Костел і монастир Бернардинів. Львів

Бернардинський монастир у Львові є однією з найкращих, справді класичних пам’яток римсько-католицької монастирської архітектури. Перші ченці-бернардини (їх було двоє) прибули до Львова у 1460 році на запрошення воєводи подільського й старости львівського Андрія Одровонжа, який забезпечив їм чималу земельну ділянку біля Галицької брами і збудував невеличкий дерев’яний монастир з каплицею Святого Андрія — свого небесного покровителя. Але перед тим цей чернечий орден пройшов нетривалий, але складний шлях розвитку.

Започаткував його в Італії наприкінці XII століття знаменитий католицький святий Франциск Асизький (1182—1226), тож від імені засновника орден називався францисканським. Через два століття орден розділився на власне францисканців та обсервантів, які з особливою ретельністю дотримувалися строгого уставу святого Франциска. Головним пропагандистом цього уставу був святий Бернард Сієнський (1380—1444), чий учень Ян Капістран, також згодом канонізований, прибув до Кракова у 1453 році. Тут у 1454 році було освячено щойно збудований монастирський костел в ім’я Святого Бернарда Сієнського. Відтак у Польщі обсервантів стали називати бернардинами. Це був чи не найпопулярніший католицький орден на наших західних теренах: відомі бернардинські монастирі в Луцьку, Дубні, Житомирі, Збаражі, Бережанах, Сокалі, Кристинополі, Ярмолинцях.

Перші львівські бернардини були учнями святого Яна Капістрана. Після чуми 1464 року з п’яти монахів львівського монастиря вижив лише один. Тоді львівські православні міщани, невдоволені місіонерською діяльністю зайд-католиків, уночі підпалили дерев’яний монастир і він ущент згорів. Наступного 1465 року той самий Андрій Одровонж збудував уже значно більші дерев’яні костел і монастир. Того ж року фундатор упокоївся, поховали його під вівтарем костелу Святого Андрія.

Львівський монастир бернардинів зажив великої слави завдяки випускникові краківського Ягеллонського університету блаженному Яну з Дуклі (1420—1484), який жив у цьому монастирі в 1470—1484 роках. Ще за життя він уславився різними дивами, а в 1739 році Папа Римський Климент XII оголосив його святим покровителем Польщі, Русі й Литви. Побожні львів’яни вважали, що тільки заступництво святого Яна з Дуклі врятувало їхнє місто від здобуття військами Богдана Хмельницького в 1648 році.

Монастир згорів у 1511 році під час облоги Львова молдавським господарем Богданом. Його відбудували в 1514 році, але не з дерева, а з так званого прусського муру, тобто у фахверковій конструкції — з дерева й цегли.

Наприкінці XVI століття бернардини розширили монастирську земельну ділянку й захотіли будувати великий мурований монастир. Цьому задуму шалено протидіяла міська влада. Причина полягала в тому, що монастир розміщувався за межами міських укріплень, а відтак будь-який нападник, захопивши муровані будівлі перед міськими мурами, міг використати їх для штурму міста. Справа набула такого розголосу, що нею займався королівський інженер Фрідріх Геткант. Більше того, польський король Сигізмунд III створив спеціальну комісію для вирішення цього питання, до складу якої увійшли такі визначні історичні діячі, як каштелян Станіслав Жолкевський, староста Єжи Мнішек, католицький архієпископ Ян Соліковський. На підставі висновків комісії король у 1603 році дозволив бернардинам будувати мурований монастир, але з умовою, що він матиме власні укріплення, які увійдуть до загальної оборонної системи міста. Проте ченці, не чекаючи королівського дозволу, ще 16 вересня 1600 року заклали й освятили наріжний камінь нової святині. Керував будівництвом чернець Бернард Авелідес. Проект розробив італійський архітектор, який довго жив і працював у Львові, Павло Римлянин. Протягом 1613—1617 років будовою керував архітектор Амвросій Прихильний, також італієць. Перша служба в новому костелі відбулася 30 листопада 1609 року. Головними спонсорами будівництва були король Сигізмунд III та староста Єжи Мнішек.

Згідно з історичною традицією вважається, що тут брали шлюб дочка старости Марина Мнішек та претендент на Московський престол Лжедмитрій І (Самозванець) перед походом козацько-польської армії на Москву. Але оскільки подія ця відбулася в 1604 році, коли існуючий нині мурований костел тільки розпочали будувати, слід визнати, що шлюб Самозванця з Мариною Мнішек був освячений Католицькою Церквою в старому, фахверковому костелі, служба в якому тривала доти, доки не звели нової будівлі.

