Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир. Київ

Історично Видубичі були південним передмістям Києва. Згідно з легендою, назва походить з часу подій 988 року, коли князь Володимир Святославич під час хрещення Русі наказав скинути в Дніпро дерев’яних ідолів, зокрема й бога Перуна, і пустити їх униз за водою. Кияни-язичники у розпачі бігли за ідолом берегом Дніпра, причитаючи: «Видибай, боже!» Біля теперішнього Видубицького монастиря течія прибила ідола до берега, тобто він «видибав» з води. На етапі християнізації Русі на таких місцях, шанованих язичниками, християни завжди намагалися поставити якщо не церкву, то бодай капличку. Вірогідно, так воно сталося і на цьому місці.

Видубичі були важливим стратегічним пунктом — тут сходилися найважливіші шляхи на південь та південний схід, тут же був перевіз через Дніпро. Тому в 1070-х роках син Ярослава Мудрого князь Всеволод Ярославич побудував тут свій приміський «Красний двір». Поруч з ним був заснований князівський Видубицький монастир. Красний двір згодом спалили половці під час одного з нападів на Київ, а монастир протягом тривалого часу відігравав роль «вотчого», патронального монастиря київської княжої династії Мономаховичів. У Видубицькому монастирі в 1116 році ігумен Сильвестр редагував «Повість временних літ». Тут він написав і Київський літопис. Цей монастир часто відвідували князі, зокрема тут деякий час жив князь Юрій Долгорукий. У літописах зафіксовано, що тут у 1250 році, ідучи в Золоту Орду, зупинявся князь Данило Галицький.

У 1070 році в монастирі розпочалося будівництво мурованого Михайлівського собору. Оскільки собор необачно поставили на самому краю високого пагорба, який весь час підмивався водами Дніпра, то досить скоро виникла потреба укріпити цей пагорб. Відтак у 1199—1200 роках у Видубицькому монастирі були проведені великі, небачені доти на Русі, будівельні роботи. За наказом київського князя Рюрика Ростиславовича, який, за словами літописця, «мав любов ненаситну о зданіях», його придворний архітектор Петро Милоніг спорудив підпірну стіну для захисту Михайлівського собору. Вона була чи не найбільшою інженерною спорудою того часу. Кияни тоді писали, що, вийшовши на вершечок цієї стіни, здавалося, що летиш у повітрі. На жаль, ця підпірна стіна зруйнувалася десь у другій половині XVI століття. Тоді разом з нею у води Дніпра обвалилася також східна половина Михайлівського собору.

Нині монастир займає улоговину поміж горами, порослими лісом. Його добре видно з Дніпра та з Видубицького озера, що лежить біля підніжжя монастиря. Сучасний вигляд ансамблю монастиря склався в середині XVIII століття. На той час були побудовані Георгіївська церква (собор), трапезна зі Спаською церквою, дзвіниця, поминальна каплиця, будинок настоятеля, а пізніше — братський корпус. Центром усього ансамблю є Георгіївська церква, яку найчастіше називають собором за її домінуючу роль у композиції монастиря.

Територія Видубицького монастиря з давніх часів була місцем поховань видатних киян. Тут поховані відомий український та російський педагог Костянтин Ушинський, засновники Київського музею західного й східного мистецтва подружжя Богдан і Варвара Ханенки, медики Євген Афанасьєв та Володимир Бец, учений-гідротехнік Микола Лелявський, генерал української армії Яків Гандзюк, по-звірячому вбитий більшовиками 25 січня 1918 року, та багато інших.

Монастир закрили у 1921 році, проте окремі його церкви діяли до 1930-х років. Після того тут були різні радянські заклади. З 1975 року в монастирських будівлях розмістився Інститут археології Національної академії наук України. В 1967—1982 роках усі споруди ансамблю відреставровано під керівництвом відомого українського архітектора-реставратора Раїси Бикової. З 1997 року тут діє чоловічий монастир Української Православної Церкви Київського патріархату.

Найдавнішим храмом цього монастиря є Михайлівський собор, збудований коштом князя Всеволода Ярославича в характерній для XI століття візантійській техніці змішаного мурування (по-латині вона називається «opus mixtum»). Нині від колишнього великого храму збереглася західна частина, а східна відома лише за розкопками фундаментів. За типом це був тринавовий однобанний храм. Пізніше, близько 1088 року, з західного боку до нього прибудували нартекс з вежею, сходи якої ведуть на хори. Завдяки цій прибудові з заходу собор став дуже видовженим. Археологічні розкопки виявили біля собору залишки прямокутної в плані прибудови, ймовірно, терема або башти, а також усипальниці.

Після того, як східна частина собору обвалилася приблизно у 80-х роках XVI століття, він стояв у руїнах. Згодом за митрополита Петра Могили в першій половині XVII століття до уцілілої мурованої частини прибудували дерев’яний вівтар. Ця прибудова проіснувала до 1760 року, коли Михайлівський собор потерпів від пожежі. Відбудували його протягом 1766—1769 років під керівництвом архітектора Михайла Юрасова. У цей час заново зведено східну стіну з трьома апсидами; водночас зроблено нові склепіння та баню, в храмі влаштовано другий поверх, до якого вели сходи давньої північної башти. Добудови XVIII століття надали храму окремих рис барокової стилістики. Протягом 1974—1981 років на соборі проведено реставраційні роботи, під час яких знайдено фресковий живопис XI століття, а також цінний настінний живопис XVIII—XIX століть.

