Свято-Троїцький Межиріцький монастир

Мурований монастир міститься в селі Межиріч за 3 кілометри від старовинного волинського міста Острога, резиденції знаменитих князів Острозьких. Назва Межиріч походить від того, що село розташоване між річками Вілія і Збитенька. Село й монастир оточують надзвичайно вражаючі фортечні земляні вали заввишки 10—15 метрів, що утворюють прямокутник у плані, периметром понад 2 кілометри й мають п’ять бастіонів. У валах було дві муровані брами: Заславська і Дубнівська (остання не збереглася). Ці вали й брами збудовані наприкінці XVI століття як фундація князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Збережена донині на висоту одного ярусу Заславська брама побудована з каменю-пісковика, прямокутна в плані, з арковим проїздом і ключовидними бійницями.

Поблизу Заславської брами, на території, захищеній валами, збереглася велика мурована піч з ренесансним декором. Вона називалася огрівальницею і була збудована у першому десятилітті XVII століття. Використовувалася для обігрівання варти в холодну пору, а також для розтоплення смоли під час відбиття ворожих штурмів. Це єдина пам’ятка такого роду, що збереглася в Україні.

Сам монастир-фортеця є найвеличнішою зі збережених дотепер фундацій князів Острозьких. Із заснуванням монастиря пов’язана стародавня місцева легенда. Згідно з нею, на цьому місці посеред дрімучого лісу ще в домонгольську добу стояв скит, у якому рятувалися декілька ченців, котрі зналися на лікуванні хвороб. Монголо-татари спалили скит, а ченців повбивали. У пам’ять про них згодом поставили капличку, біля якої стали селитися люди. Так виникло село.

Розбудовою величного мурованого монастиря завдячуємо князю Костянтину Івановичу Острозькому. Він жив у ту епоху, коли Україною правили дев’ять старовинних княжих родів. І першими серед них у XV—XVI століттях були Острозькі. Вони походили з турово-пинської гілки Рюриковичів — князівської династії, яка правила Київською Руссю з X століття. Влада литовських великих князів і польських королів на українських землях у XV—XVI століттях була номінальною. Тому князі володарювали самовладно — Божою милістю. Тільки в особистому володінні Острозьких був край, що за площею перевищував сучасну Тернопільську область. Іноземці називали його «Країною князя Острозького». Тут було сто міст і півтори тисячі сіл.

Ні військові заслуги, ні багатство не давали доступу до лав родової аристократії: князем міг бути тільки син князя. При цьому він мав бути гідним того становища, що йому визначив сам Бог, як вірилося аристократам. Незаперечний моральний авторитет — ось найважливіша прикмета правителя, за словами князя Костянтина Костянтиновича: «Достойними достойная созидатися, і чесними чесная совершитися обиче, і через годних людей годниє речі бувають справовані».

Князі Острозькі були прямими нащадками преподобного Федора Острозького, нетлінні мощі якого спочивають у печерах Київської Свято-Успенської лаври. Цей праведник боровся за незалежність Русі від Польщі, був учасником Грюнвальдської битви, а під кінець життя постригся в ченці Печерського монастиря. Його потомок князь Костянтин Іванович був для сучасників ніби другим Олександром Македонським: багато разів громив кримських татар, воював з Москвою, завдавши їй нищівної поразки 1515 року: «Дай, Боже, здоров’я і щастя вперед ліпше, як нині побив великую силу московськую», — писали сучасники.

Син і продовжувач справ Костянтина Івановича, князь Василь-Костянтин Костянтинович був кандидатом на два європейські престоли: 1572 року, після згасання династії Ягеллонів, — на польський престол; а через 26 років — на московський престол, після смерті сина Івана Грозного царя Федора — останнього з московських Рюриковичів.

