XII
За дня безнадійно. І мрію лиши.
В тумані і доли, й вершини.
Та кожної ночі скрегочуть в тиші
Залізні колеса машини.
Щоночі котрийсь озивається шлях.
Неясні накази, прокльони.
Це Спілка розводить по темних полях
Промоклі походні колони.
А ранок знайде їх за росами меж
В окопах своїх занімілих.
Ось бризнула лінія перлами стеж,
Разками знялися відділи.
І вже розцвітають в просторах ясних
Багряні і чорнії квіти.
Жорстокі маневри такі, що за них
Доводиться кров’ю платити.
XIII
Ще куриться й дихає важко земля
По стрілах огненної бурі,
А вже заливають оселі й поля,
Мов повінь, блакитні мундири.
Але до кінця треба виконать план
Чіткий операції цеї.
Там втрати, що кров’ю захлюпують лан,
І відступ у давні траншеї.
І помста ворожа, і вісті лихі,
І муки, не чувані в світі.
О, бийте, катуйте, сліпі і глухі,
Уявним проломом упиті!
Хтось руку по мапі спокійно простяг,
Там вам контратаки не вздріти
На тих невідомих, прозорих полях,
Де ви лиш розгублені діти.
XIV
Прийшлось купувать перемогу всіляк,
Зазнати біди і напасти:
Вночі на дорозі від куль посіпак
Свого команданта покласти.
(Три роки душили розжеврілий шал,
І месник підніс свою руку,
Коли то закидавсь і їх генерал
Від кулі на літньому бруку).
XV
На страх і за кару — суди польові,
І землю поглинула тиша.
Щоб відповідь ваша — атаки нові —
Ударила тим голосніша.
Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила поновний побір —
Всі брами нарозтіж до бранки.
І йдуть по шляхах звідусіль, як один,
Одною густою юрбою,
Меткий робітник і важкий селянин
По зброю і просто до бою.
* * *
XVI
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди — на сталь перекуті в огні,
Це люди — як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, —
Хто кров’ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.
XVII
Був час над усе легковажних гадок —
Імпреза і знову імпреза, —
Коли заблищав на ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.
Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра-наукової бздури,
Огрядно-тупих патріотів, послів
І всіх ювілятів культури!
Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму.
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.
Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духовного гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту!
XVIII
О, вір у одваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.
І так тебе хміль наливає ущерть,
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.
* * *
XIX
Чи знала про нього людина одна,
Як вдарила прудкістю хвили
Його незаглушених стрілів луна
У плюшах вигідної віли?
Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір,
Атрамент і жалісні жести, —
Ворожою кров’ю і гуком мортир
Виписує нарід протести.
XX
О Націє, дужа і вічна, як Бог, —
Не це покоління холопів, —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
О Націє, що над добро і над зло,
Над долю, і ласку, і кару, —
Хто, темний, не схилить поблідле чоло
В сліпучому сяйві Базару?
Хто, мертвий, не стане у праведний слід
На путі, що славою бита,
У громі грядущих огненних побід,
Що ними ти вкриєш півсвіта?
XXI
Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилета!
Тремтять молоді і здорові тіла,
І зводяться крила до лету.
І ми будем гідні не слави й похвал —
Учинку, що горами руха!
Гранати, петарди, живий арсенал
Із плоти розкутого духа.
XXII
О думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить!
Архангельська срібноголоса труба
Гримить крізь простори і душі.
І мертві встають, і шукають хреста
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль,
струнка і густа, —
Страшне покоління титанів.
|
