Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Михайло Старицький

Талан (скорочено)

Драма в 5 діях і 6 одмінах

ІЗ ПОБУТУ МАЛОРУСЬКИХ АКТОРІВ

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
ДІЯ ТРЕТЯ

Кінець панського парку. Праворуч флігель з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону з правого боку садові меблі. Посередині квітник. Ліворуч далі йдуть дві доріжки. Просто вглибині паркан з хвірткою, з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.

ЯВА 3

Лучицька й Квітка.

Лучицька (прибігає весело). Ось, ось і папіроси і сірнички! Ач, як рівнесенько поклала!

Квітка. Слухай, твоя няня всяку міру переступає своїми примхами та привередами. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять, та й перестануть...

Лучицька. Вибач їй, голубе, вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...

Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить.

Лучицька (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... Їй можна пробачити... Ну, ну! Я їй сама скажу, тільки не суп брівок, не будемо затьмарювати ясного вечора. Нехай бурі й незгоди там далі, а ми від них сховаємось у нашім захистку... (Лащиться).

Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... Нудишся?

Лучицька. Я не за себе тривожуся, ні. Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!

Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай.

Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі! Я певна, що ти маєш і доказ!..

Квітка (спалахнувши). А, ти за шлюб?.. Ти мені очі колеш цією певністю?

Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла.

Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілося цієї комедії... не знаю, для чого.

Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; я заклялася, що тільки тоді зв’яжу тебе, коли впевнюся, розумієш, упевнюся, що не буду тобі каменем...

Квітка. Така жертва для мене тяжка, а особливо докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... Її не переробиш. Та, нарешті, пізно й питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємося хоч завтра.

Лучицька. Ні, ні! Це зняло б неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалася, що ми її ошукали. Це вразило б її смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час — ми поправимо.

Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: це образа моїй честі! (Глянувши на годинника). Ой-ой, одначе пізно! (Встає).

Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був...

Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп’ята...

Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно... Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі.

Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх грудях ціле море сили й жадоби мирові послужити і знати, що тієї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; впевнятися щодня, що всі шляхи твої переорані і що деякі з них сам переорав...

Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І від матері так би не залежав.

Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч ти мене! На казенну службу я не піду — нездатний.

Лучицька (тривожно, зі сльозами). Та й я на дорозі...

Квітка. Та перестань, з тобою й побалакати дружньо не можна, тільки себе гризеш і другого дратуєш!.. Що ж тут такого? (Пауза). В мене ще є надія... Я подався до земства і от-от жду відповіді.

Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Яка я рада, яка я рада! Слухай, ти від мене ховався з цим... Розкажи, як, що й до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...

Квітка (бере рушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу!

Лучицька. Таки йдеш?

Квітка. Таки йду. (Пішов).

Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла! Йому нудно зі мною! Я йому чужою стаю, а може й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квіти, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолі). Невже кінець всьому? Ох, яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я і того мені вбачається все хмурим. Він же чесна, хороша, правдива натура!.. Е, поки голови не стяли, будемо думати про інше... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку й сіла на сходах веранди). Няню, ви там, у покою?

Палажка. Тут, моя дитино!

Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку...

Палажка. Зараз.


Палажка приносить шкатулку.

ЯВА 4

Лучицька й Палажка.

Лучицька (відімкнула, розглядає речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли... Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітхає). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялася там виступати! Все одно як на катування йшла. Як гляну на обширну ту залу, а там аж чорно від голів, — так у мене руки й ноги подубіли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потім розійшлася... І-і, Господи, який же ґвалт знявся, а в мене від захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітхає). А ось дукач і ці перли від нього, від мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп’янілий, аж божеволів! (Притискає до серця й цілує).

Палажка (бурчить). Всі вони — пси, поки оженяться!

Лучицька (провела по волоссі рукою, мов бажаючи викинути думку). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам’ятка...

Палажка. А там іще в тій скрині скільки срібного посуду й вінків!

Лучицька. Бачите, моя рідненька, ми не злидні, і в нас є своє, надбане чесно, — так ви отій причепенді й відкажіть, що я не від нужди на їх гіркий хліб перейшла.

Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще було б на своїх хлібах.

Лучицька. А ви ж, бабусю, казали, що гріх!

Палажка. Ото ж тільки й горе! (Вийшла).

Лучицька (уклавши речі, вийняла засушені листки із зшитка). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя, а тепер зав’яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі: почеркані, пописані! (Розбирає аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за неї боліла душею... І не сподівалася тоді, що сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох... (Замислюється й тихо неспогадано співає, немов з ролі).

Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
ЯВА 5

Лучицька й Олена Миколаївна.

Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, невестушка, прекрасный голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!