І от дістав, чого хотів,
Чого душа його бажала:
Прийняли добре старостів,
І рушники дівча подала.
Пройшла іще від того дня
Їдна щасливая неділя,
І позбиралася рідня
До Акелини на весілля.
Заграла скрипка, тугий бас,
Бренчасте решето, цимбали;
І молоду в веселий час
Дівки до шлюбу убирали...
І от до церкви повели,
І руки їм перев’язали,
Навкруг престолу обвели,
І їх навічно обвінчали.
Від сього дня Трохим зачав
У Лободи хазяювати
І що задумав-загадав —
То куций мусив виповняти.
VIII
Прийшла весна; пішла вода,
І недалеко під горою
Втонув старенький Лобода.
А баба згинула зимою...
Остався лиш їден Трохим
Да молодая Акелина...
Багатство єсть, да менше з тим! —
Душі пропащая година!..
І було думок без ліку,
Як грішну душу відписати.
І пригадали на горбку
Святую церкву збудувати...
І збудували на стовпах,
І хрест із золота стопили.
І стали в церкві і в сльозах
За душу господа просили.
І з неба голос божий впав:
«Трохима душу я прощаю
За то, що церкву збудував,
І вас, і церкву я приймаю!..
І ви, коханки, жийте тут,
Аж поки буде світ стояти,
Аж поки люди не будуть
На страшніїм суді стояти.
Позволю вам на рік лиш раз
На світ поглянути, де люди;
Та й те не більше, як на час,
Дивитися вам можна буде...»
І встрягла в землю церква та,
Лиш на горі тій хрест видати.
І от плинуть-плинуть літа,
А тих коханків не видати.
___________
Лиш на великдень, до зорі,
Як служба божая зачнеться,
Виходить церква догори,
Сама собою відімкнеться.
І вийде з милою Трохим,
І щось обоє розмовляють.
І через час із світом сим
Прощаються і покидають.
І стрягне в землю церква та,
Лиш на горі тій хрест видати.
І от плинуть-плинуть літа,
А тих коханків не видати.
|
