Архип Тесленко

«Радощі»

— А мені... а мені... пилога ж... ж ожюмом...

Кирило аж засопів: «А, де ви набрались на мою голову!» — каже.

Оленка: «Он у Цмелів... і... Ганнусці набрали, й Устусці, а я... а мені й...» — та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана... плаче бідна. А Андрійко й собі:

— Он, он у Цмелів... ожюм, пилоги, а в нас, а в нас... і ні, — такий страдний.

Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті покійні оджили в його. Плачуть, плачуть було, а він ще б'є було... Ех, оджили... а це й сі... та двойко ж їх тільки... Бідненькі... Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг... Підходить двірник в кожушині.

— Ану, до панів наших...

Кожний так і рушив з місця.

— Ні, — каже двірник, — не всі. Ходім... ти, — та й показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той... той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.

— Аж противно, — каже, — як ото воно ще й зуби скалить.

— Радий, бач, що взяли, — каже один.

— Еге, — каже другий, — показний, бач. Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде.

«Ех, — дума Кирило, — от щасливий... а він... чого його не взяли?.. Чого він не показний такий? Чого він... ні зросту, ні цвіту?.. Та це... гляди, й сьогодня не візьмуть!»

Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій.

Кирило:

— Я!.. мене!

— Ну, не дуже «якай», — визвірились. — Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Помнявсь-помнявсь, та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого.

«О боже мій, ну що тут робить?» Утер очі, бадьориться давай.

— Ану до жидка до якого, столярувать давай... От столяр, так столяр! — осміхнеться, та ще й усом моргне! Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті.

Глянув на сонце Кирило — високо...

— І, лихо! та це вже і не буде нічого. Так-таки сьогодня не візьмуть?! — Похукав руки.

«Піду... піду до панів, — дума. — Дітки... плачуть... піду!»

Рушив.

«До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв... — Ні, ніяково до цих, страшно; дім великий... Хіба до тих он? Ану — до тих...»

Пішов, мнявсь-мнявсь, і через фіртку загляне, і через огорожу... — «Ні, ніяково... Піду аж до тих он...»

Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й... що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? — «Нічого, ждатиму вже!»

Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться... Ніхто нічого...

— Ну й люде, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружені... Ху, хай вам лихо!

Поклигав... минув крамницю, один дім, другий... Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж... Андрійко... — так і вдавили сльози.

«Вернусь, що не буде... Кланяться буду... усякому, просить усякого... Так і так, скажу... дітки гинуть!.. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь... Ні, шуба велика... страшно... Ні, хай під крамницею вже!..»

Дочекався, став...

«От тепер... поклонюсь оцьому».

«Ні, опалети великі, — начальник великий. Хай он тому...»

«Ні, пика сердита».

«Ага, ось іде... дивиться весело, — оцьому... Ні, ніяково... соромно... От лихо!.. Ну, хай-но тому...»

Проходить і той, проходить і другий... отому непремінно вже!..

Проходить і той.

— А-а, добра б тобі не було, життя отаке! — Заскреготів зубами, поклигав.

Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, так замерз. Одчиня хату. Андрійко з печі:

— Татусь, гостинця, гостинця!

Аж зуби зціпив татусь.

— А, гостинця тобі!.. гостинця!.. А, печете ви мене!

Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай.

Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки.

— А, посохли б тобі, — каже, — а, а... нечиста сила!

— Боже мій, — каже жінка, — ти б же сказав... дай я розстібну...

— Не печи мене, — крикнув, — не ріж мене!

— Боже мій, хто ж тебе ріже?..

— Нечиста сило, сатано!

Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть. Кирило до полу: — А, печете ви мене!.. — та кулаком у груди себе: — пе-е-чете!

Жінка:

— Та боже мій, дітей поперелякуєш!

— А, дітей... діти... топи... грій... спідниці, озюми їм! «Он у Чмелів»! Ось і воно... сміття! А, печете... а-а, коли я здихаюсь вас!

Оленка, — що вже їй сталось, — як схопиться та прожогом з печі. Мати за руку:

— Куди ти, господь з тобою?!

— Піду, піду утоплюсь, піду... простуджусь.

— Та бог з тобою!..

— Як і... і допікають ще... Коли б... коли б хоч... умерти, — плаче, аж захлинається.

Кирило сів на лаві.

Оленка:

— Коли б... хай... і Ганнуся, й Устуся в Чмелів... буде, а... а мене... у вас і... не буде.

Похнюпивсь Кирило.

Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається.

— Здорові були, — каже, — та боже поможи! — та руку Кирилові протяга. Цього не було ніколи, а це — протята.

Кирило:

— Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить.

Хома ближче до нього:

— Як бог милує? — каже.