Свято-Успенська Почаївська лавра

Монастирський комплекс є однією з найшанованіших православних святинь Волині. Він підноситься на високій горі неподалік від стародавнього міста Кременця і панує в довколишньому ландшафті. Згідно з прадавніми переказами, перші ченці з’явилися на Почаївській горі ще в 1240—1241 роках, під час монголо-татарського погрому Русі. Мешкали вони в природних печерах, над якими спорудили дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Тут перед іноками над Почаївською горою у вогненному стовпі з’явилася Пресвята Богородиця, яка лишила на скелі відбиток своєї правої ступні. У цьому заглибленні збирається вода, що має чудодійні цілющі властивості. Сьогодні — це одна з найбільших лаврських святинь.

У першій половині XVI століття Успенська церква вже була мурованою і стояла під горою. Власниця містечка Почаєва Анна Гойська 1597 року заснувала тут монастир, подарувавши йому великі земельні володіння та чудотворну ікону Почаївської Богородиці, яку вона отримала 1559 року від грецького митрополита Неофіта. Ікона знаходиться зараз у лаврському Успенському соборі над царськими вратами. А в 1649 році благодіяннями Федора і Євдокії Домашевських з села Бережці під Кременцем у монастирі з’явилася ще одна мурована церква — в ім’я Пресвятої Трійці. Її поставили на горі, якраз над відбитком стопи Пресвятої Богородиці.

З 1604 року протягом майже 50 років монастирським ігуменом був преподобний Іов Залізо (Желізо), чудотворець Почаївський. Народився він близько 1551 року на Покутті в Галичині (неподалік від Коломиї). Походив з дрібної української православної шляхти й до прийняття чернецтва називався Іваном. Десятирічним хлопцем вступив послушником до Угорницького Спаського манастиря на Покутті, в якому після відбуття послуху прийняв чернецтво під іменем Іова. Вважається, що ченцем він став у віці 12 років. Постриження у такому молодому віці — явище небуденне. Вже замолоду Іов здобув славу своїми чернечими подвигами. Після досягнення повноліття його висвятили в ієродиякони, а потім в ієромонахи. Маючи 30 років, прийняв схиму під ім’ям Івана й цим іменем називав себе аж до смерті. Але оскільки в Православній Церкві не прийнято називати святих їхнім схимницьким іменем, то після своєї канонізації відомий під ім’ям Іова Почаївського.

Коли слава про преподобного дійшла до князя Костянтина Острозького, він запросив Іова стати ігуменом монастиря Чесного Хреста у місті Дубно на Волині. Він керував цим монастирем з 1584 року близько 20 років. Завдяки йому Дубенський монастир, при якому діяло братство, став однією з православних твердинь у ті часи, коли польська влада почала запроваджувати унію.

Десь на зламі XVI—XVII століть (на думку одних учених близько 1597 року, а на думку інших — вже по смерті князя Костянтина Острозького в 1608 році) преподобний Іов, бажаючи здійснити свій давній намір — віддатися молитвам у спокійнішому місці, залишає Дубно й подається на Почаївську гору «здавна світлістю чудес многих осяяну». У Почаєві братія обрала його ігуменом монастиря і на цьому посту він лишався аж до смерті. Історики Церкви вважають, що Іов став для Почаївського монастиря тим, ким був для Києво-Печерського преподобний Феодосій: з пустельницького монастиря Іов перетворив його на спільножительний (кіновію), упорядкував щоденне життя братії та запровадив регулярні спільні Богослужіння. Саме з часів ігуменства в Почаєві преподобного Іова надзвичайно поширилася слава про цей монастир та його святині: стопу Божої Матері й чудотворний образ Її. Сам ігумен Іов став відомий скрізь як великий подвижник: мовчальник, аскет і молитовник. Він часто перебував у печері, де, особливо під кінець життя, замкнувшись від світу, гаряче молився. Був дуже працьовитим: навколо монастиря своїми руками насадив і плекав сад, викопав глибоку криницю й два ставки.

За ігуменства Іова монастиреві довелося зазнати багато прикрощів після того, яку 1617 році померла його фундаторка побожна Анна Гойська. Її онук і спадкоємець Андрій Фірлей у 1623 році пограбував монастирське майно і навіть забрав до себе чудотворний образ Божої Матері. Відтак преподобному Іову як ігуменові монастиря довелося майже 25 років провадити судовий процес з Фірлеєм та їздити до судових установ у Кременець та Луцьк. Ще до закінчення процесу Фірлей під впливом Божого чуда повернув монастиреві чудотворний образ Божої Матері, а в 1647 році внаслідок присуду Люблінського трибуналу змушений був повернути також пограбоване майно.

У 1628 році Іов брав участь у церковному соборі в Києві, на якому було постановлено твердо триматися православної віри й не відступати від неї за будь-яких обставин. Під діяннями цього собору є також підпис Івана (тобто Іова), ігумена Почаївського. Крім чернечих подвигів, преподобний Іов займався літературною діяльністю, перекладав писання святих Отців, укладав поучення. Після нього в монастирі збереглася написана власноруч книжечка поучень, яку в 1932 році польська влада забрала до Варшави й вона там загинула.

Упокоївся преподобний Іов столітнім старцем 28 жовтня 1651 року. В 1659 році були відкриті його нетлінні мощі та після ствердження чудес за його заступництвом Київський митрополит Діонісій Балабан канонізував преподобного Іова. Нині в Почаївській лаврі спочивають його нетлінні мощі. Збереглася й печера, в якій преподобний усамітнювався для молитви.

