Свято-Михайлівський монастир. Переяслав-Хмельницький

Михайлівський монастир розташований у самому «серці» княжого Переяслава. За Княжої доби місто складалося з двох укріплених частин — дитинця й окольного города. Їх дерев’яно-земляні укріплення було споруджено на початку XI століття. Дитинець міститься на краю мису при впадінні річки Альти в річку Трубіж. Його територію, що мала майже трикутну форму в плані протяжністю з півночі на південь близько 400 метрів, площею 10 гектарів, оточували земляні вали заввишки 17—18 метрів і завширшки 18 метрів. На гребені валу стояли дерев’яні стіни. З боку рівнинного плато дитинець від окольного города відділяв рів-перекоп. Значна частина цих земляних укріплень збереглася і досліджена археологами.

Окольний город площею 80 гектарів прилягає до дитинця з півночі. Периметр його оборонної огорожі становив близько 3 кілометрів. Збереглося майже 1500 метрів цих земляних валів. Їх конструкція така сама, як і конструкція валів дитинця. Лінія укріплень мала три брами, одна з яких — Єпископська — була поблизу Михайлівського монастиря. Залишки цієї брами, збудованої в 1089 році, виявлені 1955 року й досліджені археологами в 1960 році.

Нині архітектурний комплекс колишнього Михайлівського монастиря розташовано на південній околиці історичного середмістя на трикутному в плані виступі біля злиття річок Альти і Трубежа в межах дитинця княжих часів. Комплекс виник у XVII—XVIII століттях на місці єпископського мурованого Михайлівського собору, збудованого 1089 року й зруйнованого монголо-татарами. Підмурки собору досліджували видатні вчені: в 1949—1953 роках ленінградський археолог Михайло Каргер і в 1967 році переяславець Михайло Сікорський і киянин Віктор Харламов. Цей єпископський кафедральний собор мав досить дивний план, що не дає змоги зробити достатньо вірогідної реконструкції первісного вигляду храму.

Зі стародавнім єпископським собором пов’язана діяльність одного з перших святих Київської Русі — преподобного Єфрема Печерського, єпископа Переяславського. Він походив з визначного боярського роду й до прийняття чернецтва був придворним Великого князя київського Ізяслава Ярославича, який княжив у 1054—1078 роках. Життя при княжому дворі його настільки гнітило, що він, залишивши все, подався до преподобного Антонія Печерського й проти княжої волі став ченцем. Святий Антоній благословив Єфрема на подорож до Константинополя, де на прохання Феодосія, ігумена Печерського, той переписав устав Студійського монастиря. Саме цей устав преподобний Феодосій запровадив у Києво-Печерському монастирі. Незабаром після повернення з Константинополя у 1072 році Єфрема висвятили на єпископа Переяславського. Його кафедральним собором і став мурований Михайлівський храм. Єпископ Єфрем відзначився будівництвом церков та влаштовуванням шпиталів, мав дар чудотворення. Деякі вчені вважають, що він був Київським митрополитом, бо згадується в літописі як «митрополит Єфрем». Проте історик Православної Церкви Євген Голубинський встановив, що Єфрем не був Київським митрополитом, а мав лише титул митрополита на тій підставі, що на етапі християнізації Русі перші митрополити мали резиденцію в Переяславі й тому цей титул ще деякий час «за інерцією» залишився за Переяславськими єископами. Святитель Єфрем упокоївся в 1098 році. Його кафедральний собор зруйнували монголо-татари в 1239 році. Тож у середині XVII століття, коли Переяслав став найзначнішим містом Лівобережної України, на території старого кафедрального монастиря довелося все будувати заново.

