монастиря — це Національний заповідник «Софія Київська». Його створено 27 березня 1944 року як Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей» на базі музею, організованого в Софійському соборі ще в 1934 році після того, як його відібрали в Української Автокефальної Православної Церкви. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року заповіднику надано статус національного і сучасну назву. Площа заповідника становить п’ять гектарів. Він охоплює всю територію колишнього кафедрального монастиря з 10 архітектурними пам’ятками XI—XIX століть. Заповіднику також передано кілька найвизначніших пам’яток Києва за межами Софійського ансамблю: Кирилівську церкву ХІІ століття, Андріївську церкву XVIII століття та Золоті ворота. У 1987 році Гамбурзький фонд (ФРН) нагородив заповідник «Європейською золотою медаллю за збереження історичних пам’яток». 1990 року ансамбль споруд Софійського собору включено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.

Хоча нині колишній монастирський ансамбль включає декілька споруд різних історичних епох, усі ці споруди об’єднані композиційно, причому кожна з них — шедевр високого мистецтва архітектури. Софійський собор є центром композиції. За типом він близький до великих візантійських соборів X—XI століть. Це п’ятинефний хрестовокупольний храм, що завершується на сході п’ятьма вівтарними апсидами. Центральне ядро з трьох боків (крім східного) оточують дві галереї: внутрішня двоповерхова та зовнішня одноповерхова, пізніше також надбудована. З західного боку розташовані дві вежі з крученими сходами, що ведуть на хори.

Протягом своєї багатовікової історії собор зазнав численних руйнувань та перебудов. У 1240 році його спустошили монголо-татари. Протягом XVI століття він був напівзруйнований. У першій половині XVII століття собор частково відбудовано стараннями київського митрополита Петра Могили, який залучив до роботи італійського архітектора Октавіано Манчині. Відтак у декорі собору з’являються ренесансні мотиви. Наприкінці XVII — у середині XVIII століття унаслідок кількох перебудов, одна з яких була щедро профінансована гетьманом України Іваном Мазепою, собор отримав форми українського бароко: над галереями надбудовано шість нових бань, зроблено нові дахи, фасади оформлено фронтонами та ліпними прикрасами, верхи всіх бань мають барокову форму. Наприкінці ХIХ століття зроблено прибудову до західного фасаду.

Починаючи з середини XIX століття собор досліджували десятки видатних учених зі світовими іменами. Йому присвячено величезну кількість книжок і статей: понад півтори тисячі назв. Усі, хто досліджував і реставрував собор, писав про нього, сходяться в одному: він, безсумнівно, належить до шедеврів світової архітектури і мав винятково велике значення для розвитку архітектури Київської Русі та України.

Головною висотною домінантою Софійського монастиря є дзвіниця заввишки 76 метрів. Вона належить до типу надбрамних і стоїть з боку Софійської площі. У пластиці фасадів помітна різночасовість будівництва її чотирьох ярусів. Від первісної триярусної дзвіниці, спорудженої одразу після пожежі 1697 року, зберігся тільки перший та частина другого ярусу, оскільки вона була радикально перебудована в 1744—1748 роках за участю славетного київського архітектора (німця за походженням) Йогана Ґотфріда Шеделя. При цьому пластику фасадів виконали відомі українські майстри-«сницарі» Іван та Степан Стобенські. Сучасних силуету та висоти дзвіниця набула під час реконструкції 1851—1852 років, коли надбудували четвертий ярус та грушовидну позолочену баню.

Двоповерховий з мансардою будинок митрополита, збудований протягом 1722—1730 років, стоїть прямо навпроти головного входу до собору. Архітектура першого поверху, перекритого мурованими склепіннями, з його товстими стінами та глибоко посадженими вікнами відрізняється важкуватими формами від архітектури другого поверху, спорудженого на 20 років пізніше, в середині XVIII століття. Тоді ж будинок доповнено бароковими фронтонами на західному та східному фасадах та високим мансардовим дахом. Такі архітектурні форми характерні для стилістики бароко. У XVIII столітті будинок мав два головних фасади: східний, що «дивиться» на собор, та західний, який виходить на митрополиче подвір’я, де знаходився парадний в’їзд до монастиря з боку Золотих воріт через браму Заборовського. Парадний в’їзд закрили у 1820-х роках. Зараз цей бароковий палац відреставровано й пристосовано для розміщення виставок, музейних експозицій і для проведення урочистих заходів державного рівня.

