Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві

Один з найстародавніших і найшанованіших київських монастирів — монастир Святого архістратига Михаїла, названий Золотоверхим — належить до тих небагатьох святинь, які були віхами національної історії, творили своєрідний «каркас» духовності традиційного українського суспільства.

Виник монастир не у XII столітті, як багато хто вважає дотепер. Насправді в південному куті Старокиївської гори, який був оточений валами й забудований тільки в XI столітті, діставши назву «Города Ізяслава Ярославича і Святополка Ізяславича», був Дмитрівський монастир, уперше згаданий у літописі під 1062 роком. Його заснував як свій патрональний монастир син Ярослава Мудрого Ізяслав, у святому хрещенні Дмитрій. На честь свого небесного заступника Великий князь київський назвав монастир Дмитрівським, фундувавши тут мурований Дмитрівський собор. Як задумував засновник, цей монастир мав конкурувати з Печерським — про це прямо свідчить Літописець: «Коли ж монастир Печерський було споруджено, а ігуменство держав Варлаам, Ізяслав вивів Варлаама на ігуменство до святого Дмитрія, бо хотів зробити його вищим од сього монастиря, надіючись на багатство. Многі бо монастирі цесарями, і боярами, і багатством поставлені. Та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням». Наслідком переходу Варлаама в новий монастир стало обрання святого Феодосія ігуменом Печерського монастиря.

Син фундатора Ярополк Ізяславич, крім другого (православного) імені Гаврило, мав ще й третє ім’я, католицьке — Петро. Саме на пошану свого католицького патрона Ярополк розпочав будівництво в батьковому монастирі собору Святого Петра. Закінчити будувати він не встиг: 1087 року його було вбито й поховано в мармуровому саркофазі в незавершеному соборі Святого Петра у Дмитрівському монастирі.

Досі серед дослідників немає осностайності щодо мурованих храмів Дмитрівського монастиря. Так, відомий дослідник «Літопису Руського» Леонід Махновець уважав, що церква Святого Дмитрія була просто переосвячена на церкву апостола Петра, й ототожнював рештки її з давньоруською спорудою, розкопаною у дворі будинку на вулиці Трьохсвятительській, 4. На думку видатного історика архітектури Київської Русі Юрія Асєєва, яку підтримуємо й ми, фундатор монастиря не мурував Дмитрівський собор, а збудував його дерев’яним, оскільки в літописному тексті вжито термін «постави», а не «созда», як слід було б сказати про муровану споруду. Син фундатора Ярополк не встиг закінчити мурований собор Святого Петра. Певно, після його смерті мурований собор добудували й переосвятили на Дмитрівський, без уваги на прокатолицькі симпатії покійного князя, який був одружений з католичкою Кунегундою, донькою мейсенського маркграфа Отто.

Але на цьому історія з перейменуваннями не скінчилася. Донька князя Ярополка Анастасія, пам’ятаючи про конкуренцію Дмитрівського монастиря з Печерським, відписала заснований батьком собор Печерському монастиреві. Як подає Лаврентіївський літопис під 1128 роком, «переяша церков Дмитрія печеряни і нарікоша ю Петра з гріхом великим і неправо».

Але в цей час Дмитрівський монастир уже мав іншу головну споруду, пов’язану з меншим Ярополковим братом Святополком Ізяславичем. Він був охрещений Михайлом. Тож на честь свого патрона князь звів мурований Михайлівський храм за взірцем Успенського собору Печерського монастиря. Символічно, що храм закладено 11 липня 1108 року, в роковини смерті княгині Ольги (вона на той час ще не була канонізована). Це був шестистовпний, хрестовокупольний храм з чітко виявленим нартексом, з трьома апсидами і однією позолоченою банею, від чого й походить назва «Золотоверхий». До нартексу з південного боку прилягала хрещальня у вигляді маленького чотиристовпного храму. Собор було збудовано з каміння й плінфи на вапняно-цем’янковому розчині технікою «мішаного мурування». Його оздобили мозаїками й фресками.

1113 року великий князь Київський Святополк Ізяславич помер, і поховали його у Михайлівському Золотоверхому соборі. Його третьою дружиною була Варвара, донька візантійського імператора Олексія І Комнина. Ідучи на Русь, вона взяла з Константинополя мощі святої Варвари, які відтоді як одна з головних православних святинь зберігалися в Михайлівському Золотоверхому соборі (нині — у Володимирському соборі в Києві). Княгиню Варвару поховали в Золотоверхому соборі. Крім неї, тут поховали ще кількох князів з династії Ізяславичів.

1240 року собор і монастир потерпіли під час монголо-татарського погрому Києва, але не занепали. З 1398 року монастир уже згадується в документах як Михайлівський. Дмитрівська церква (церква Святого Петра) не пережила лихоліть. Відомо лише її місцезнаходження і гіпотетичний план, згідно з яким той храм мав бути подібним до Успенського собору Печерського монастиря.

Михайлівський Золотоверхий монастир особливого значення набув після Берестейської унії 1596 року, коли в руках уніатів опинилися Софія Київська й багато інших київських православних монастирів. Після відновлення православної ієрархії 1620 року, за митрополита Іова Борецького, Михайлівський монастир став на деякий час кафедральним, тобто резиденцією митрополита. Тоді ж тут закладено друкарню.

З початку XVII століття в монастирі провадиться значне будівництво: 1613 року зводять дерев’яну трапезну з церквою Іоанна Богослова. У Михайлівському соборі 1631 року створюють новий іконостас на замовлення Іова Борецького (на початку XVIII століття замінили новим, подарованим гетьманом Іваном Скоропадським). Коштом гетьмана Богдана Хмельницького наново позолотили по міді соборну баню. У XV—XVIII століттях Михайлівський собор перебудовують, розширюють, змінюють загальну композицію він стає семиверхим, оздобленим у стилі бароко.

