Зіна (скорочено)

Володимир Винниченко

Один раз я спробував поставити трохи виразніше питання про мою участь в біганині. Я почухав кінчик носа, прокашлявся і, дивлячись убік, надзвичайно байдуже сказав:

— А слухайте, Зіно, як вам здається, чи не той... чи не міг би я сьогодня... той... Я мусив ще прокашлятись... — ...Лишитись, розумієте, вдома... У мене, знаєте, робота...

Вона широко розплющила очі, підняла брови і мовчки дивилась на мене...

— Слухайте! — нарешті схаменувшись, почала вона (без гніву, без серця, навіть з співчуттям до мене), — що це вам Бог дав сьогодня? Га?.. Що з вами? Ви, часом, не захворіли? Ану, дайте ваш пульс...

Але, коли вона потім раптом бризнула в лице мені сміхом, коли схопила мою шапку й натягнула її аж на ніс мені, я мусив признатись, що на цей раз вступати з нею в дебати було б зайвою річчю...

При такому відношенні мені зоставалось тільки одсунути шапку на відповідне місце, криво посміхнутись і, спотикаючись, бігти за нею на вулицю, куди вона мене тягнула з гомоном і сміхом.

І, завважте собі, вона скрізь і завжди сміялась... Немов Бог пробував на ній, чи не краще було б, якби люди так реагували на все. І, хай проститься мені дерзновенність моя, я радив би, кому слід, взяти під серйозну розвагу цей новий метод.

Суджу з власного досвіду.

Прибігаємо, наприклад, ми до губернатора.

Коло широкого, суворого і масивного під'їзду будка в білих і чорних смугах косяками. Біля будки вартовий; він нічого не говорить нам, але здається, що між нами була довга розмова, після якої краще всього нам одійти собі геть.

Так мені здається. Але Зіна реагує інакше. Мило хитає головою вартовому, легко збігає по чистих холодних східцях до масивних дверей і має вигляд, ніби вертається до себе додому після веселої гулянки десь на човні...

І, майже наспівуючи, розчиняє двері й ввіходить в високі з колонами, килимами, таблицями сіни.

Тут тихо, строго та велично, як в предверії гробниці. Перед нами стоїть в довгій лівреї благообразно-суворий, сивий швейцар і холодно питає:

— Що треба?

Але Зіні все те й за вухом не свербить.

— Губернатора треба бачити, — недбало кидає вона...

— Їх превосходительство не приймають.

— Що??

— Їх превосходительства немає вдома... — ще холодніше промовляє швейцар.

— Ах, Боже мій? «Приймають, не приймають». Ви підіть скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська...

Нас приймають. Зіна балакає, слухає, дивується і сміється. І видно, що вона рішуче не вірить у те, чому дивується, а ще знає, що то неправда і буде так, як вона знає.

— Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це — каторга. Ми не можемо таких злочинців випускати на поруки!..

— Каторга?? — страшенно дивується Зіна. Але за тим дивуванням пробивається щось своє, щось таке лукаве й певне, що губернаторові стає якось сумнівно і здається, що каторга — це, справді, вже занадто...

— Але, у всякому разі, я тут нічого не можу помогти вам! — ще ширше й безнадійніше розводить він руками.

Але я про себе посміхаюсь.

Сміється й Зіна...

І розмова кінчається тим, що сильний мира перестає вірити в свою силу, у велику злочинність Зіниного нареченого і схиляється до того, що коли другий сильний мира нічого не матиме проти, то й він не буде перечити випуску нареченого на поруки.

Зіна сміється, прощається й виходить. Я за нею...

Сильний мира з приємною очумілістю дивиться нам услід.

От, самі бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я міг зробити, коли ця дівчина була утворена цілком інакше, ніж я, а я сам попав у такий момент, коли чоловік сам собі дивується?