|
Син приїхав (скорочено)
Григір Тютюнник
|
Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха, Дзякунчина сестра, яка старшинувала коло печі, забула про рибу, і вона пригоріла одним боком. Промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку. А оскільки розмова мала бути відвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гості випили по першій, Митро ні сіло ні впало з'єрепенився, що перед ним не поставили, як перед директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою і тільки з сержантом. — Служба! — гукав через стіл. — Давай удвох! За армію. Люблю армію! Там — усі рівні! П'ємо за армію. Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересів разом з коньяком до нього, гладив плечі, шепотів на вухо, мабуть, щось лагідне й примирливе, бо лице так і промінилося батьківською ласкою, але це, либонь, ще дуже розджохкувало Лободу, він виривався з обіймів і сікався до Павла: — Ти, хамаршельда! Чуєш? Признавайся: на чому латаєшся, що таким паном прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш? То ж то й воно!.. — Ти закусюй, Митре, — холодно сказав Павло. — Що — Митре? У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе? Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі — хромові чоботи висять! І на кожній вільсі!.. — Не треба, не треба, Митрику, — воркотав директор. — Висять, віримо. От і добре... Митро й справді принишк, мов дитина, якій дали циці, похилив голову й тихо заплакав... — А чого б мені не випити, Лукич, скажіть, — з п'яною делікатністю допитувався в директора Дзякун. — Як до мене син приїхав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке врем'я, як тоді було, хіба б він не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б. В нього й зараз шість душ. І всі слухають. Бо — вміє... — Павлуша — золото, — погоджувався директор, смакуючи непідгорілим риб'ячим боком, — уважний, витриманий... Золото! Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою ходою підійшов до Павла й міцно, як арканом, обійняв його за шию... — Додому, Митрику, додому. Спать, — лагідно порадив Лукич, геть розм'якнувши від чарки. — А завтра зі свіжими силами — до праці. — Ні, хай скаже! — п'яно реготів Митро, і так стис Павлові шию, що той аж побуряковів, підвівся, виважуючи на собі лісника, й під вигуки захоплення та регіт компанії поніс його з хати. Опинившись за ворітьми на лавочці, Митро скрипнув зубами, глибоко зітхнув і сказав уже крізь сон: — Нас — не проведеш. Ні-і-і... Павло постояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші в селі, і пішов до машини знімати акумулятор, розмірковуючи, що тут, звісно, можна б цього й не робити, але хто його знає, на гріх, як кажуть, і курка свисне... У хаті заспівали гуртової "Ой, ти, Галю", і Павло, одгвинчуючи акумулятор, теж підмугикнув:
|