Мурований костел споруджувався у спосіб, традиційний на Русі: старий фахверковий костел не розбирали, а оббудовували ззовні новими мурованими стінами. Після перекриття нового костелу склепіннями старий розібрали і його рештки вивезли в 1614 році. Завершили оздоблення костелу Святого Андрія у 1630 році під керівництвом зодчого з Вроцлава Андрія Бемера. Він звів башту, що прилягає до північно-східного кута будівлі, й виконав завершення фасадів. Будівництво корпусу келій розпочалося в 1620 році й було завершене близько 1630 року.

Бернардинський монастир займає трикутну в плані дільницю, яка ззовні прилягає до головного міського валу й муру між Галицькою брамою і Королівським бастіоном. Вершину трикутника утворював могутній бастіон, званий Бернардинським. Відтак монастир, як того й хотіли львів’яни, король Сигізмунд III та призначена ним комісія, став потужним самостійним укріпленням, оточеним мурами, ровом і валом, але водночас пов’язаним з загальноміськими фортифікаціями. Це укріплення відіграло велику роль у тому, що в 1648 році козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького не змогло здобути Львів.

Монастир був оточений могутніми кам’яними мурами з бійницями та надбрамною баштою (вона дотепер збереглася, а мури — частково). До них прилягають господарські споруди: кузня, стайня та інші, а також башта-дзвіниця. На площі перед костелом стоїть пам’ятна колона, а на південь від нього — ротонда над монастирською криницею.

Монастирський костел Святого Андрія зведений з тесаного каменю у вигляді тринавової базиліки з видовженим гранчастим хором, тобто вівтарем. Головний фасад має два яруси, вирішені різними архітекторами у дещо відмінній стилістиці. Нижній ярус витримано в традиціях італійського ренесансу, що характерно для творчої манери Павла Римлянина. Членування нижнього ярусу фасаду спареними пілястрами чітко виявляє тринавову композицію храму. У тих же суворих і чітких формах вирішено бічні фасади. З усім цим контрастують ускладнені обриси й пластика фронтону — горішнього ярусу головного фасаду, виконаного Андрієм Бемером у стилістиці північного німецько-фламандського ренесансу. Цю стилістику на наших теренах нерідко називають маньєризмом.

Інтер’єр костелу зазнав радикальної переробки протягом 1736—1740 років, відтак нині він витриманий у бароковій стилістиці з 16 дерев’яними різьбленими вівтарями. Тоді ж було виконано й настінні розписи під керівництвом Бенедикта Мазуркевича.

Башта, що прилягає до північно-східного кута костелу, мала годинник і використовувалася для спостереження за місцевістю. Якось вартовий з цієї башти першим побачив вороже військо, що підступало до Львова, й дав відповідний сигнал до оборони. У пам’ять про цю подію хід годинника на вежі виставили таким чином, що його куранти починали відбивати чергову годину на п’ять хвилин раніше, ніж усі інші львівські годинники.

Мурований корпус келій звели впритул до північної стіни костелу. Він має складний план з квадратним клуатром — внутрішнім двориком — і коридорною системою розпланування. Приміщення перекриті склепіннями. Будівля загалом триповерхова, з окремими чотириповерховими частинами.

Дзвіниця монастиря була прибудована до старого оборонного муру з південного боку від костелу в 1733—1734 роках. Вона двоярусна, має наметовий дах і декор, аналогічний декору нижнього ярусу костелу.

Ротонда над криницею блаженного Яна з Дуклі, збудована у 1748—1755 роках, є відкритою арковою альтанкою, увінчаною пласким куполом зі скульптурною постаттю цього святого.

Пам’ятна колона блаженного Яна з Дуклі була встановлена перед головним фасадом костелу у 1736 році коштом коронного кравчого Северина Михайла Ржевуського у пам’ять про врятування Львова від козацької облоги 1648 року. Її увінчувала скульптура святого, яка зникла після 1944 року.

Після Другої світової війни влада вигнала ченців з монастиря. У його будівлях розмістили історичний архів, реставраційні майстерні, згодом — дирекцію Львівського історико-архітектурного заповідника. У храмі був якийсь склад. У лютому 1991 року костел передали отцям-василіанам Української Греко-Католицької Церкви. При цьому посвячення храму Святого Андрія не змінилося.

Бернардинський монастир є не просто одним з найкращих львівських ансамблів XVII століття, в архітектурі якого неповторно поєднані риси стилістики ренесансу з маньєризмом і бароко. Це — найрозвиненіший міський католицький монастирський комплекс на території України.