Свято-Успенська Святогірська лавра

Святогірський Успенський монастир міститься неподалік міста Ізюма на високому правому березі ріки Сіверський Донець у місцевості, що здавна називалася «Святі гори». Видатний український історик Дмитро Багалій так писав про розташування монастиря: «Прежде всего нас поражает в нем красота местоположения. Несколько раз я бывал в этом монастыре и всегда с одинаковым восторгом смотрел на величественную панораму, открывающуюся моему взору с меловых конусов, где воздвигнут храм, и чувствовал невольный трепет, вспоминая, что вся эта постройка приютилась на непрочном меловом грунте. Вы стоите на самом возвышенном пункте нагорного берега Донца, а там, на левой его стороне, раскинулся на огромном пространстве, какое не в состоянии даже охватить глаз, луг и лес. Святые Горы, господствуя над Донецким берегом, являлись неприступною естественною твердынею».

Перше письмове свідчення про Святі Гори на початку XVI століття належить Сиґізмундові Герберштейну — послу імператора Священної Римської імперії. Він писав про кам’яні фігури на Святих Горах, не згадуючи, проте, про монастир. Але згідно з традицією вважається, що тут ще у XV столітті ченці пробили ходи в м’якій крейдяній скелі, добралися до її вершини й заснували печерну церкву. Документи 1526, 1538—1539, 1541, 1555 і 1571 років згадують «Святі гори» як один з донецьких дозорів, виставлених проти татар. Святогірський монастир вперше згадується в 1624 році у царській грамоті на земельні володіння. Існує місцева легенда про те, що перші печери в Святих горах викопали ченці Києво-Печерського монастиря, які врятувалися з Києва під час монголо-татарського погрому 1241 року. За іншою легендою, монастир заснували в XV столітті монахи зі Святої гори Афон, котрі рятувалися від переслідувань імператорів Візантії, які прийняли Флорентійську унію з Католицькою Церквою.

Первісно весь монастир містився в печерах. Цей печерний комплекс у XVII столітті включав, принаймні, чотири яруси приміщень. У 1637 році у верхній частині крейдяної гори було влаштовано Успенську соборну церкву. У 1670-х роках на березі річки під горою ченці поставили дерев’яну Петропавлівську церкву.

Зараз монастирські споруди містяться переважно вздовж берега річки біля підніжжя крейдяної гори, яка підноситься на висоту 90 метрів, і тільки Миколаївська церква стоїть на уступі цієї гори. Всю гору пронизано лабіринтом ходів і келій. У них жили і ховалися монахи під час ворожих набігів.

У давнину монастир був оточений фортечними стінами, оснащений артилерією і вогнепальною зброєю. Тому монахи успішно оборонялися від татарських нападів. Цьому сприяла також фортеця на вершечку гори. З огляду на це Святогірський монастир відігравав значну роль у справі української колонізації Дикого Поля. Він служив передовим сторожовим укріпленим постом, спостережним пунктом і перешкодою на шляху руху татарських загонів, а також притулком для утікачів з татарського полону. У 1679 році загін кримських татар захопив і спустошив монастир. Пізніше укріплення та інші монастирські споруди було відновлено. Азовські походи царя Петра І поклали кінець татарським нападам і монастир поступово втратив своє стратегічне значення.

У 1786 році під час секуляризації монастирських маєтностей монастир закрили, а майно й угіддя відійшли до державної скарбниці. У 1844 році його відновили під назвою Святогірської Успенської пустині. Відновлювали монастир ієромонах Арсеній з 12 ченцями, котрі перейшли сюди з Глинської пустині, що поблизу Глухова. Це було здійснено також стараннями і коштом місцевих поміщиків — графа Олександра Михайловича Потьомкіна і його дружини Тетяни Борисівни (уродженої княжни Ґоліциної). Саме після 1844 року тут здійснено найзначніші будівельні роботи: у 1850 році зведено Покровську церкву з дзвіницею, а також декоративні вежі огорожі, дві з яких збереглися й донині. У 1859—1868 роках збудовано Успенський собор, 1864 року — Спасо-Преображенську церкву на горі Фавор, 1877 року — готель, 1887 року — два корпуси келій. У 1851 році до Покровської церкви прибудовано будинок ігумена. У другій половині XIX століття на обох краях підземного ходу, прокладеного у XVII столітті з нижньої тераси на верхню, влаштовано нижній і верхній прочанські павільйони.

Святогірський монастир завжди користувався широкою популярністю. У ньому бували художник Ілля Рєпін, поети й письменники Федір Тютчев, Іван Бунін, Василь Немирович-Данченко, Марина Цветаєва, історик Дмитро Багалій, а навесні 1887 року тут мешкав Антон Чехов.

