Ах, ноче!
Вибач, що так охоче
Я розв’язав свого язика!
Це вже звичка в мене така —
Поговорити!
Та й не всім же діло робити:
Безробітний я третій рік —
От і звик.
І признатись — інтелігент...
Ну і всякі такі слова...
Та й до того ще на момент
Завернулась мені голова.
Це вже наслідок недокрів’я:
Небагато хліба в півфунтї!
Пам’ятаєш таке прислів’я:
«Transit gloria mundi...»
А проте це, звичайно, дурниця!
Просто в серці мені убого.
Спіть спокійно, кому ще спиться, —
Тільки й всього!
Бо не стане чекати мить,
А то більше година,
Через те, що когось болить,
Що конає людина!
Та й нічого мені не треба!
Маю примус, ковдру й кімнату...
Навіть латку осіннього неба,
Димарями прип’яту!
І я зовсім, зовсім спокійний!
Ах, яка це безсмертна гармонія —
Революція, голод, і війни,
І маленького людського серця агонія!
Гей, ти, серце! Спокійно виконуй
Певну кількість ударів своїх!
Розподілено всім по закону
Біль і радість, утому і сміх!
І пливу я у безвість з Землею
По орбіті, що пише вона!
А над нею,
під нею,
за нею —
тишина,
тишина,
тишина...
А живу я на поверсі шостому,
І живу від доби до доби,
І живу я, звичайно, по-простому,
Так, аби...
Раз на тиждень виходжу з дому,
Одягнувши пальтисько руде,
Повз вітрини тягну утому,
Куди шлунок усіх веде.
Ставлю явку на біржі праці...
Й знов вертаюсь у свій куток,
Де без сну на твердому матраці
Передумано стільки думок,
Що, коли підійду серед ночі
До знайомого добре вікна,
Бачать болем засмучені очі
Тишину до останнього дна!
Місто спить. На покрівлі іржаві
Віє вітер туманом вгорі...
І, як в кожній культурній державі,
Де-не-де миготять ліхтарі...
Позіхаючи, ходять дозорці,
Людський сон стережуть і майно —
По їдальнях недоїдки порцій,
У вітринах калоші й вино!
А за стінами — з храпом і свистом
Сплять натомлені, потні, брудні,
Хто з прокльонами, з радістю, з хистом
Під майбутнє угноював дні!
І пливуть вони разом з землею
По орбіті, що пише вона...
А над нею,
під нею,
за нею —
тишина,
тишина,
тишина...
|