З південного боку Михайлівського собору стоїть невеличка поминальна каплиця, збудована в середині XVIII століття. Це рідкісна на сьогодні для монастирських ансамблів споруда. Вона прямокутна в плані, заглиблена в землю. Прикрашений нішами та півколонами фасад завершено трикутним фронтоном. Загалом архітектурні форми прості й навіть дещо незграбні, проте мальовничі.

Нині найбільшою спорудою монастиря є Георгіївська церква, збудована коштом полковника стародубського Михайла Миклашевського в 1696—1701 роках. Це один з найкращих зразків української архітектури доби Гетьманщини, тобто другої половини XVII — початку XVIII століття. За типом це класичний український хрещатий, дев’ятидільний, п’ятибанний храм. Стрункі пропорції споруди та майстерно виконана пластика фасадів надають пам’ятці особливої мистецької виразності. Особливо характерні високі вікна з вишуканим облямуванням, а також чотири вікна у вигляді хрестів. В інтер’єрі бічні приміщення органічно поєднані з центральним підкупольним простором за допомогою високих арок.

На жаль, нам невідомо ім’я автора цього архітектурного шедевра. Припущення дослідників про те, що автором Георгіївської церкви були побудовані також церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та Катерининська церква в Чернігові, не мають серйозних підстав.

Справжнім шедевром українського мистецтва доби бароко був іконостас Георгіївської церкви, завершений на момент освячення храму 1701 року. Його подарувала Уляна, дружина Данила Апостола, майбутнього гетьмана України. Іконостас займав усю широчінь трьох основних дільниць храму. Він високий, сягав центрального підбанника, чотириярусний, з примхливо вигнутими рядами ікон, які по горизонталі розділялися антаблементами різноманітних профілів, а по вертикалі — різьбленими тричетвертними колонками з мотивами виноградної лози (деякі з колонок, особливо в центральному пряслі, були встановлені на консолях). Характерні трилопатеві арки царських врат і елементів над ними. Серед ікон іконостаса виділялася одна на сюжет «Чудо Архістратига Михаїла». 1915 року живопис іконостаса поновлено, проте він у цілому добре зберіг свою барокову стилістику. Знищений за невідомих обставин у середині 1930-х років.

Монастирська трапезна стоїть між Михайлівським собором і Георгіївською церквою. Збудовано її протягом 1696—1701 років коштом полковника стародубського Михайла Миклашевського. Це витягнута в плані прямокутна споруда з одноапсидною невеликою одноверхою Спаською церквою на східному кінці будівлі. Оскільки споруду звели на схилі, тому вона має різну поверховість: з північного боку — двоповерхова, а з південного, що виходить на головний монастирський двір, — одноповерхова. Фасади скромно декоровано, проте привертає увагу тонке орнаментальне ліплення рослинного характеру, що прикрашає портал входу й фриз. За характером такий декор близький до народного різьблення по дереву. Над порталом входу розміщено шляхетський герб ктитора трапезної та Георгіївського собору Михайла Миклашевського.

Монастирська надбрамна дзвіниця, яка розташована під горою, зведена у 1727—1733 роках коштом гетьмана України Данила Апостола. Споруда чотириярусна з квадратовими в плані нижніми ярусами й восьмигранним горішнім. У першому ярусі був проїзд і приміщення варти, в другому — невелика надбрамна Даниїлівська церква (на честь небесного покровителя гетьмана), вище містилися дзвони.

Первісно дзвіниця була триярусною. У1829—1833 роках за проектом київського архітектора Андрія Меленського надбудовано четвертий ярус з куполом і шпилем. Хоча надбудову й виконано в архітектурних формах класицизму, проте вона чудово гармонує з нижніми ярусами дзвіниці. В 1894 році будівлю капітально відремонтовано, а в 1902 році за проектом архітектора Євгена Єрмакова до дзвіниці прибудовано двоповерхову споруду з напівкруглою західною частиною для розширення монастирської ризниці та бібліотеки. Нині у цій прибудові міститься ресторан-музей «Трапезна».

До цивільних будівель, які формують монастирський ансамбль, належать будинок настоятеля, братський корпус і альтанка над колодязем.

Двоповерховий будинок настоятеля стоїть поряд з дзвіницею. Зведений він у 1770 році архітекторами Михайлом Юрасовим і Федором Паповим як одноповерховий корпус монастирських келій. У 1780 році надбудували другий дерев’яний поверх. У 1896 році архітектор Євген Єрмаков ще раз перебудував цей корпус: південну дерев’яну частину і дерев’яний другий поверх замінили на цегляні. Архітектурне оздоблення першого поверху збереглося у формах пізнього бароко, а другий поверх набув дещо еклектичних форм, характерних для архітектури кінця XIX століття.

Братський корпус поблизу Михайлівського собору збудовано у 1846 році за проектом архітектора Павла Спарро. Він був одноповерховим, з мезоніном над центральною частиною, який невдовзі після зведення згорів. У 1901 році надбудовано другий поверх.

Поблизу Братського корпусу знаходиться монастирський колодязь, збудований у 1788 році. Над ним тоді ж споруджено дерев’яну альтанку, увінчану високим шатром, яка згодом була втрачена, але в 1973 році відновлена реставраторами на підставі зображень середини XIX століття.

Усі ці будівлі формують неповторний за красою та унікальний за мірою збереженості архітектурний ансамбль, що має велику історико-мистецьку цінність. Серед усіх київських монастирів тільки Видубичі мають таку властивість: потрапляючи сюди, людина вмить забуває про сучасний велетенський мегаполіс, посеред якого розташовано цей оазис старовинної краси й молитовної тиші.