П’ятиярусний бароковий іконостас центрального вівтаря створив майстер Григорій Петров із Чернігова коштом гетьмана України Івана Скоропадського у 1718 році. Ікони до іконостаса написав київський священик Стефан Лубенський. 1888 року при черговому ремонті собору демонтували верхні яруси іконостаса для того, щоб відкрити для огляду мозаїки і фрески у вівтарі. У такому вигляді — як одноярусна передвівтарна перегорожа (з намісним рядом і празниками) — іконостас проіснував до 1935 року. Іконостаси бічних Катерининського й Варваринського вівтарів були високими, п’ятиярусними. Виконали їх значно пізніше: Катерининський 1732 року, Варваринський — у першій половині XIX століття.

На початку XVIII століття зведено муровану триярусну дзвіницю (1716—1719) і муровану трапезну з церквою Іоанна Богослова (1713). Протягом XVIII — початку XX століття дерев’яні монастирські споруди повністю замінено мурованими.

Внаслідок багатовікової будівничої діяльності у центрі Києва постав другий за композиційною роллю (після Софії Київської) ансамбль Верхнього міста. Разом із Софійським монастирем Михайлівський монастир творив унікальну у світовому містобудуванні композицію, коли дві висотні домінанти були поставлені одна проти одної, замикаючи з двох боків перспективу вулиці, що сполучала їх (нині це Володимирський проїзд). Обидва ансамблі панували в панорамі Києва, сприймалися разом й уособлювали священний центр міста.

Вельми промовистим у контексті нашої історії є посвята монастиря й собору. Найперші на Русі собори загальнодержавного значення освячували в ім’я Богородиці (Десятинна церква в Києві, Софійські собори в Києві, Новгороді й Полоцьку, Успенські собори у Володимирі-Волинському й Володимирі на Клязьмі, згодом — у Москві). Княжі патрональні храми й монастирі освячували здебільшого в ім’я святих воїнів, бо ж князь мав бути передусім воїном. Князь, який виходив за межі вояцького стереотипу, ризикував утратити не лише свою репутацію, а й владу. До речі, засновник Михайлівського собору Святополк Ізяславич був хворобливим, непитущим книжником, сентиментальним женолюбцем. Він терпів зневагу від князів і лише завдяки заступництву Володимира Мономаха не втратив київський престол. Але в посвяті свого собору витримав вояцьку лінію: храм одного святого воїна — Дмитрія Солунського — доповнив храм в ім’я святого воєначальника Архістратига Михаїла.

Архістратига віддавна шанували в Малій Азії. У Візантійській імперії його вважали за покровителя імперії та армії. Культ Михаїла у Візантії особливо розвинувся за імператора Василія І Македонянина, звідки й був занесений до княжого Києва. Тут святого Михаїла шанували як заступника князів і війська в походах. Пізніше, в добу козаччини, Військо Запорозьке мало Архістратига Михаїла за свого покровителя.

Опріч того, з XII століття зображення архангела Михаїла стало династичним знаком київських князів Мономаховичів — Мстислава І (1125—1132) та його нащадків. У XII і XIII століттях зображення архістратига було на княжих печатках, шоломах, гербових щитах — він став ніби емблемою Київської держави, а після втрати Києвом столичного статусу й далі уособлював Київську землю (під Литвою, Польщею, Москвою). Князівсько-вояцька семантика зображення архістратига відродилася у Гетьманщині: поряд з родовим гербом кожного гетьмана ставили знак архістратига. Цю саму семантику знаходимо й набагато пізніше на Заході: в Австрійській імперії архангела Михаїла вважали небесним заступником «Королівства Галіції і Лодомерії», тобто Галичини й Волині.

Все це свідчить про загальноукраїнське, а не регіональне київське поширення і визнання символіки Архістратига Михаїла, що ніби символізує духовну місію України — бути воїном проти підступів хаосу й пітьми. Про це писав у середині XX століття український поет Леонід Мосендз: «А чи ви знаєте, хто є патрон нашої землі? Сам Святий Михайло, що ненавидить Сатану, що не хоче прощати його, Архістратиг, небесний маршал. Мені колись казав знайомий чех: «Страшного маєте патрона — будете великим народом...». Нині Архістратиг Михаїл є гербом міста Києва.

У 1934—1937 роках Михайлівський Золотоверхий собор і дзвіницю знищено за наказом безбожної комуністичної влади. При цьому частина фресок і мозаїк собору загинула, а частина — збереглася. Показово, що всі керівники, котрі віддавали накази про знищення цієї святині, невдовзі загинули лютою смертю.

Питання про відбудову монастиря порушила українська інтелігенція наприкінці 1980-х років. Ця відбудова вже стала фактом суспільно-політичного і культурного життя столиці України. Не залишилося жодної газети, жодного журналу, телевізійного каналу, які б не висловилися з цього приводу. Палкі суперечки фахівців і аматорів не раз ставили справу на межу: бути чи не бути. Перебіг подій 1997—1998 років засвідчив однозначно: бути! Протягом 1996—1999 років з ініціативи Всеукраїнського фонду імені Олеся Гончара за сприяння Президента України та Київського міського голови було відбудовано собор, надбрамну дзвіницю, мур з Економічною брамою, реставровано інші монастирські споруди. Відродження монастиря було закінчено до 2000-ліття Різдва Христового й нині він належить до Української Православної Церкви Київського патріархату.