Трапезна церква, збудована 1722 року, розташована на південь від Софійського собору. Вона двоповерхова, що є нетиповим для традицій української монастирської архітектури. Західний фасад вінчається вишуканим бароковим фронтоном; над апсидою — баня на восьмерику. Архітектура будівлі характерна для трапезних XVIII століття, що поєднували обідню залу і церкву. Це й визначило комбінацію витягнутого об’єму та високої церкви. Будівля неодноразово перебудовувалася. В 60-ті роки XVIII століття їй надали виразно барокових форм, можливо, за участю славетного київського архітектора Івана Григоровича-Барського. Наступну реконструкцію здійснив у 1822 році не менш знаменитий київський архітектор Андрій Меленський. Останньої перебудови споруда зазнала у 80-ті роки XIX століття. Сучасний її вигляд — результат наукової реставрації, здійсненої у 1980-х роках.

Брама Заборовського — парадний в’їзд до монастиря, споруджена архітектором Шеделем у 1746 році за митрополита Київського Рафаїла Заборовського, стала своєрідним мистецьким підсумком архітектурно-пластичних пошуків українського зодчества під час переходу до зрілого бароко. Ця однопрогонова аркова композиція, фланкована лопатками і спареними колонами та увінчана фронтоном з митрополичими інсигніями й пишним рослинним орнаментом, увібрала найхарактерніші форми, композиційні прийоми й орнаментальні мотиви, властиві архітектурі України середини XVIII століття.

Бурса Софійського монастиря, збудована в 1763—1767 роках, розташована в північній частині ансамблю. Двоповерхова на підвалах, вона має два пластичних ризаліти на південному фасаді та високий дах з заломом. Збудували її в стилі бароко архітектори Михайло Юрасов та Федір Папов з архітектурної команди Івана Мічуріна, який будував у Києві Андріївську церкву та Царський (нині — Маріїнський) палац. Будівлю, призначену для чернецьких келій, після скасування монастиря у 1786 році перебудовано на бурсу. У другій половині XVIII століття це була найбільша будівля в Києві. В 1823—1825 роках тут розміщувався штат обслуги Київського митрополита. У 1976 році пам’ятку пристосували для розміщення Державного архіву-музею літератури та мистецтва, який і нині перебуває в цій історичній будівлі.

До складу Софійського ансамблю входять також Братський корпус 1750—1760 років, Хлібня та Консисторія 1712—1730 років. Територію оточують мури заввишки від 3 до 5 метрів. Найстародавніші ділянки, збудовані при митрополиті Рафаїлі Заборовському у 1745—1746 роках, збереглися з боку вулиці Стрілецької та провулку Стрілецького, а також обабіч дзвіниці на Софійському майдані. У першій половині XIX століття зсередини до мурів прибудували пристінний корпус, що призначався під житло дзвонарів та півчих собору. В мурах стоїть Південна в’їзна вежа, яка датується кінцем XVII — початком XVIII століття. У цій двоповерховій споруді було влаштовано в’їзд на територію монастиря, зручний для підвезення продуктів харчування в розташовану поблизу трапезну. Це одна з перших мурованих споруд, зведених під час великого будівництва, розгорнутого в монастирі за часів митрополита Варлаама Ясинського. Будівля є також визначною історико-меморіальною пам’яткою: тут, на другому поверсі, у 1930-х роках комуністична влада деякий час тримала в ув’язненні митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського.

Софійський ансамбль є не тільки одним з найстародавніших монастирів Київської Русі, а й одним з тих, що найкраще збереглися. А мозаїки та фрески Софії Київської — взагалі безцінні, унікальні й поза конкуренцією у світовому масштабі.