Гіркі моїх шістнадцять літ,
Гірке моє, гірке кохання.
Я сумно дивлюся на світ
Від того рання до смеркання!..
Мене не бавить соловей,
Квітками рано не вбираюсь;
Від батька, неньки і людей
Я утікаю і ховаюсь.
Но легше ж мні хоть що-небудь,
Коли нікого я не бачу?!
Тугою тужить моя грудь,
Сльозами я гіркими плачу!..
Трохиме милий! Ти спокій
Відняв від серця молодого!
Прийди ж, прийди ж на голос мій,
Прийди на голос серця мого!»
Но тут Трохим із-за плечей
Дає поклін свій Акелині!..
Полились сльози із очей,
І стало весело дівчині!..
IV
Настав великдень. Знов Трохим
З своїми чорними очима!..
По службі божій щиро з ним
Поцілувалася дівчина.
І писанок, і крашанок —
Всього Трохиму надавала.
І з поликами рушничок
В зелені свята обіцяла.
І повернулася назад,
Рушник зачала вишивати,
І вишила, й зелених свят
Зачала дівчина чекати.
В зелені свята прибралась
На сватання, як на весілля:
Умилась, гарно заплелась,
Розсипала татарське зілля.
Чекає тілько старостів
І виглядає їх, як бога!
І от візок загуркотів
Коло новенького порога!..
Злізають живо старости,
Ведуть Трохима із собою.
І стали хармани плести
Перед багатим Лободою!..
І сплила мова, як вода,
І просять дочку за Трохима.
Тут як піднявся Лобода,
Як подививсь на них очима!
«То що?! На кпи берете нас?!
Ніби Трохима ми не знаєм?
Вертайтесь, люди, в добрий час!
За бахура дочки не маєм!..»
Набрались старости встиду,
Трохим нещасний похилився,
Ідуть із хати — й, на біду,
Гарбуз за ними покотився!..
V
Повіяв вітер — і шумить,
Шумить зеленая дубина;
І край дубини тихо спить
Під туманом їдна долина.
На тій долині драбиняк,
І вогничок малий згасає,
А коло нього парубчак
Думу тяженькую гадає.
|
