Михайло Старицький

Талан (скорочено)

Безродний. Ви тільки схудли... Але то пусте!

Лучицька (хапається за серце). Ай! Не можу! Смерть тут... Смерть! (Кинулась і повисла на руках Безродного).

Безродний. Заспокойтесь, голубочко... То все наживете! Не можна ж зразу! (Показує очима, щоб підкотили крісло; його тепер ставлять на середину кону). Може, ляжете?

Лучицька (махає головою, що не хоче; її садять у крісло). Смерть!.. Сила зникла!.. Нема чим жити!.. (Звішує руки й голову безсило).

Безродний. Надбаєте... буде чим жити... (Втирає крадькома очі).

Лучицька (всміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Безродний. Такої кривди там (показує на небо) бути не може!..

Лучицька (все тяжче дихає). Не нам розуміти святу волю!.. Мені тільки тим журно вмирати, що життя... марно пройшло... Не справдилася ні мрія... ні надія!.. Навіть рідна сцена, якій я Боже як вірила... теж хитається, — мій талант не дав їй нічого... і серце коханому не дало втіхи... і ви, мій найкращий друг, з своїми широкими думками віддали себе цілком... і опинилися марно край ями!

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновлює душу й гартує думки... А ви до себе несправедливі: не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й серце любило. Хай ми і не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим з’єднало його з меншим братом, прихилило серце його... І поміг цьому й ваш талант: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім’ї нашій, яка розрослася й розвилася, — не без лихих людей, то де їх нема? Де люди — там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалося і чесних, і добрих, і милостивих. А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло!

Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть). Хороший мій... дорогий... (Тисне руку).

Безродний. Ви любили багато і все віддали тій любові; а любов — найбільша на землі сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине, вона — і джерело, і весь розум життя!

Лучицька (щасливо всміхається). Так, так... Ви примирили мене. Розважили...

Безродний. Та й ще жити будемо... Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитися... Вірте, вірте!

Лучицька. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти... Господи, не вкороти мені віку! (Стає на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нікому зла не вчинила...

Безродний і Маринка (підводять її). На Бога надійтесь!

Жалівницький (кладе до ніг Лучицької вінок). На довгий вік! На наше всіх щастя!

Лучицька. Друже мій! Вірний мій! (Обнімає).

Жалівницький. Ось і Котенко... (Дає гроші).

Лучицька. Спасибі йому... І в нього добре серце... Відслужу... (Маринці). Сховай! (Передає гроші).

Лемішка (теж з вінком). Благодійниці нашій!.. Неньці нашій!.. Сонечку нашому!

Лучицька (обнімає його, не допускає до руки). Таточку мій, ріднесенький! Мені у вас... цілувати руки!.. Спасибі, спасибі!.. Стільки мені радості! (Дедалі більше хвилюється, швидше дихає, дуже захоплюється радістю).

Хористки й хористи (з тортами й рушниками). Від хору з повіншуванням і пожаданням усього кращого, а найпаче здоров’я! (Передають Маринці).

Лучицька. Спасибі, спасибі!.. І дітки не забули... Всіх, всіх обнімаю! (Цілує всіх).

Юркович (вбігає, весело). Непорівнянній диві нашій до самої землі! (Цілує руки). Хворобу — набік, ворогів — під ноги, а славою покотити по всьому світу!

Лучицька. Спасибі... І цей згадав!.. Тільки ворогів не топтати... а добром вітати... то їх не буде!..

Юркович. Ну, не кажіть: ось я свого хазяїна як не вітаю — не прибавляє копійки на строчку та й не прибавляє.

Лучицька. Вже з своїми... строчками... і мене розсмішив!

Юркович. Ще й не так розсміємося!.. Ще гопака з вами вшкваримо! Як маму кохам... А може й я свого кину... та до вас? (Запримітивши загальний настрій, замовкає).

Юркович (відходить убік, виймає зошит і починає щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.

1-й студент (кладе до ніг Лучицькоі вінок). Від усіх товаришів українців вітаю наше сонце, що зійшло й освітило славою рідний край! Хай же воно сяє ще довго і огріває теплом усіх обійдених і задубілих! (Цілує шанобливо їй руку).

Лучицька. Дякую... всіх обнімаю... не можу вимовити... радість забиває дух... (Усміхається щасливо, плаче, частіше хапається рукою за серце).

2-й студент (кладе до ніг Лучицькоі вінок). От имени товарищей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания! Работая на благо нашей возлюбленной родины, вы тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием!

Лучицька (задихається). Над міру... над силу... сьогодні мені щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута! (Хапає за руку Безродного). Так, ви праві... ось вона, любов!.. Ось воно... найвище щастя!

Кулішевич (з галасом). Зозуленько моя! Сидиш? (Обнімає). Поздоровляю, поздоровляю з іменинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Підморгує). Ось тобі від мене! (Надіває на шию хреста).

Лучицька. Сестрице!.. Ріднесенька!.. (Обнімає). Не забула... Яка я сьогодні щаслива... Так легко тут... Нічого не чую... Я ще з вами... поживу!

Кулішевич. А ось ще й кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!

Лучицька (аж здригнулася). Лист?.. Ай! Від нього... (Цілує). Я не переживу такого щастя!.. Над силу... (Читає).

Лучицька (з останнім зусиллям, втрачаючи свідомість). Ах, який рай!.. Пише: «Здоров... Лечу до тебе... Тепер ніхто не розраїть... Все життя тобі, твоєму таланту... Все моє добро твоїй рідній сцені...» (Цілує листа). Тепер я з ним!.. (До Безродного). Заживемо... Всіх вас піднімемо!.. Ах, яке щастя! Чого ж ви плачете? Тепер будемо щасливі... Господь зглянувся...

Безродний (через силу). Будемо... Будемо!..

Лучицька (блаженно простягає вперед руки). Боже, яка радість! У грудях дзвенить... Яке щастя огортає... Он і коханий... Летім... Як ясно, як сонячно там... Ах! (Зразу опускає руки і, звісивши голову, посувається вниз, під вінки).

Жалівницький. Що з нею?

Маринка (припадає). Не б’ється серце!..

Палажка. Вмерла? Дитино моя! (Ридає).

Безродний. Зайшло наше сонечко!..