XXIII
Приспішене слідство. Нервовий синкліт
І вулиця: крови і плоті.
Його дев’ятнадцять нескінчених літ
І присуд: — лише до живоття.
Йому не згоріти, як метеорит,
Осяявши простір широкий, —
Пропалювать серцем похмурий граніт
Десятки безвихідних років.
Йому умірати щоночі, щодня,
Щохвилі конати по тричі,
Між корчами крешучи іскри огня
І кривлячи гордо обличчя.
XXIV
Шкодуй для них погляду, дум і промов
І знай у хвилину загину,
Що купить твоя непідроблена кров
Лиш сльози ледачі і слину.
Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі!
О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму!
Найвищі-бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.
XXV
І чують одні, і не чують одні,
Малі в недоладному горі.
Стихія виконує сліпо, у сні.
Прогнозу: двоподіл таборів.
Каміння лягло на холодних полях
Важкими моренами ріні.
О, їх здобувати в упертих боях.
Ці хмурі окопи камінні.
А ви, що фелахами глей рівнини
Місили в цяцьковані стіни,
Ось вдарять громи — і осядуть вони
Озерами жовтої глини.
XXVI
Є погляд у того жорстоко-прямий,
Хто смерті заглянув у вічі,
І бачить завчасу він плями чуми
На свіжо-рожевім обличчі.
І чує завчасу заразу і мор,
І зводить безжалісну руку...
Та стане сліпим, хто ховався до нор
Від першого пострілів звуку.
Як гурт овечок ошаліло-тупий:
Тісніше, докупи, докупи!
Щоб вранці заслати пахучі степи
Отруйними купами трупу.
XXVII
І ось він виходить ще раз на процес
З в’язниці, що мертва і сіра,
Своє показати камінне лице
І крикнути нації: «Віра!»
І в хвилю важку, що для інших ріша
Про волю і соняшні далі,
Гидка, ропувата і ховзька душа
Зачовгалась в поросі залі.
Мовчала достойна і сита юрба,
Гойдалась задушлива мряка.
І крикнуло серце: чи хто розруба
Набубніле м’язиво рака?
* * *
XXVIII
Твоє поготівля пекуче... Та раз —
Записка: нагальна розмова.
Товариш нервово говорить: наказ,
На шосту годину до Львова.
Робоче убрання. Лиця не голи.
Усе докладніше — на стрічі.
Ніхто-бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
XXIX
— Готові на чин? — Команданте,
наказ!
І рвуться слова невблаганні.
Не бестія з кулі твоєї, а плаз
Впаде в передсмертнім харчанні.
Життям своїм купиш не славу і честь
І бачиш понуро-нерадий:
Не пурпур оздобою шат твоїх єсть,
А чорна сироватка зради.
Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
XXX
Нахмурились брови, скипіли уста,
І зморшки на чолі твоєму.
А думка, на диво ясна і проста,
Останню ріша теорему.
До розв’язки — відступ. Не дати углуб
Проховзнутись тілові гада.
І рішення: в скруті твій кинутий труп —
Найкраща твоя барикада.
XXXI
О ранок, як ранок твойого життя,
І очі ті, ховзькі і гострі!
Твій погляд невгнутий, що їх перетяв,
І твій незахитаний постріл.
Той стріл, що лавину зриває важку,
Прокляття випадку, що скрізь є.
І ось ти фехтуєш рапірами куль,
Разиш блискавками децизій.
Ще хвиля — і душить дихання твоє
Юрба, що тяжка і густа є,
Остання з чола твого блискавка б’є
І кулею в мозок вертає.
* * *
XXXII
Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.
Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням нестримної волі
Від дальніх пікетів, вартових огнів
Імперії двох суходолів.
Він віє диханням солоним, як кров
П’янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе розпоров
Кільватерним ладом ескадри.
Над диким простором Карпати — Памір,
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.
|