У 1675 році під час так званої «Збаразької війни» 50-тисячна турецько-татарська армія на чолі з Нуредцин-султаном підступила під Почаївський монастир. Після триденної облоги 23 липня сталося чудо Пресвятої Богородиці: у небі над монастирем з’явилася в блискучому сяйві Богородиця з омофором в руках, в оточенні ангелів та преподобного Іова. Вона повертала на турків їхні стріли, кулі і ядра. Турки й татари в паніці відступили від монастиря. Ось як подає ці події знаменита дума про Почаївську Богоматір:

Ой зійшла зоря вечоровая
Над Почаєвом стала,
Виступало турецьке військо
Як та чорная хмара.
Турки з татарами
Брами облягали, —
Монастир звоювати.
Мати Божая Почаївська
Буде нас рятувати.
Отець Залізо з келії вийшов
Сльозами умліває:
«Ой рятуй, рятуй, Божая Мати,
Монастир загибає».
Ой не плач, не плач, отче Залізо,
Монастир не загине.
Мусимо встати, чуд показати,
Монастир рятувати.
Ой вийшла, вийшла Божая Матір
Тай на хресті вона стала.
Кулі вертала, турків вбивала,
Монастир рятувала.

Це чудо зобразив на своїй відомій гравюрі інок Никодим Зубрицький. Ще одне чудо сталося у наступному столітті. На той час (з 1713 року) монастир став греко-католицьким ордену василіан. У 1759 році неподалік Почаєва їхав у кареті «пан Каньовський» — граф Микола Потоцький. Раптом коні понесли й перекинули карету. Розлючений Потоцький, вибравшись із розбитої карети, вихопив пістоля, щоб застрелити свого кучера. Той устиг лише повернутися в бік монастиря і проказати молитву: «Мати Божа, чудодійна в іконі Почаївській, рятуй мене!» Тричі граф натискав курок пістоля і тричі осічка рятувала життя кучеру. Цей випадок так подіяв на імпульсивного Потоцького, що він зажадав негайно побачити чудотворну ікону. Після того він перейшов з латинської віри в греко-католицьку (в Унію) і вирішив своїм коштом розбудувати Почаївський василіанський монастир, запросивши для роботи знаних архітекторів Петра Ґіжицького і Готфріда Гофмана. Більше того, в листі до Львівського уніатського митрополита Леона Шептицького Потоцький писав про своє бажання стати ченцем у Почаївському монастирі! І справді у 1774 році він перебрався жити в монастир, де для нього збудували окремий будиночок. Проте за життя ченцем він так і не став. Польський поет Францішек Карпінський свідчить про перебування магната в монастирі: «Потоцький вранці і ввечері ходив до церкви на молитву, доглядав за монахами, а, опріч того, у себе кілька дівок для розпусти тримав...». Інші сучасники зазначали ще й його оригінальну, як для польського магната, національно-культурну орієнтацію: Микола Потоцький мав зачіску скоріше козацьку, ніж польську, «розмовляв українською мовою, та й обряду він був руського». Лише перед самою смертю в 1782 році з дозволу самого папи римського Миколу Потоцького постригли в ченці. Поховали його в монастирському склепі.

У розробленні детального розпланування монастирських будівель, в улаштуванні інтер’єра собору й організації будівельних робіт брали участь архітектори Петро і Матвій Полейовські, Ксаверій Кульчицький. Проект собору в загальних рисах підготував архітектор Гофман, але всю подальшу роботу з будівництва вів Петро Полейовський.

Під час перебудови Почаївського монастиря в 1771—1783 роках замовник Микола Потоцький та архітектори наважилися радикально змінити композицію і весь устрій ансамблю. Замість двох зруйнованих церков на високій терасі вершечка Почаївської гори постала тринавова з трансептом купольна базиліка з двома багатоярусними вежами, що фланкують головний фасад, поставленими під кутом 45° до нього. Новий собор має нетрадиційну орієнтацію: головний фасад обернено на південь, а вівтар — на північ. Пояснюється це зміною конфесійної належності монастиря, бажанням замовника й архітекторів наблизитися до обраного прототипу — бенедиктинського аббатства Мельк в Австрії на Дунаї, а також намаганням урахувати особливості ландшафту. Саме така постановка собору на вершечку крем’яної гори, укріпленої терасами, дає змогу панувати йому в краєвиді в радіусі до 15 кілометрів.

Головний підхід до собору в Почаївському монастирі організовно з крутого підйому збоку, що забезпечує сильний «театралізований» ефект. З північного боку до собору прилягає двоповерховий корпус келій, влаштований за принципом середньовічного бенедиктинського клуатра, довкола прямокутного в плані внутрішнього двору, з однобічним коридорним розплануванням.

1831 року Почаївський монастир повернувся в лоно православ’я, а 1838 року йому надано звання Почаївської Успенської лаври. З 1830-х років реконструюються старі будівлі комплексу, будуються нові: надбрамний корпус (1835 року), дзвіниця заввишки 65 метрів (1871 року), друкарня (1895—1896 років), Троїцький собор (1912 року за проектом славетного академіка архітектури Олексія Щусєва, з мозаїками всесвітньо знаменитого художника Миколи Реріха).

Інтер’єр Успенського собору надзвичайно пишний, стіни вкриті розписами. Декоративне оздоблення, що існує, склалося наприкінці XIX століття за участю петербурзьких академіків і художників: Гаральда Боссе, Михайла Нестерова, а також С. Комарова, І. Горбунова, Н. Лаврова, Е. Васильєва, С. Верховцева. Настінний олійний живопис виконали лаврські майстри в 1876 році. Збереглися також розписи, виконані в 1807 році львівським художником Лукою Долинським.

Монастир був і лишився найбільшим релігійним центром Правобережної України, що відігравав важливу роль у розвитку української духовності й культури.