Монастир ліквідовано радянською владою 1922 року і з того часу тут розміщувався будинок відпочинку, а в повоєнний час — санаторій імені Артема. Монастирські будівлі були частково поруйновані під час Другої світової війни й відбудовані протягом 1947—1956 років. Тоді ж на нижній території монастиря споруджено корпуси санаторію. Упродовж радянської доби цілковито втрачено такі споруди ансамблю, як Спасо-Преображенська церква на горі Фавор, комплекс Кирило-Мефодіївських сходів, вхідна брама печерної церкви святих Антонія і Феодосія. Крім того, протягом XVII—XX століть крейдяний кряж, у якому були викопані яруси печерних приміщень, зазнав значних руйнувань, що призвело як до зміни ландшафту, так і до безповоротної втрати кількох (щонайменше — двох) ярусів печерного комплексу.

1980 року комплекс монастиря разом з розташованим на сусідній горі пам’ятником більшовику Артему (Федору Сергееву) оголошено Державним історико-архітектурним заповідником. У 1992 році тут відновлено діяльність монастиря.

Найдавніша частина монастиря — печерний комплекс — розміщена на високих позначках у товщі гори, на верхній терасі якої зараз стоїть Миколаївська церква. Решту споруд монастиря розташовано унизу на вузькій надзаплавній терасі. Вони утворюють лінійну композицію, витягнуту вздовж берега зі сходу на захід. Крейдяна скеля з Миколаївською церквою, що височіє над довкіллям, є найефектнішою містобудівною і ландшафтною домінантою. Частина ансамблю, розташована на нижній терасі, має свої архітектурні домінанти — дзвіницю й Успенський собор.

Миколаївська церква — найдавніша із збережених споруд ансамблю — розташована на верхній терасі крейдяної скелі. Первісно це була печерна соборна церква монастиря в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці, що повністю містилася всередині об’єму крейдяної скелі. Заснована вона в 1637 році. Руйнування верхньої частини цієї скелі наприкінці XVII століття призвело до спорудження у 1698—1708 роках коштом Ізюмського козацького полковника Федора Шидловського наземного мурованого Успенського собору на нижній терасі, під горою, та до перебудови решток старого печерного храму на Миколаївську церкву. Вона тридільна і триверха, причому верхи над вівтарем і бабинцем — декоративні. Вівтар і частину центральної дільниці вирубано в скелі, решта споруди прибудована з цегли. Стилістика українського бароко підкреслена двоярусними верхами з маківками й банями барокових обрисів.

До Миколаївської церкви зі сходу прилягає Верхній прочанський павільйон, який є каплицею Святого Апостола Андрія Первозванного. Це квадратна в плані відкрита альтанка, перекрита склепінням й увінчана наметовим дахом. Підземний хід, що датується XVII століттям, пронизує крейдяну гору від підніжжя до вершини. Вхід у нього знаходиться навпроти західного фасаду Успенського собору з нижнього паломницького павільйону. Хід являє собою коридор з багатьма відгалуженнями й бічними печерами. У верхній частині гори вирубані також численні келії і підземна церква святих Антонія і Феодосія.

Успенський собор є центральною спорудою нижньої частини монастирського ансамблю. Він збудований за проектом відомого архітектора, професора Імператорської академії мистецтв (Санкт-Петербург) Олексія Максимовича Горностаєва (1808—1862) у панівному на той час російсько-візантійському стилі. Закладено собор у 1858 році, а освячено 4 вересня 1868 року. 14 серпня 1861 року будівництво собору відвідав російський імператор Олександр II, слушно вказавши на необхідність посилити конструкції пілонів.

Собор стоїть на терасі, на яку з північного боку ведуть парадні сходи. Він хрестовокупольний, увінчаний п’ятьма банями з наметовими верхами й маківками. Загальна висота собору до хреста — 53 метри. Цей собор сучасники оцінювали по-різному: зокрема, Василь Немирович-Данченко так описував мистецьке враження від собору: «В самом монастыре посреди двора — громадный собор. Насмотря на всю свою массивность, он кажется чрезвычайно легким, с четырьмя угловыми и пятою — высокою, посредине его колокольней... Меня поразила в этом соборе соразмерность и красота линий, соответствие частей». Іван Бунін звернув увагу на інший аспект художнього враження від монастиря й собору: «... стоит белокаменная обитель с величавым, грубо раскрашенным собором посреди двора».

Святогірський Свято-Успенський монастир є найстародавнішим монастирем у східній частині України. Він має унікальну архітектурно-ландшафтну композицію й відзначається неповторною гармонією різночасових будівель і споруд. Це — пам’ятка архітектури й містобудування національного значення. У 2004 році цей монастир отримав статус лаври.