Цей князь змушував навіть короля польського і папу римського рахуватися зі своєю думкою. Це наочно продемонструвала історія Унії, тобто спроби об’єднати Православну церкву з Католицькою в 1596 році. Православний князь задовго перед тим схилявся до об’єднання з Римом, але на засадах рівноправності й легітимності. Організатори ж Унії провели свою акцію таємно. Їх підтримав польський король Сіґізмунд III. Дізнавшись про все це, князь обурився й оголосив тотальну війну всім прихильникам Унії. Даремно володимирський єпископ Іпатій Потій, давній і близький приятель князя, навколішки слізно благав його або пристати до Унії, або хоча б не протидіяти їй. Навпаки, на вимогу князя Костянтина православний собор у Бересті прокляв і відлучив від Церкви «вовків в овечій шкурі» — уніатських єпископів. Князь Острозький ніби хотів довести дієвість середньовічного принципу: «Чия влада, того й віра». Відкинувши тоді Унію, Україна недвозначно засвідчила, що вважає своїм повелителем не короля у Варшаві, а князя в Острозі.

Тож військова конфронтація здавалася неминучою. Щоб уникнути «домової війни» князь Острозький попередив в одному з листів: «Його королівська милість не схоче допустити нападу на нас. Тому що в нас самих може явитися двадцять тисяч озброєних людей. А панове католики можуть взяти верх над нами хіба що числом кухарок, котрих ксьондзи тримають у себе замість жінок». Ця погроза, а особливо натяк на делікатну роль кухарок при безшлюбних ксьондзах, смертельно образили короля. Проте вдіяти він нічого не зміг.

Розв’язка цієї драми великих амбіцій настала в перших десятиріччях XVII століття: з містичною раптовістю вимирають роди православних князів — Острозьких, Корецьких і Збаразьких. Зрікаються прабатьківської віри й нації князі Вишневецькі, Заславські й Чорторийські. Це стало катастрофою: народ утратив своїх провідників. Міру відчаю, що охопив тодішнє українське суспільство, передає «Тренос», тобто Плач православної церкви, написаний Мелетієм Смотрицьким: «Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий, як світильник — дім князів Острозьких, що світив над усі інші блиском святості старої віри своєї? Де інші, також безцінні камені тої корони — славні доми руських князів: неоціненні сапфіри, безцінні діаманти княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Масальські, Лукомські та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти? Де поруч з ними й інші неоціненні клейноти? Я розумію родовиті, славні, горді, усьому світу доброю славою відомі доми...»

Сучасники задавали собі питання: що можна протиставити польському католицькому наступові на споконвічну православну Русь? Відповідь лежала, здавалося б, на поверхні: треба протиставити козацьку шаблю та добру освіту, причому одне без іншого не мало сенсу. Усвідомлення цієї істини примушувало українську аристократію до заснування шкіл, освітніх подорожей за кордон, запрошення звідти учителів і вчених. Костянтин Костянтинович Острозький заснував школи в Турові й Володимирі-Волинському, академію в Острозі. У ній викладали грецьку і слов’янську мови, латинь і сім вільних наук. Вони поділялися на трівіум, до якого входили граматика, риторика й діалектика, та квадривіум, що включав арифметику, геометрію, астрономію і музику. Професори були запрошені з Краківського та інших університетів, з Італії та Греції. Тут викладав славетний Кирило Лукаріс, котрий згодом став Константинопольським патріархом. «І знову як сонце засіяла наша православна віра, освічені мужі повернулися до Божої церкви і множаться друковані книги», — так писав сучасник. І справді, князь прихистив у себе гнаного звідусіль московського першодрукаря Івана Федорова, який 1581 року видав ретельно відредаговану й мистецьки оформлену «Острозьку Біблію». Це був перший повний переклад Святого Письма, надрукований по-слов’янськи.

Тут, у володіннях князя Острозького, культура на кілька десятиліть випередила політику: зневажена поляками православна Русь вже не хотіла бути «дурною Руссю». А її просвітителі повстали не лише проти пихатої вченості «латинської злоковарної душі», а й проти своїх святенників-невігласів, котрі, як Іван Вишенський, закликали «краще ні аза не знати, аби тільки Христа дотиснутися». Тут маємо унікальний історичний парадокс: якби нація пішла за духовним лідером — афонським ченцем Іваном Вишенським — це стало б національним самогубством. Але українці пішли за своїм «некоронованим королем» князем Острозьким — і завдяки запровадженню європейських освітніх новацій не потонули у морі польської культури.

