Іван Франко

На дні (скорочено)

Темера зразу став у дверях немов остовпілий. Густий сумерк смолою вдарив його в очі і на хвилю осліпив їх до разу. Йому мигнула в голові думка, що оце перед ним нараз відчинився вхід до якогось таємного льоху підземного, про який він читав у давніх повістях. Внутрі тої темної печері він наразі не міг доглянути нікого і нічого. Щось, немов міцна, невидима рука, вхопило його за груди і сперло на порозі, не пускаючи до середини.

Але видима рука капрала була, видно, міцніша і пхнула його до середини, а відтак зачинила за ним двері темної западні.

Він стояв коло дверей і обзирався довкола, слухав, чи не почує голосу людського, але не чув нічого. Аж по якімось часі око його настільки привикло до сумерку і натужилось, що міг докладніше розглянути своє нове мешкання. Це була цюпка не більша шести кроків вздовж та чотирьох вшир, з одним маленьким, заґратованим вікном. Теє вікно було прорубане високо вгорі, трохи не під самою стелею, і виходило на ґанок, та так, що через нього видно було тільки сірі від старости ґонти та лати піддашка, що звисав над ґанком. Сонце не заглядало сюди ніколи. Стіни тої цюпки були брудні та нечисті понад усякий опис, а долом покриті трохи не краплистою вогкістю. Асфальтова підлога була вся мокра від поналиваної води, понаношеного не знати від якого ще часу болота та від харкотиння. Двері зсередини не були такі жовті та невинні, як знадвору, — вони були чорні від вогкости і перековані навхрест двома залізними грубими штабами, а навіть мала квадратова дірка, вирізана в них для продуху, була заткана дерев'яною дошкою і забита скоблем. Насеред казні стояло вузьке залізне ліжко з сінником вогким і брудним, як усе, напханим давно не відмінюваною, перегнилою соломою. В куті під стіною стояло друге таке саме ліжко. Ні простирала, ні верети¹ ніякої, ні звичайної арештантської подушки солом'яної не було. Воздух у тій казні був густий та затхлий, бо ані вікно, ані двері не могли впускати стільки свіжого повітря, скільки було треба.