Свято-Троїцький Китаївський монастир. Київ

Пустинь — це особливий тип самостійного чоловічого монастиря, заснований подалі від людей. Пустині, як правило, виникали на основі скитів — поселень схимників, розташованих неподалік великих монастирів. Китаївська пустинь лежить на південній околиці сучасного Києва (а колись ці землі були далеко за містом). Монастирський комплекс займає пагорб в улоговині між горами. Цей пагорб з трьох боків оточує каскад озер. На одній з гір розташовано археологічний комплекс Китаївського городища IX—XIII століть з поселенням і курганним могильником. Археологи ототожнюють його з давньоруським містом Пересічен (згадане в літописах під 1154 та 1161 роками), яке захищало південні підступи до Києва. У цій же горі викопано печери монахів-схимників, які датуються XVI—XVIII століттями.

Китаївська пустинь була заснована як скит Києво-Печерської лаври у XVI столітті. Тут любив проводити літні місяці архімандрит Києво-Печерської лаври, згодом митрополит Київський Петро Могила. Саме він привіз з Валахії — своєї батьківщини — саджанець гіркокаштана звичайного і посадив його в центрі території скиту. Зараз це величезне дерево, віком близько 370 років, росте перед західним фасадом Троїцької церкви. Каштан, посаджений Петром Могилою, і є родоначальником знаменитих київських каштанів.

У 1716 році київський генерал-губернатор князь Дмитро Голіцин своїм коштом збудував тут дерев’яні церкву Сергія Радонезького, трапезну й келії. Всі вони згоріли під час пожежі 1757 року. У 1759 році Синод дав дозвіл на спорудження нового, мурованого храму. Відтак мурована Троїцька церква збудована на місці згорілого храму протягом 1763—1767 років лаврським майстром Степаном Ковніром за проектом архітектора Петра Неєлова. Відтоді вся пустинь стала називатися Свято-Троїцькою.

Церква належить до типу п’ятикамерних українських церков з тією відмінністю, що до східних боків бічних рамен прибудовано жертовник і дияконник. Первісно церкву вінчали дві барокові двоярусні бані: одна над середохрестям у центрі храму, а друга над вівтарем. Фасадний декор був дуже оригінальним, витриманим у бароковій стилістиці із застосуванням штукатурного ліплення з рослинними мотивами. У 1854 році до храму зроблено прибудови, перебудовано старі бані та надбудовано три нових. Унаслідок цього церква стала п’ятиверхою. У 1892 році за проектом архітектора Володимира Ніколаєва церкву ще раз суттєво перебудували, прибудувавши великий прямокутний у плані об’єм із заходу.

За радянської влади, коли монастир був закритий, церкву доведено до такого стану, що в 1950 році впали бані. Тільки в 1970 році розпочаті роботи з дослідження та реставрації пам’ятки. Реставрацію з відтворенням втрачених бань закінчено в 1992 році згідно з проектом архітекторів-реставраторів Раїси Викової і Василя Безякіна.

Другою за значенням спорудою Китаївської пустині була мурована надбрамна дзвіниця, збудована в 1829—1837 роках архітектором Іваном Богдановим за проектом архітектора Андрія Меленського у стилістиці пізнього провінційного класицизму. Вона чотириярусна, увінчана пласкою банею зі шпилем. Перший ярус — масивний двоповерховий об’єм брами, арка проїзду якої фланкована спареними колонами тосканського ордера, що несли важкий антаблемент з трикутним фронтоном. З цього п’єдесталу виростав циліндричний об’єм власне дзвіниці, яруси якої розділено антаблементами, що спиралися на пристінні півколони коринфського і композитного ордерів. Між ними по черзі розташовано аркові отвори дзвонів і глухі ніші, облямовані архівольтами. Нижній ярус циліндричного об’єму вирішено в римо-доричному ордері. Дзвіниця знищена в 1932 році.

До складу монастирського ансамблю входять також будівлі трапезної з келіями 1833 року, братський корпус 1844 року, будинок для старих ченців 1894 року.

З Китаївською пустинню пов’язане життя преподобного старця Досифея, який був у цій пустині рясофорним ченцем. Замолоду він з’явився у Києво-Печерській лаврі в 1739 році з наміром постригтися в ченці, проте архімандрит Рафаїл Заборовський, напевно, щось запідозривши, відмовив юному послушнику на тій підставі, що в нього не було ніяких документів. Тоді той прийшов у Китаєво, викопав собі печеру біля підніжжя гори і став жити там суворим затворницьким життям як перші християнські анахорети. Оскільки цей затворник мав дар провидця, він поступово став настільки знаменитим, що російська імператриця Єлизавета Петрівна, перебуваючи в Києві в 1744 році разом з майбутнім імператором Петром III та його нареченою Катериною, також майбутньою російською імператрицею, відвідала пустельника й буквально примусила вищих достойників київського чернецтва в своїй присутності постригти Досифея у рясофорні монахи. Тому виповнилося лише 23 роки. У 1767 році до нього прийшов за порадою син курського купця П. Мошнін, який хотів стати монахом. Досифей благословив його на чернецький подвиг і спрямував до Саровського монастиря. Згодом цей чернець прославився як знаменитий святий Православної Церкви Серафим Саровський.

Досифей помер у 1776 році. І тільки тоді з’ясувалося, що він був не чоловіком, а жінкою, точніше — незайманою дівицею. Нині історики з’ясували, що Досифей — це насправді Дарія Василівна Тяпкіна, яка народилася в 1721 році в родині рязанських дворян і з трирічного віку виховувалася в московському Вознесенському монастирі, де її бабуся була черницею. У десятирічному віці вона повернулася додому, але мирське життя після монастирського їй настільки не сподобалося, що у 1736 році вона втекла з дому й стала послушником Троїце-Сергієвої лаври. Зрештою бажання долучитися до джерел чернецтва на Русі привело її до Києва. Нині могила старця Досифея знаходиться з північного боку Троїцької церкви. Вона гарно впорядкована й дуже шанується віруючими.

Уся ця неймовірна історія є ніби докором Православній Церкві, яка, на відміну від протестантських церков, вважає жінку «людиною другого сорту» й відмовляє їй у праві на священство.