Вже на початку XVII століття, одразу після смерті князя Острозького, цю естафету просвітництва підхопило наступне покоління — козацький гетьман Петро Сагайдачний і київський митрополит Петро Могила. Вони перенесли осередок ученості до Києва, до прадавніх джерел. Тут постали Печерська і Братська школи, згодом об’єднані в Києво-Могилянську колегію. Тут з’явилася потужна друкарня. Сюди з’їхалася інтелектуальна еліта з Волині й Галичини. Саме в Києві за Петра Могили був викуваний той «Меч духовний», що його нові козацькі провідники взяли в свої руки. А ще через кілька років великий Богдан Хмельницький украяв цим мечем на європейській карті нову державу — Україну.

Троїцький монастир-фортеця у Межирічі розбудовувався протягом XV—XVII століть. А почалося все з мурованої Троїцької церкви, зведеної у 1520-х роках на замовлення і коштом князя Костянтина Івановича Острозького. Загалом мурований комплекс монастиря складається з різночасових споруд: Троїцької церкви, келій обабіч неї, надбрамної дзвіниці й південно-східного корпусу. Трапецієвидний в плані монастирський двір оточений фортечними мурами з чотирма наріжними баштами.

Троїцька церква — це тринефний п’ятикупольний храм, який своєю композицією повторює традиційні князівські храми доби Київської Русі, але його архітектурні деталі, такі як стрілчасті вікна й контрфорси, свідчать про вплив готичної архітектури. Вважається, що цей храм збудований одночасно з Богоявленською церквою в Острозькому замку (також фундація князя Острозького), тим самим майстром.

Під час перебудови в 1606—1610 роках на храмі були надбудовані оборонні галереї, у зовнішніх стінах яких влаштували ключовидні бійниці для вогнепальної зброї. Їх добре видно на фасадах. Тоді ж у західній та вівтарній частинах храму були зроблені готичні нервюрні склепіння, прикрашені, проте, суто ренесансним орнаментальним різьбленням.

Відображенням прадавньої легенди про ченців-цілителів є ікона, що зберігається в храмі. Це Богородиця Одигітрія першої третини XVI століття — дар монастирю від князя Костянтина Івановича Острозького. Її ще називають Межиріцька Божа Матір князів Острозьких. Вона має чудодійні лікувальні властивості і протягом багатьох століть є об’єктом паломництва. З нею пов’язана також легенда про врятування у XVI столітті міста Слуцька від татар завдяки її заступництву.

У 1603 році Межиріч дістався у власність останньому з князів Острозьких — Янушу, котрий зрікся православ’я і прийняв католицизм. Він передав Троїцьку церкву католицькому ордену францисканців і розбудував для них протягом 1606—1610 років монастир. До старого собору з обох боків — північного й південного — прибудували прямокутні в плані двоповерхові корпуси келій, торці яких були укріплені парами циліндричних оборонних башт з трьома ярусами ключовидних бійниць. На першому поверсі містилися трапезна палата й бібліотека, на другому — келії ченців. Архітектурний декор цих прибудов — портали, білокам’яні віконні наличники, декор зірчастих склепінь з нервюрами в трапезній і бібліотеці — витримані в стилістиці ренесансу. У той самий будівельний період було зведено й південно-східний корпус.

Під час перебудови 1606—1610 років монастирську територію по периметру оточили мурами з оборонними баштами. Товщина їх сягає 1,5 метра, висота — 5—8 метрів. Мури завершені фігурними зубцями. Обороноздатність посилювали чотири наріжні шестигранні двоярусні з аттиками башти, прикрашені виразним ренесансним декором.

Теперішня висока триярусна дзвіниця — це перебудована у XVIII столітті монастирська надбрамна башта 1606—1610 років. Перший ярус її з’єднується з Троїцькою церквою двома паралельними мурами.

У1856 році російський уряд закрив цей францисканський монастир і передав його будівлі православній церкві. Троїцький собор став простим сільським парафіяльним храмом. І лише в 1990-х роках тут почав діяти православний монастир, якому зараз належать уся територія і споруди.

За своїм регулярним розплануванням, симетричною врівноваженою композицєю, гармонійним поєднанням в архітектурі оборонних і церковних рис, виразним ренесансним декором Троїцький монастир-фортеця у Межирічі належить до найвизначніших архітектурних ансамблів України. Крім того, це визначна пам’ятка меценатської діяльності князів Острозьких.