Вознесенський монастир. Переяслав-Хмельницький

Формування Вознесенського монастиря в Переяславі започатковано 1695 року, коли коштом гетьмана Івана Мазепи розпочато будівництво мурованого Вознесенського собору, освяченого в 1700 році. Протягом XVIII—XIX століть на території монастиря була резиденція місцевого архієрея — єпископа Переяславського. У 1738 році в цьому монастирі заснували Переяславський колегіум — середній навчальний заклад, який розмістився в дерев’яному корпусі. У 1748 році пожежа знищила всі дерев’яні будівлі монастиря, після чого собор відбудували, його фасади прикрасили ліпниною, а інші споруди звели мурованими: у 1753—1757 роках — колегіум, у 1770—1776 роках — дзвіницю. У 1782 році зі сходу до дзвіниці було прибудовано Варваринську церкву (знищена під час війни в 1941—1943 роках). Наприкінці XVIII — на початку XIX століть на південь від собору зведено видовжений двоповерховий мурований корпус із колонною галереєю на південному фасаді, перший поверх якого був торговими рядами, другий — бурсою для семінаристів. Територія монастиря була оточена муром. У 1916 році двоповерховий корпус згорів, залишки розібрали. Будівлі комплексу, які дуже потерпіли під час Другої світової війни, реставровано протягом 1954—1964 років. Нині вони входять до складу заповідника.

Монастир розташований в історичному середмісті Переяслава з виходом на центральний майдан. Збереглися собор, дзвіниця та колегіум. Собор і дзвіниця є головними містобудівними домінантами в забудові й ландшафті: їх добре видно звідусіль, навіть з протилежного берега Дніпра.

Собор — хрещатий, дев’ятидільний, увінчаний однією банею. Західне рамено видовжене, прямокутне в плані, решта рамен — гранчасті. Приміщення між ними квадратні в плані, двоповерхові. Композицію ускладнюють два циліндричні об’єми обабіч західного рамена. Всі частини собору рівновисокі, підведені під єдиний карниз. Рамена увінчані тридільними фронтонами вишуканих барокових обрисів, приміщення між раменами — наметовими дахами. Над середохрестям підноситься двоярусна барокова баня на високому восьмигранному підбаннику. Декор екстер’єру стриманий: грані архітектурної форми акцентовано наріжними лопатками; вікна, розташовані у два яруси, облямовані лиштвами й увінчані прямими, трикутними та лучковими сандриками. Чолові грані рамен декоровано горельєфною ліпниною з переважанням рослинних мотивів. Решту граней декоровано нішами різноманітних форм і солярними знаками.

Для інтер’єру характерне поєднання глибинно-осьового та центричного принципів організації простору. Рамена об’ємного хреста утворюють єдиний простір, відкритий до самого верху бані. Приміщення, що знаходяться між раменами, відкриваються в центральний простір триярусними аркадами.

Вознесенський собор є мистецьки неповторною пам’яткою Мазепиної доби — перехідного етапу від стилю українського відродження до бароко.

Дзвіниця належить до типу надбрамних і стоїть на південний захід від собору, замикаючи перспективу кількох міських вулиць. Споруда триярусна, увінчана високою двоярусною банею барокових обрисів на низькому підбаннику. У плані являє собою квадрат із увігнутими гранями. Перший ярус рустований, арка проїзду прикрашена виразним бароковим порталом. Грані другого й третього ярусів прорізані арковими отворами для дзвонів, підкреслені розташованими обабіч пучками півколон і пілястр тосканського (другий ярус) і композитного (третій ярус) ордерів. Яруси увінчують масивні карнизи. Дзвіниця є характерним зразком висотних споруд епохи пізнього бароко.

Колегіум збудований коштом переяславського єпископа І. Козловича. Дотепер вважалося, що у 1753 році тут викладав піїтику видатний український філософ Григорій Сковорода. З огляду на це, тут сьогодні (з 1972 року) розміщено Музей Сковороди. Однак на час викладання філософа в Переяславському колегіумі припадає тільки початок будівництва цього мурованого корпусу. Отже, навчання в 1753 році відбувалося в якихось пристосованих приміщеннях, що не збереглися. Проте близька пов’язаність найвідомішого українського філософа з Переяславом — факт безсумнівний, яким переяславці дуже пишаються.

Григорій Сковорода ніколи не був монахом, жодна з церков ніколи не порушувала питання про його канонізацію. Проте це був істинно святий чоловік, який благотворно впливав на духовність не лише своїх сучасників, а й майбутніх поколінь.

