Зіна (скорочено)

Володимир Винниченко

Але це ж не все.

Наша біганина в результаті дала те, що Зіні треба було тільки поїхати ще у сусідній губернський город, взяти у якогось ще більш сильного мира посвідчення, що він нічого немає проти визволення Антипа, і Антип виходить на поруки.

Ну, думав я, слава Богу, я також визволюсь.

Але, маєте! Вийшовши від того передостаннього вершителя долі Антипової, Зіна весело заявила:

— Ну, так? Значить, ми завтра ввечері їдемо в X...

А мені аж серце тьохнуло. Я мусив прокашлятись:

— Цебто, хто це ми?..

Ну, тут терпець мій увірвався.

— Але ж чекайте! — аж зупинився я. — Що ж я маю до того? Навіщо я здався ще там?!

Вона ще більше здивувалась, а очі... — ах, хай їм біс! — ті очі лукаво-лукаво сміялись...

Але я твердо рішив ні за що не піддаватись.

— Ні, ні! Як собі знаєте, а я не можу їхати. У мене, знаєте, робота... Я й так уже той... уже запустив безбожно... Та й чого я маю їхати? Ні, я не розумію: ви така енергійна... смілива дівчина, а не можете обійтись без няньки-мужчини... Фе! Сором!

Якби це на іншу, то вона б розсердилась, надула губи, ну, почала б хоч холодним, байдужим тоном виясняти мені, що я в цих справах суджу, як міщанин і вузький формаліст; а вона того нічого. Пильно, з легким тріпотінням губ від сміху, мовчки подивилась в моє серйозне лице, потім несподівано схопила його в свої маленькі долоні, провела ними од вух по щоках і, нахиливши свої губи під самий ніс мені, дзвінко-радісно засміялась. І це на вулиці, на тротуарі під цікавими поглядами прохожих! Потім схопила під руку й весело потягнула вперед. Розмова, мовляв, скінчена.

Ну, що я мав робити? Узяти й розцілувати її тут же на тротуарі? Але що б мені помоглось з того?

На другий день після обіду вона прийшла до мене дуже весела та бадьора.

Ще з порога закричала:

— Уявіть собі, мамалиго (вона так звала мене в найкращі хвилини своїх настроїв), — була тільки що у Антипа, і він мені заявив голодовку. Мені! Ну? Як вам це подобається! Коли я його не випустю через три дні на волю, він починає голодувати. Ха-ха-ха! Сказав, що буде голодувати до смерті. Значить, йому ще два-три дні зосталось жити.

І разом з нею сміялось її положене золотистими хвилями волосся...

Ввечері ми виїхали.

Я згадав, що мені треба було поїхати в одній своїй давній справі на пару днів у X., через те більше й не вступав у дискусію з Зіною...

Ніч пройшла хутко, наче хтось узяв і вилив зразу, як відро води, ті десять-дванадцять годин у минуле...

Раптом поїзд зупинився... І по вагоні стрибало слово:

— Забастовка... Забастовка... Забастовка...

Ми здивовано перезирнулись. Потім теж кинулись до вікон. Якась, видно, велика станція. На пероні багато люду...

— Значить, справді, таки забастовка? — здивовано дивлячись, промовила Зіна. І перший раз за її дивуванням не показалось лукаве. Якась тривога була на лиці.

— Мабуть... — з сумним спочуттям хитнув я головою, дивлячись на неї.

Вона раптом засміялась.

— Чого ви?

— Так. Ви — комік: скорбно так хитнули головою.

Але сміх її був якийсь... якийсь звичайний, яким сміються усі люди. А в лиці тривога й непокій.

— А може, ще нічого й не буде, — сказав я ніби бадьоро, — ходім на перон, подивимось.

Вийшли.

Дізнатись щось певного не можна було...

Раптом в одному кутку перону хвилювання й крик побільшались. Лиця повернулись туди.

З натовпу витискувалось двоє жандарів, а між ними йшов парубок у синій засмальцьованій сорочці в залізнодорожному картузі...

Зіна стала ще бліднішою...

Коли жандарі ввели парубка в якісь двері, почулись крики:

— В манеж! В манеж! На збірку!

Із юрби стали виплигувати на рельси робітники й, розмахуючи руками, озираючись, закликаючи, прямували до здоровенного закоптілого будинку.

— Ходім!— коротко, майже суворо кинула Зіна й теж стрибнула на рельси. За нами стрибнуло ще кілька пасажирів.

В манежі було повно голів...

Десь попереду чувся голос оратора...

Мені довелось щиро й серйозно попрацювати плечима, щоб упевнитись, що то, дійсно, говорила та голова. Дякуючи цьому, ми були недалеко від самої трибуни.

Голова мала добрий голос, бороду, але мало красномовності. Вона часто спотикалась об свої ж слова, сипала ними без ладу і іноді до того заплутувалась серед них, що безпомічно зупинялась і важко дихала...