Скельні монастирі на Поділлі

Скельні монастирі, розташовані в долині річки Дністра, вважаються найстародавнішими християнськими святинями цього краю. На жаль, досі вони вивчені фрагментарно. Проте історики стверджують, що в Середній Наддністрянщині було 42 скельні монастирі, які містилися один від одного на відстані 15—25 кілометрів, що дорівнює одноденному пішому переходу. З огляду на те, що в цих місцях проходив північний кордон римської провінції Дакії, історичні легенди пов’язують наддністрянські монастирі з раннім християнством, що поширювалося в межах Римської імперії в I—IV століттях по Різдву Христовім. Інші місцеві легенди стверджують, що Святий Антоній, засновник Печерського монастиря в Києві, коли повертався зі Святої гори Афон на Русь, то зупинився на деякий час на Пониззі. Тут він спершу був ченцем скельного монастиря біля села Лядова на Поділлі, а потім разом з учнями заснував скельний монастир поблизу міста Бакоти, яке в епоху Київської Русі було столицею Пониззя. Пізніше Бакота перетворилася на невеличке село, яке у XX столітті зовсім зникло внаслідок спорудження водосховища на Дністрі. Проте рештки скельного монастиря у Бакоті збереглися завдяки тому, що монастирські приміщення були вирубані в скелі на терасі Білої гори, що підносилася на висоту близько 100 метрів над Дністром. Після заповнення водосховища рівень води піднявся на 40 метрів, затопивши історичну Бакоту, проте не дістався до монастирської тераси, яка і зараз ніби ширяє в повітрі над урвищем. З неї відкриваються несказанної краси краєвиди долини Дністра. А в селі Лядова Могилів-Подільського району Вінницької області й зараз є скельний монастир з трьома печерними церквами.

Скельний монастир у Бакоті був посвячений архістратигу Михаїлу й існував протягом XI — до 30-х років XV століття. Зараз це лісове урочище Монастирище або Монастирисько, розташоване далеко від людських осель у досить дикому місці, стежка до якого проходить краєм гірського урвища й забезпечує прочанину безліч гострих відчуттів. Руїни монастиря з Михайлівською церквою збереглися на крутому й обривистому південно-західному схилі Білої гори, підніжжя якої омиває затоплена водосховищем затока річки Дністер. На вершечку гори колись був замок.

У середині XIII століття монастир одночасно з замком зруйнували монголо-татари. Відновлений у 60-х роках XIV століття, він на початку 30-х років XV століття знову зазнав руйнування і незабаром припинив своє існування. Після того частина скелі, що утримувала терасу монастиря, обвалилася. З нею пішла у небуття центральна частина монастирського комплексу з церквою (це добре видно на кресленні-реконструкції плану монастиря, виконаному архітектором Ольгою Пламеницькою).

У 80-х і 90-х роках XIX століття під керівництвом славетного українського історика Володимира Антоновича археологічно досліджені залишки монастирського комплексу. При цьому з’ясувалося, що монастирські приміщення були споруджені у двох ярусах. З них верхній містився на вершині гори. Звідси первісно був влаштований вхід у монастир, шо являв собою печеру у вигляді майстерно вирубаного гвинтоподібного приміщення, яке величезною спіраллю в два оберти спускалося вниз. Нині цей ярус обвалений. Нижній ярус монастиря, на схилі, складався з низки найпівзруйнованих скельних келій і двоярусної церкви, стіни якої були розписані водяними фарбами. У 1893 році над залишками давнього храму було зведено дерев’яну двоярусну споруду, що не збереглася.

Композиційним центром монастирського комплексу, що розташований уздовж схилу, є двоярусна скельна церква, перед залишками якої зараз розташовано майданчик завдовжки 40 і завширшки 10 метрів. Нижній ярус церкви закритий спорудженою в 1893 році підпірною стіною заввишки 4 метри. На другий ярус з тераси ведуть кам’яні сходи. Це — інтер’єр вівтарної частини колишнього тринавового храму. Загальна ширина церкви в інтер’єрі 9 метрів. Нави розділялися стовпами, вирубаними в скелі (не збереглися). Ширина середньої нави, яка перекривалася вирубаним у скелі високим стрілчастим склепінням, становила 2,8 метра. Бічні нави мали ширину 1,1—2,6 метра. Від середньої нави зберігся східний торець з глибокою нішею і фрагментом склепіння. Східні торці бічних нав вирішено дверними отворами, що ведуть у коридори завдовжки 6 і 9 метрів. У них були влаштовані монастирські усипальниці. Про це свідчать ніші для поховань, вирубані в їхніх стінах і підлозі, які закривалися кам’яними плитами.

На південній стіні південної нави церкви зафіксовано давній напис слов’янським кириличним шрифтом XI — початку XII століть, який містить інформацію про заснування монастиря: «Благослови Христос Григорья игумена, давшего силу святому Михалу». Над цим написом меншими літерами було зроблено ще один напис: «Григорий воздвиг место се». Написи доповнювали зображення рівнораменного (грецького) хреста та погруддя чоловіка з бородою (не збереглися). З півдня і з півночі від церкви в скелях збереглися залишки келій та аналогічних ніш для поховань, що розташовувалися в двох ярусах.

Залишки цього унікального скельного монастирського комплексу сьогодні оголошено пам’яткою архітектури національного значення. Сюди проклали стежку не лише туристи, а й прочани з сусідніх сіл. Тож тут кілька разів на рік відбуваються служби Божі.