Каторжна (скорочено)

Борис Грінченко

Раптом каторжна побачила дітей мачухи, які побігли все розповідати своїй матері, де цілими днями пропадала дівчина. Прибігла жінка, голосно лаючи бідну Докію, та й потягла її за коси додому. Незабаром мачуха взяла до рук сокиру і зрубала улюблену калину каторжної. Дівчина не могла повірити своїм очам, вона побігла до своєї єдиної подруги, мужньо захищаючи її від мачушиної сокири. Однак Докії не вдалося врятувати калиноньку — мачуха вбила її останню надію та втіху. Тепер вже каторжній ні до кого було звернутися зі своїм горем, нікого було пригорнути до себе, нікому було розказати про своє нелегке життя.

Ось так минали роки... Нічого не змінилося у житті каторжної: і мачуха продовжувала бити її, і батько не звертав на неї ніякої уваги, і подруг вона не мала. Для всіх дівчина була чужою, для всіх вона була "каторжною". Але все ж таки дещо змінилося у Докії. Тепер вона задавала собі питання за що її так мучать люди або ж хіба вона гірша за інших... Всі ці запитання не давали дівчині спокою, їй кортіло знайти відповідь на них.

Одного разу Христя, сусідка Докії, вирішила поговорити з дівчиною, запропонувати їй свою дружбу. Однак каторжна відштовхнула дівчину від себе, мабуть, через те, що вже зазнала великої кривди від людей і знала, чим все може закінчитися. Вона проклинала всіх у своїх трагедіях: і за своє безрадісне дитинство, і за свої сльози.

Всі її зневажали та лаяли, для всіх вона була зайвою у своєму селі. Як їй жити у цьому світі! В серці дівчини зароджувалося почуття помсти тим, хто глузує з неї, хто приносить їй горе та нелюдські муки і страждання. Тому й Докія ніколи не дівувала. Вона дуже рідко ходила на вечорниці, адже то мачуха її не пускала, то було ні в чому піти. А й взагалі їй там не подобалося: не любила вона хлопців та дівчат та й не бажала з ними мати ніякої справи.

Одного разу мачуха послала каторжну до Одарки, щоб та попрохала в неї глечика. В сусідчиній хаті були вечорниці. Зайшла Докія до хати, а там — всі шахтарі у червоних сорочках. Як вони побачили каторжну, так відразу задивилися на неї. Одному парубку так сподобалася дівчина, що він не міг відвести від неї свій погляд, попросивши її залишитися на вечорницях. Проте Докія зніяковіла, злякалася, та й вибігла з хати геть. Цієї ночі вона не спала, а думала про того сміливого юнака, який так і запав у її дівочу душу.

Незабаром одного вечора побачила його каторжна та й не могла вже рушити з місця. Хлопець пригорнув її до себе, цілував її, не давав їй іти додому, проте вона й не хотіла! Докія нарешті закохалася, вона нарешті знайшла кого любити! І била її потім мачуха, й лаяла її гіркими словами, але дівчині було байдуже до цього. Її думки були звернені до чарівного парубка Семена, з ним каторжній вже нічого було боятися.

Минула весна, літо... Дівчина неначе заново народилася на світ! Вона кохала всім серцем, дарувала свою любов своєму милому. Нарешті Докія стала щасливою людиною!

Однак не судилося Докії завжди бути щасливою... Якось у зеленому садку вона проводжала Семена до перелазу. Юнак прощався з нею, адже йому набридли всі оті поцілунки та обійми. Докія не могла зрозуміти, що трапилося. Коли парубок пішов від неї, дівчина не могла знайти собі місця. Минув тиждень, два, три... Пройшла осінь, але Семена не було. Докія чекала на нього, вірила всією душею, що він повернеться та вона почне жити, як раніше.

Зустріла каторжна свого коханого якось на вулиці. Йде собі, не помічає її. А дівчина як кинеться до нього, як почне його цілувати та обнімати, шаленіючи від радості. Однак хлопець відвернувся од дівчини, промовивши до неї страшні слова: "І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?". Все, і для нього дівчина раптом стала отою каторжною. Краще б він її убив. Вона була убита горем. В її голові горіло, вона не мислила те, що робила. Докія вирішила підпалити хату, де знаходився Семен зі своєю новою обраницею. Дівчина побігла додому та, взявши там сірники, повернулася до тієї ворожої хати. Вона підпалила солому на хаті. Проте раптом вона згадала, що в тій хаті знаходилася ще й Санька — дівчинка, з котрою каторжна постійно гралася та й полюбила її всім серцем. Докія не могла допустити, щоб дитина заживо згоріла через неї. Каторжній вже чулося повсюди жалібне: "Докійко, рятуй!". У дівчини все закрутилося в голові, вона відчайдушно почала гасити полум’я собою та й скоро зовсім забулася.

Прокинулася каторжна вже вдома. Її врятували дівчата й хлопці. Докія страшенно попеклася, її муки були нестерпними. Вона зрозуміла що вмирає. Біля неї стояв батько, мачухи в хаті не було. Раптом вона, промовивши: "За що? Господи, Боже мій! За що?" — підвелася і, скрикнувши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва.

Ніхто не жалів каторжну, ніхто за нею не сумував. Тільки Санька заплакала. Тільки одне залишилось питання: "За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?"...