|
|
Н[астуся]
Байдуже, нехай собі не вінчає.
П[етро]
А зо мною?
Н[астуся]
І з тобою нехай собі... Е, ні, нехай повінчає!..
П[етро]
Та читай же, а то...
Н[астуся]
А то що ти зробиш?
П[етро]
Поцілую, ось побачиш!
Н[астуся]
Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!
П[етро]
(цілує її і примов[ляє])
Оце тобі раз! Оце тобі два!
А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.
Н[астуся]
(пручається)
Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.
П[етро]
А! тепер і читать!
С[отник]
(виходить з хати)
Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?
П[етро] і Н[астуся] мовчки ідуть у хату.
С[отник]
(сам)
Навчилась, нічого сказать!
Оце дитина! Ні, Настусю,
Я коло тебе захожуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й читать не хоче! А бурсак!
Собачий сину, знаєш смак.
Ось я тебе попомуштрую
Не так, як в бурсі!.. Помелом!
Щоб духу в хаті не було!
Великий світ наш, не загинеш!
Дивися, пся його личина!
Оце-то так, що богослов!
У батька краде! Добре, свату!
Які-то стали люде злі!..
А що-то діється у хаті?
Там знову, знать, мої малі
Читають... Треба розігнати.
Отакі батьки на світі,
Нащо вони дітям?
На наругу перед Богом.
А шануйте, чтіте,
Поважайте його, діти,
Бо то батько сивий!
Батько мудрий! Добре отим
Сиротам щасливим,
Що не мають отих батьків,
То й не согрішають.
Н[астуся]
(вибігає заплакана з хати)
Не дає і пообідать,
В Київ проганяє.
А Боже мій милостивий,
Що мені робити?
Помандрую! (Дивиться в хату.) Замірився!
Ух! Який сердитий!
|
|
|
