Свято-Троїцький Мотронинський монастир

Переяслав протягом XVII—XVIII століть був тісно пов’язаний з так званим Задніпров’ям — Правобережною Україною, яка лишалася під владою Польщі аж до самого її розвалу в 1795 році. У XVIII столітті саме Переяславським єпископам підпорядковувалися православні парафії та монастирі Правобережжя загальною кількістю понад 500. Серед усіх правобережних монастирів найавторитетнішим був Мотронинський, розташований неподалік від першої гетьманської столиці Чигирина в Холодному Яру.

З цим монастирем пов’язано надзвичайно багато легенд. І найперша з них — про заснування монастиря ще в домонгольську добу, тобто за часів Київської Русі (у 1204 році). Оскільки документальних підтверджень цієї версії немає, то деякі вчені її заперечують, причому надто категорично. Ми ж вважаємо, що остаточно прояснити це питання зможуть лише результати грунтовних археологічних досліджень на території монастиря. Поки що можемо з впевненістю стверджувати лише те, що монастир уперше згадується у 1568 році. Він містився в лісовому урочищі Холодний Яр на велетенському скіфському городищі. Городище датується VI—IV століттями до нової ери і має площу понад 200 гектарів, тобто є одним з найбільших у Європі. Сам Холодний Яр — без перебільшення одне з найбільш унікальних місць в Україні: адже це не просто яр, а велика розгалужена мережа ярів та байраків, порослих прадавнім дубовим лісом, з численними джерелами, потічками, озерами. Сніг лежить тут аж до середини літа. Саме тому це урочище як неприступна природна фортеця протягом століть було місцем збору людей, м’яко кажучи, нелояльних до влади — від простих розбишак і грабіжників до козаків Богдана Хмельницького у XVII столітті, гайдамаків Максима Залізняка у XVIII столітті, бійців так званої Холодноярської республіки у 1920-х роках й українських селян, які неодноразово повставали проти радянської влади.

Найближчим до яру і монастиря селом є Мельники — саме через них найкраще добиратися до монастиря, їдучи з Чигирина, Черкас чи Києва. Нині від старого монастирського ансамблю лишилася тільки одна мурована Троїцька церква. Решта будівель, які сьогодні були б пам’ятками архітектури, не пережили розгулу комуністичного атеїзму 1930—1970 років.

Мотронинський Троїцький чоловічий монастир спершу був просто скитом з капличкою, заснованим завдяки Київському митрополиту Іоні Протасовичу. У 1648 році Київський митрополит Сильвестр Косов своїм коштом спорудив у монастирі дерев’яну трапезну церкву. Згодом цей монастир підтримували не тільки гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан і Юрій Хмельницькі, Петро Дорошенко, митрополит Київський Йосиф Нелюбович-Тукальський, а й навіть польський князь Ян Яблоновський. Проте аж до початку XIX століття всі монастирські споруди були дерев’яними.

Хоча монастир і містився на правобережжі Дніпра, він традиційно підпорядковувався Переяславським єпископам, які намагалися якнайчастіше його відвідувати. Монастирські ігумени часто їздили до Переяслава. Найвідомішими ігуменами Мотронинського монастиря були двоє запорозьких козаків, які сховалися під прибраними чернецькими іменами Ігнатій і Мельхіседек. Ігнатій — це колишній чигиринський сотник Устим Сахненко, учасник оборони Чигирина від турків у 1678 році. Він керував монастирем з 1717 до 1753 року. Після нього ігуменом став син лубенського полкового осавула Карпа Значко-Яворського Матвій, який прийшов до монастиря у 1745 році 22-річним козаком і отримав староєврейське чернече ім’я Мельхіседек, під яким він й увійшов в історію. Протягом 1753—1777 років ігумену Мельхіседеку підпорядковувалися, крім Мотронинського монастиря, ще й усі православні парафії і монастирі Правобережної України. Він був дуже активним пастирем: багато їздив по краю, відстоював права православних, а під час відвідин у 1765—1766 роках Петербурга й Варшави отримав підтримку своїх домагань від російської імператриці й від польського короля. 23 липня 1766 року, коли Мельхіседек повертався на Чигиринщину з Переяслава, його заарештували поляки на Сокирнянському перевозі через Дніпро і в кайданах відправили до Дерманського монастиря на Волині, де він зазнав катувань. Йому вдалося втекти з ув’язнення, але до Мотронинського монастиря вже не судилося повернутися — він перебрався до Переяслава.

