Іван Франко

На дні (скорочено)

Настала ніч. Сплять арештанти, важко дишучи густим, затхлим повітрям. Часом цей або той закашляється довгим, сухим кашлем, обернеться на другий бік, зітхне глибоко або крикне крізь сон. В казні пітьма густа, бо й на дворі хмарно та душно, а здалека, з-над Діла гуркочуть далекі громи.

Тільки Бовдур не спить. В його душі ще темніше, ніж у казні, тільки що втомлені довгою мукою, заглушені горілкою не плинуть уже думи, не ворушаться спомини. Він сидить на своїм леговищу і держить у руці Андріїв ніж з довгим огородницьким вістрям. Його пальці час від часу дотикаються до вістря, немов пробують, чи досить воно гостре. Ціле його тіло тремтить якоюсь тривожною дрожжю, обливається холодним потом. Він жде, аж на дворі і в казні зовсім утихне, жде глухої півночі.

— Гримить там, — воркоче Бовдур, — при громі твердше спиться. І я би заснув... Ах, коби то заснути надовго, навіки!.. А хтось тут нині так засне!

Це речення вдарило його своєю несподіваною різкістю, він стрепенувся і замовк.

— Ігій, — почав він знов по хвилі, — що то за чортівська річ: слова! Скажи таке глупе слово, то чоловік увесь зледеніє, немовби не знати, що зробив. А гадай без слів, то нічого, можна. До найстрашнішого очі привикають, а вухо, то біда, зараз бунтує!..

— Але що там, усе байка, коби лиш гроші! А подумаєш, бігме, які то люди дурні. От і той... Тільки грошей має, а чи вміє він їх обернути собі на пожиток? Купить дещо і сам того не їсть! Я би не так! Ех, я би ще собі ужив, бодай з кілька день! І ужию, бігме, що ужию! Ану, може би вже час?..

Він піднявся і почав прислухатися. Зразу не було нічого чути, а далі на ґанку забалакали грубими голосами поліціяни — вартові.

— Ну, і що ж, — говорив один, — не застали вже того бідолахи живого?

— Ні, як тільки прибігли, то ще був трохи теплий. Та де? Горло аж до самої кості перерізане.

— Господи, — бубонів другий, — відай уже кінець світа настає! Такий нарід зробився поганий, так один на другого ворогує, дихати брат брату не дає! Ну, та чи мав же той серце, такого молоденького...

Тут загриміло голосно і Бовдур не дочув поліціянових слів. Але його зняла тривога. Він скулився в куті і цокотів зубами, немовби поліціяни відгадали його замисли і ось-ось прийдуть в'язати, січи його живцем. Він опустив руки безвладно. Ніж упав на підлогу. Сталевий стукіт переразив його дужче, ніж грім. Він сів у куті, скулився і зажмурив очі, заткав вуха, щоби ніякі внішні вражіння не доходили до нього. Сам не знаючи, коли й як, він задрімав на хвилю.

Нараз прохопився і трохи не закричав на все горло. Йому снилося, що він бреде по кровавій річці; але ось через неувагу він надибав на глибінь і шубовснув у ню. Кров кипуча, тепла, жива, злорадно плещучись та плюскотячи круг нього, заливає його, закриває все тіло, уста, очі. Він хоче рятуватись, але чує, що кров, мов тягуча смола, обплутала його тіло, скувала йому руки і ноги. Втім вія прокинувся.

— Га, що за страшний сон! Аж душно, аж зіпрів! Але що сон, пустий вітер!.. Ну, а може-би тепер уже час?..

Він знов устав і довго надслухував. Нічого не чути, крім дихання сплячих. Він схилився і почав по підлозі мацати за ножем. Але нараз, мов опарений, підхопив руку догори. Він ухопив був старого Жида за горло і почув, як під його пальцями товчеться, мов жива, кров у жилах та бігає голосниця, мов стривожена його дотиком.

— Христос би тя побив, Жидюго! — воркнув Бовдур. — І так-ємся псьої пари напудив, немовби був рукою хопив гадину. Тьфу на тебе!

І він знов схилився, пошукав і найшов ніж. Відтак стиха, на пальцях начав пробиратися ік ліжкові, де спав Андрій. Він насамперед обмацав його, чи не спить він, обнявшися з Митром; а пізнавши, що ні, сміло взяв Андрія за півперик, підняв догори, мов дитину, і легко, нечутно положив на землі.

— Так, тут ліпше, — буркотів він. — Буде тріпатися, то щоби не побудив других.

Андрій спав твердо. А тільки діткнувши головою мокрої підлоги, стрепенувся і закричав крізь сон: — Ганю, рятуй!..

Бовдур, думаючи, що він збудився, швидко наляг йому коліном на груди, лівою рукою хопив за горло, а правою черкнув що моци. Андрій затріпався і крикнув, але неголосно, бо горло було здавлене. Кров бухнула на Бовдурові руки. Той замахнувся ножем другий раз, чуючи, що Андрій сильно тріпонеться.

— Де гроші? Давай гроші, — шепотів він над Андрієм.

— Ох! — стогнав Андрій, — гроші... в старостві... відобр...

Не докінчив. Вістря ножа в тій хвилі перетяло голосницю, перетяло жили, аж до кості. Кров жбухнула сильніше, рухи тіла ставали чимраз слабші, аж зовсім перестали. Андрія Темери не стало...

А його думки, його надії, чи й вони пропали разом з ним? Ні! Бо ті думки — то людськість, і він, леліючи їх, був тільки одною маленькою часткою людськости. А людськість тим тільки й жиє, що одні її частки раз у раз гинуть, а замісць них нові повстають...

А Бовдур клячів над ним, мов громом прибитий. Гроші відобрано в старостві, — значиться, він задарма зарізав Андрія! Немов полуда, спало засліплення з його очей... Що він зробив?.. За що позбавив життя цю молоду людину? Що за клятий чар заляг був над ним?.. Він довго туманів над Андрієвим трупом, без думки, без руху, мов і сам труп. Його права рука все ще держала ніж, а ліва, миючись ув Андрієвій крові, стискала молоде, холодніюче горло...

Нараз чиясь холодна рука діткнула його плеча і глибокий сонний голос сказав:

— Ти що тут робиш, Бовдуре?

Це був голос Стебельського, котрого збудило стогнання Андрія.

Бовдур нічого не відповідав, не дрожав, не боявся, — клячів каменем над трупом Андрія.