Спершу десь у другій половині XVII століття тут зведено невелику дерев’яну церкву. У 1702 році відновлено Переяславську єпархію і місто знову після тривалої перерви отримало свого єпископа. Протягом 1711—1713 років Переяславський єпископ Захарія Корнилович відновив Михайлівський монастир на старому місці. За допомогою московських стрільців, гарнізон яких займав Переяславський замок (колишній давньоруський дитинець), він розпочав будувати якісь дерев’яні споруди. Новий мурований Михайлівський собор був заснований на рештках давньоруського собору в 1743 році Переяславським єпископом Арсенієм Берлом, а освячений у 1750 році.

Щодо цього собору в науковій літературі існує багато розбіжностей. Зокрема донедавна вважалося, що споруду було зведено коштом Переяславського козацького полку в 1648—1654 роках, або, за іншими даними, — в 1646—1666 роках і в 1734 році вона потерпіла від пожежі. На сьогодні науковці місцевого заповідника досить аргументовано обґрунтували датування пам’ятки 1743—1750 роками.

У 1770-х роках ігуменом монастиря був знаменитий Мельхіседек Значко-Яворський — оборонець Православ’я, якого в народі вважали ідейним натхненником Коліївщини — козацько-гайдамацького повстання 1768 року на Правобережжі, спрямованого проти польської влади.

У 1823 році на монастирському соборі було влаштовано дерев’яний восьмигранний верх із плескатою банею. Про первісне вінчання храму відомостей бракує. Протягом XIX століття втрачено фронтони, які акцентували західний і східний фасади, перероблено дах.

У 1745 році на схід від Михайлівського собору збудовано багатофункціональну муровану споруду, що об’єднала надбрамну дзвіницю і трапезну з келією. Дзвіницю вінчав верх наметових обрисів. У 1845 році обидві споруди Михайлівського монастиря замалював Тарас Шевченко, зафіксувавши форму вінчань храму й дзвіниці. У 1860-х роках дзвіницю надбудовано двоярусним дерев’яним четвериком, увінчаним сферичною банею з маківкою. Собор і дзвіниця зазнали значних руйнувань під час Другої світової війни. Зокрема були втрачені дерев’яні надбудови XIX століття: соборна баня й четверик дзвіниці. Обидві будівлі реставровано протягом 1951—1953 років з відтворенням вінчання надбрамної дзвіниці на підставі малюнка Тараса Шевченка 1845 року. При цьому соборна баня не була відновлена з ідеологічних міркувань, щоб собор якнайменше був схожим на культову будівлю.

Отже, Михайлівська соборна церква монастиря належить до типу зальних, безкупольних. Вона тридільна, з прямокутною центральною частиною і гранчастими притвором та вівтарем. Обабіч вівтаря розташовано прямокутні дияконник і жертовник. Центр перекрито циліндричним склепінням з розпалубками над вікнами (висота — 8 метрів), притвор і вівтар — зімкненими склепіннями. Фасади декоровано стримано, у перехідних стильових формах від відродження до бароко. Стіни членуються пілястрами й увінчуються масивним карнизом, під яким є фриз із поліхромних керамічних розеток. Прямокутні вікна облямовані лиштвою й увінчані трикутними та лучковими сандриками, тимпани яких заповнені горельєфною ліпниною з рослинними мотивами, маскаронами й путті. Інтер’єр облаштовано на засадах глибинно-осьового розкриття простору. Фрагментарно зберігся монументальний живопис XVIII—XIX століть.

Надбрамна дзвіниця — прямокутний одноповерховий корпус, над проїзною аркою якого височить четверик дзвіниці з великим арковим вирізом у кожній грані. Четверик увінчується верхом наметових обрисів з перехватом і маківкою. Приміщення перекриті коробовими склепіннями з розпалубками над вікнами. Декор фасадів дуже стриманий: застосовано пілястри, карнизи, віконні ніші.

В обох будівлях поки що розміщено не монастир, а Музей народного одягу Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Обидві споруди є унікальними й не мають прямих аналогів в українській архітектурі. Це пам’ятки архітектури національного значення, які добре збереглися дотепер саме завдяки тому, що ними опікувався заповідник.