Тараня там була, хоч не чумацька,
Але прозора, жовта і солона,
Така, що з задоволенням потяг би
В перекупки Халява-богослов,
Були й кефаль, і бринза, і маслини,
І на олії смажені бички,
І пиво, й дещо інше — необхідне
Мандрівникам, шоферам і поетам.
Ну, словом, їсти й пити нам хотілось.
А тільки де? Невже під голим небом,
Під сонця невблаганного промінням,
На стоптаній, закуреній траві,
Край шляху, де текла пилюка жовта?
Ні кущика, ні деревця ніде,
Все степ, та степ, та курява, та спека...
А в небі, незважаючи на спеку,
Вилися жайворонки і співали
Прозоро так, немов джерела чисті
Холодної, пахучої води
Там, угорі, безжурно дзюркотіли!
І я сказав: — А що, як пообідать
У затінку пташиних крил? —
І ми
Свою дорожню скатерть-самобранку
У жайворонка тіні розіслали,
І враз на нас вологий холодок
Згори повіяв, і блаженний спокій
Нас огорнув...
Спасибі, друже, Вам,
Що Ви про епізод цей незначний
Мені в листі своєму нагадали!
Нехай живе поезія, мій друже!
|