Духовні провідники української нації XVII століття створили напрочуд демократичну й елітарну водночас систему освіти в Україні. На лавах Київської академії, Чернігівського чи Переяславського колегіумів поруч могли сидіти гетьманський син і мужицьке дитя. Завершивши повний курс навчання, кожен міг вибрати духовну чи світську кар’єру і дослужитися до митрополита, як Самуїл Миславський, чи гетьмана, як Данило Апостол, стати «свєтлєйшим князем» і канцлером Російської імперії, як Олександр Безбородько, чи першою особою Святійшого Синоду, як Феофан Прокопович.

Проте один із найблискучіших випускників Київської академії вибрав собі інший шлях, заявивши: «А мій жребій — з голяками». Це був Григорій, син козака Сави Сковороди із села Чорнухи на Полтавщині. Він став чи не єдиним із тогочасних європейських філософів, хто жив достеменно так, як учив. І навчав він не стільки словесами мудрими, скільки власним прикладом.

Упродовж останніх двох століть образ Григорія Сковороди в Україні набув рис міфологічного, майже казкового персонажа. Фольклор пов’язує з ним безліч легенд, подібних до оповідей про давньогрецького філософа Діогена, який жив у бочці. Так, коли Сковороді запропонували увійти до церковної ієрархії, спокушуючи статусом одного із стовпів православ’я, він відповів: «Ах, преподобні! Я стовпотворіння примножувати не хочу. Досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому!» Загалом історія ця вельми правдоподібна, бо й на могилі своїй філософ наказав викарбувати епітафію схожого змісту: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Як у відомій народній казці про Колобка, Григорій Сковорода спізнав усі принади світу цього й від усіх них рятувався втечею. У 19 років, не закінчивши курсу Академії, він потрапив співаком до Придворної капели до Петербурга. Витримав там тільки два роки: «Цього смороду і поганої лютости не стерпівши, я з жахом, відвертаючи очі, відійшов». Потім була п’ятирічна мандрівка до Угорщини, Австрії та Німеччини, навчання в університеті Галле, завершення студій у Київській академії, викладання в Переяславському й Харківському колегіумах, вчителювання в родинах кількох магнатів... Він ніде довго не затримувався. Ніколи не мав власного дому. Мандрував від села до села. Любив жити в садах і на пасіках. Ніколи не думав про те, що їстиме і де ночуватиме. Від грошей відмовився і взагалі їх не визнавав. Усе його майно становили флейта і торба з книгами.

Незважаючи на такий спосіб життя, а точніше завдяки йому, вважав себе належним до суспільної еліти. З губернаторами й митрополитами спілкувався, як рівний з рівними. Понад те, вважав ієрархічну організацію суспільства єдино можливою: «Что глупеє, як равноє равенство, котороє глупці ввести в мир всує покушаються...»

А прикладом свого життя великий мудрець давав зрозуміти землякам: щастя полягало не в погоні за мундирами, чинами і маєтками, а лише в мудрому житті відповідно до своїх природних нахилів: «Краще бути натуральним котом, ніж з ослячою натурою — львом». Але освічена верства, для якої він писав усіма тодішніми книжними мовами — латиною, грецькою і слов’янською — залишилася байдужою. Цього дивака шанували, як шанують непідвладні людині стихійні явища, але не розуміли. Парадоксально, що Сковорода виявився зрозумілішим для народних співців — кобзарів, які понесли межи люди його вірші й пісні. Навряд чи сам філософ дуже переймався цими колізіями. «Ліпше бути в пошані в одного розумного, ніж у тисячі дурнів», — це його слова.

Будівля Переяславського колегіуму — прямокутна в плані, дуже видовжена. Вона складається з чотирьох класних кімнат і трьох сіней між класами. На поздовжньому фасаді, оберненому до собору, влаштовано три портали. Усі приміщення перекриті цегляними склепіннями. Фасадний декор — у стилі бароко: стіни членуються пілястрами, віконними та дверними прорізами. Стіни увінчує масивний карниз, під яким є фриз, прикрашений рослинним орнаментом — бігунцем. Надвіконні ніші декоровано орнаментальними барельєфними вставками з рослинними мотивами, в яких переважає виноградна лоза. Акцентами фасаду є портали входів. Найскромніше вирішено центральний портал, який вів до молодших класів, і значно багатше — бічні, які вели до старших класів. Портали однакові за схемою — дверні прорізи фланковано пілястрами, поєднаними вгорі дугоподібним карнизом, вище від якого розташовано орнаментальне панно. Над лівим порталом у картуш вкомпоновано малярський твір релігійного змісту, над правим — барельєфне зображення єпископських інсигній з монограмою єпископа І. Козловича. Вуличний фасад декоровано значно скромніше: площину стіни членують лише рустовані пілястри й аркові вікна. Будівлю увінчує високий дах.

Вознесенський монастир у Переяславі — один із найвизначніших архітектурних ансамблів доби Гетьманщини. Він є пам’яткою архітектури національного значення.