А тим часом у Холодному Яру поблизу монастиря збиралися ватаги невдоволених польською владою — селяни-втікачі, гайдамаки й запорозькі козаки під проводом місцевого уродженця Максима Залізняка та Семена Неживого. Спершу серед них, а потім і по всьому Правобережжю поширилися чутки про те, що «православна цариця Катерина» на підтримку православним українцям прислала багато возів зі зброєю, а також свою «золоту грамоту», в якій нібито закликала «різати панів, жидів і католиків». До цього ж кола легенд належить ще одна, про те, що ігумен Мельхіседек у Мотронинському монастирі під час всенощної освятив гайдамацькі ножі, прислані російською царицею. Тарас Шевченко все це дуже жваво описав у поемі «Гайдамаки», а видатний український художник Опанас Сластіон змалював у своїх ілюстраціях до «Гайдамаків».

Відтак у травні 1768 року розпочалося велике повстання, відоме в історії під назвою «Коліївщина». Максима Залізняка проголосили гетьманом України. Повсталі здобули штурмом міста Умань, Черкаси, Канів, Богуслав, Корсунь та багато інших. Але незабаром повстання придушила російська армія, яка прийшла на допомогу полякам. Після цих подій утиски Православної Церкви з боку польських урядових кіл перестали бути такими дошкульними, як до Коліївщини.

Тут не місце з’ясовувати питання про те, чи й справді Російська імперія спровокувала це повстання: прямих документальних свідчень немає, зате опосередкованих — достатньо. Хай там як, але Росія зуміла дуже добре скористатися наслідками Коліївщини: під приводом неефективності польської влади та її нездатності навести порядок у власній країні, під благородним гаслом захисту православних від утисків єзуїтів та уніатів імператриця Катерина II спершу ввела свої війська на територію суверенної держави, а через два десятиліття просто приєднала її до своєї імперії.

У цьому контексті дуже промовистою є та обставина, що тогочасні видатні, мислячі й патріотично налаштовані українці дуже активно й цілком щиро підтримували таку імперську політику. Серед них був не тільки Мотронинський ігумен Мельхіседек Значко-Яворський, а й син генерального писаря та генерального судді Гетьманщини Андрія Безбородька Олександр — «свєтлєйший князь» і канцлер Російської імперії, керівник її закордонної політики та дипломатії. Причому Олександр Безбородько, один з найрозумніших людей XVIII століття, не просто підтримував, а сам творив цю імперську політику, бо вважав необхідним зібрати таким чином усі українські землі в межах якоїсь однієї держави.

Під час Коліївщини Мотронинський монастир був пограбований і частково зруйнований, проте у 1770-х роках він швидко відродився. У монастирі на той час існували побудовані з дуба соборна Троїцька церква, трапезна церква Іоанна Златоуста, надбрамна дзвіниця, братські келії та інші споруди.

На початку XIX століття монастир перетворили з чоловічого на жіночий. Він відчутно збіднів після того, як імперська влада позбавила його маєтностей, проте саме в цей час спромігся на дуже коштовне муроване будівництво. Муровану соборну Троїцьку церкву почали будувати у травні 1800 року замість старої дерев’яної. Будівельними роботами керував підрядник з міста Єлисаветграда Артем Чеменко. У жовтні 1802 року майже завершена будівля обвалилася. Її руїни розібрали й церкву наново побудували в 1804 році. Вона досить непогано збереглася дотепер. Це стрункий за пропорціями дев’ятидільний, хрещатий у плані однобанний храм. Його фасади з заокругленими кутами розчленовано карнизами й пілястрами. Підбанник має значну висоту. Рамена просторового хреста увінчано трикутними фронтонами. Суворий декор фасадів зводиться до гладенької віконної лиштви, неглибоких ніш та полив’яних керамічних поліхромних кахлів, розміщених під карнизом. Храм має дуже цілісний, величний і парадний інтер’єр, у якому почуття піднесеності створюється за допомогою щедрого освітлення завдяки численним великим вікнам.

Хоча храм і зводився тоді, коли панівною архітектурною стилістикою став класицизм, проте в Троїцькому храмі присутні ще виразні риси українського бароко. Завдяки добре знайденим пропорціям, лаконічному пластичному вирішенню, ця пам’ятка є одним з яскравих творів української національної архітектури на Правобережжі.

Протягом 1824—1830 років у монастирі збудували нові муровані споруди трапезної церкви, настоятельських келій та інші. Таким побачив цей монастир Тарас Шевченко, який побував тут двічі: У 1843 та 1845 роках. Під час останніх відвідин він написав відому акварель «Мотрин монастир», яка вже в наш час послужила безцінним джерелом інформації під час розроблення проектів реставрації монастирського комплексу.

У 1923 році радянська влада закрила монастир. У 1929 році все монастирське майно було передане місцевій комуні «Заповіт Леніна», яка швидко його розтринькала. Відтоді монастирище стояло пусткою аж до 1965 року, коли в дивом уцілілій Троїцькій церкві місцева влада заходилася створювати музей Коліївщини. І тільки наприкінці 1980-х років тут відродився жіночий монастир, у якому нині понад 20 черниць. На території монастиря та довкола нього є чимало меморіальних знаків і пам’ятних місць, пов’язаних з історією визвольної боротьби у цьому краї.