Свіччине весілля (скорочено)

Іван Кочерга

Доволі для тебе?

Я не боюсь ні смерті, ні тортур.
І все ж тобі не загасити світла,
Що з тьми віків та через стільки бур
Проніс народ відважний і свободний.

Ще кара є — в Саксоні — Singularis1 —
«Хто грамоти державні украде,
Катівською рукою осліпить».

Ага, не до вподоби — затремтів.
Що ж, мабуть, так і зробим — хто дививсь
На світло заказне, то вже не гідний
На інше щось поглянути.

Меласю...

Так, так! Ти не побачиш вже її —
Ні тих очей, як зорі, променистих,
Ні свіжих уст, ні чарівних тих перс,
І навіть сліз її ти не побачиш,
Коли вона заплаче.

Замовчи!

Навіщо ж ти, безумцю ненажерний,
Свою любов на славу проміняв?
Нащо вона — та грамота тобі?
Верни її — і завтра ж будеш вільний.

І справі край? Звільниш мене, та й квит?
Погано ж ти рахуєш, воєводо,
Коли життя за грамоту даєш.
А хто ж мені поверне ту надію,
Пошану ту, що я колись беріг
В моїй душі до того привілею,
До слів отих брехливих і гучних?
Адже ж йому ми вірили, як сонцю,
Гадали ми, що хай лише до нас
Повернеться ця грамота князівська,
Як раптом світ засяє по хатах,
І зникнуть всі притуги і насильства,
І радісне народиться життя.
І ось коли, коли б вона мені
Належала, ця грамота зрадлива,
То дурно б я тобі її шпурнув,
Ще й плюнув би на привілей брехливий
І викупу за нього не схотів!
Та не мені — а цілому народу
Належить ця примара золота,
Що за її боровся, як за правду,
Пригнобленням і потом заплатив.
То не тобі ж її у нас купити,
Хоч би життя за неї обіцяв!

Зухвалий кмет! На шибеницю зараз!

Так ось яка твоя, виходить, правда:
Вже не мене, а князя ти образив,
І все ж таки тебе не покараю —
Лиш грамоту князівську поверни.

Та схаменись! Отямся! Хай їй цур,
Тій грамоті — не варті всі вони
Такого хлопця гарного, як ти!

Кезгайло, геть!
Мовчиш! Не хочеш зради?
Ну, то іди! Та добре подивись
В останній раз на ці свічки, бо взавтра
Займеться не для тебе день новий.

Хоч не мені — для вільного народу
Колись зоря займеться світова.

Отямся, хлопче! Душу всю мені
Ти зворушив одвагою своєю.

Спасибі, рицарю... [...]

Вже сил нема... Але вже, мабуть, близько.
О, тільки б сили стало донести...
О, тільки б тут не впасти на дорозі,
Як падала на тій слизькій горі...
Не чую ніг... Лице горить од вітру,
Тремтять коліна... руки всі в крові
І змерзли... і не держать ліхтаря...
О Боже ж мій, знов хвища налетіла,
Згасає вогник... гасне вогник мій...
І захисту... і захисту немає...
(Майже падає на церковні сходи ліворуч,
прикриваючи всім тілом ліхтар)
О, не гаси, о, не гаси, благаю,
О вітре любий, мого ліхтаря!
Ти ж вільний... цілий світ перед тобою,
Лети мерщій на поле, до Дніпра.
Мене ж не муч, нещасну, — пожалій
Хоч ти мене, о вітре, вітре мій!
(Плаче. Підводиться хитаючись і робить кілька кроків)
Здається, тихше... змилосердивсь... зник...
О, тільки б тут ніхто не зачепив...
О Боже... хтось іде.

Стій! Хто іде?
Ще з ліхтарем? Куди це ти ідеш?
Не знаєш, що ходить тепер не вільно?
Беріть її!

Ні, ні! Що кажеш ти?
Мене не можна затримать — не можна,
В мене наказ од пана воєводи,
І цей ліхтар — ти бачиш — я його
До Порубу повинна донести —
До Порубу, щоб визволить людину —
Його ж скарають — чуєш ти? — і я
Тут гаяти не можу і хвилини.
Ось цей наказ.

Немає нам часу.
Ходім до замку — писар розбере.

Ти збожеволів! Я... до замку знов?
По тій горі! Ні, ні, смієшся ти.
Тобі ж кажу, не маю я хвилини,
Його скарають.

Заберіть її!

О, змилуйся! Якби ти тільки знав,
Де я була. Яку терпіла муку...
Коли з гори несла оцей ліхтар,
О, подивись... в багні, в крові всі руки.
Промокла вся, замерзла... скільки раз
Зривалася і падала я з кручі,
І в розпачі, щоб вогник не погас,
Чіплялася за терен я колючий...
Підводилась... і знову йшла і йшла,
Не чула ніг, не бачила дороги,
Ні диких псів, що кидались під ноги,
Ні бурі, що лице моє сікла!
Не чула я, не бачила нічого,
Бо іншої не відала мети —
Як вогник цей незгасним донести.
І донесла... Ти ж бачиш, він горить.
Не згаснув він, мій огник неоцінний,
Хай блимає він ледве, хай тремтить,
Але живий — і не мені одній
Засвітить він в нещасну цю годину...
Невже ж у тебе стільки зла,
Щоби віднять у мене те єдине,
Що я крізь терн і бурю пронесла!

Говориш добре, дівчино, — проте
Нема часу з тобою розмовляти,
Ходім до замку.

Бачиш ці дукати,
Намисто це чудове, дороге —
Візьми його і відпусти, благаю,
О, відпусти, благаю, ти мене!

Хай буде так! Іди! Рушаймо далі!

О, дякую.
(Дозір проходить)
Тепер мерщій, мерщій!
О, тільки б знов ніхто не зачепив. [...]

— Сюди, брати! За Свіччине весілля!
— Гей, ковалі! Шевці, до кушнірів!
— Всі на майдан. Вже повели на страту!
— Товариші! Вже Свічку повели!
— Ґвалтівники! Гнобителі прокляті!
— Всі на майдан! Кияни, до київ!
— За Свіччине весілля! Бий катів!
— Трощити всіх!
— Запалюйте хурдигу!

За мною, цехи! Кожум’яка йде!
За Свіччине весілля! До київ!

Товариші! Товариші-брати!
На приступ всі! Запалюйте хурдигу!
На визвіл Свічці! Перший хай загін
Іде туди — хурдигу розбивать,
А решта всі до замку, щоб сюди
За всяку ціну драбів не пустить.
На Кожум’яцьку браму — всамперед.
А інші хай на Боричевім взвозі
Та на Хрещатій стежці стережуть.
Веди мене мерщій на Житній торг.
(Виходить ліворуч)

— Всі на майдан! Хурдигу розбивать!
— А ми туди! На Кожум’яцьку браму!
— Рибалки на Хрещатик! А кравці
На Боричеву стежку! До київ!
— За Свіччине весілля! Бий катів!

Геть, зрадники! Бунтівники прокляті!
Шевці смердючі! Шевськая смола!

А, ось де ви, попихачі литовські!
Пекельні драби! Гицелі! Кати!

Ще бунтують, голото навісна!