Архип Тесленко

«Радощі»

Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неживу.

— О куме, — каже той, — хіба так чоломкаються?.. Ота-ко-о! — придавив йому, ще й посіпав.

— Ет, — аж лоб зморщив Кирило, — без діла мені чоломкання те.

— Чого?

— Та зовсім воно... не личить нам.

— Личитиме... ось і ми по-благородному будем.

Кирило так непривітно:

— По-благородному... на чорта нам благородне те?

— Чого?

— Та... он хата замерзає, чортма нічого... по-благородному!.. — Зціпив зуби та ще дужче похнюпивсь.

— Хе-хе! — сміється Хома. — Сердиті кум!

Мовчить Кирило.

— Не журіться, куме, ось... не замерзатиме хата.

— Ех, — скрутнув головою [Кирило], — не замерзатиме!

— Хе-хе... ще й не вірять кум... не те я чув, куме!

Підвів голову Кирило.

— Хе-хе... от чув... от чув... — Хома йому.

Дивиться Кирило:

— Що ж там? — питає.

— Еге, нічого... Я це й прийшов до вас... Не замерзатиме... — та по плечі, по плечі Кирила: — не замерзатиме!

Здвигнув плечима Кирило:

— Що ж там? Кажіть!

— Так-то й кажіть!.. Хе-хе... тут таке... от чув!

Аж осміхнувся Кирило:

— Так... кажіть!

Хома так потихеньку:

— Он що... виборних вибирать будем... у Думу... хе-хе!

— Гм, — Кирило й губи оддув, — знаю... таке... — Махнув рукою та й знов насупивсь.

Дивиться Хома:

— Що ж, куме, не до вподоби?

— А що ж, — Кирило йому, — що мені з Думи з тієї?

— Як «що»? Дума ж, не на що то й Дума... Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб... щоб, значить... холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було. От що з Думи тієї!

— Таке... і кому там нужні ми? А так, плеще наша браття.

— Е, ні, куме, стійте, це не «наша браття», це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув.

— Що?

— Од земського чув... у свідителях за Семена був.

Кирило ближче присунувсь до Хоми:

— Та й що?

— Що ж... сидимо в прихожій, чоловіка з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї... згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну... «Ну й страждає, — каже, — бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб'язок». Де взявсь земський: «А що ви тут?» — каже. А ми: «Та це... про бідність, — кажемо... — Так уже, — кажемо, — жить гірко нашому братові, так гірко...» — «Потерпіть, — каже, — ось Дума скоро... не гірко буде». Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. «Ось, — каже, — що цар пише...» І там як зачав читать нам, як зачав читать... і все про те, що... хе-хе... і нам жить добре буде. Та й каже: «Бачте... це ж і Дума на те... потерпіть...»

Параска аж голову з печі:

— Так... так і цар пише? — питає.

— Еге ж, еге, — осміхається Хома. — А ви думали як? Жарти?.. Хе-хе... А кум ще й не вірили.

Кирило й собі осміхнувсь, та так радісно до Хоми:

— Так, куме... Як же ж... що воно буде?

— Хе-хе... а вам якби що?

— Та що ж... якби... хе-хе... якби... щоб і ми люде...

— Отож... не що то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені... Чого тобі, того й мені треба.

— А звісно... А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому... ані писни. У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті... У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!.. — похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому.

Параска й собі давай утирать...

— Господи, — каже, — чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти?

— Боже, боже, — хлипа Кирило, — який-то толк добру твоєму!

— Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх. — Дума ж! Усі будемо люде, годі!

Кирило втерсь, осміхнувсь:

— Та коли б же дав бог!

Параска:

— Коли б дав милосердний... Цар же пише... Коли б! Бо так допекло вже...

— Чи повірите, куме, так допекло, — перехопив Параску Кирило, — так допекло... і оце ж... топлива... ну хоч кричи!

— Хе-хе, бодай вас... — Хома йому, — у мене вівсяної є там... беріть... топіть... помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидче.

— Спасибі, куме! — Кирило йому. — Значить, коли б дав бог... значить... Хе-хе...

Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.

— Значить, хе-хе, і ми люде!

— Аякже, куме! Хе-хе...

— Коли б же дав бог, щоб Дума... а то й дитині не радий.

— Та як же ж, — Параска до кума, — почав на дітей... що діти винні?

— Та звісно, — Кирило їй, та до полу сам: — А що там, — каже, — не плачуть уже?

Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються.

Кирило:

— Дак як, Оленко: «Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?» А ти така!.. як так можна? — Далі: — Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, іди.

Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку...

— Чого ти плакав? — Кирило йому. — Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем.

Андрійко:

— А як лаяли он... ожюм не купили.

— О мій синку, дасть бог — купимо... ще й жупанок справимо... чобіток нема.

Оленка:

— Так... тату, і... спідничку справите?

— Справимо... спідничку справимо... та й керсетика б треба.

Оленка давай у долоні плескати:

— Спідничка, спідничка!

А Андрійко:

— Ожюм, ожюм, жупанок, жупанок... — та аж підскакує.

Оленка з печі та за ручки Андрійка, та собі стриб-стриб, далі обняла й поцілувала його.

— Хе-хе, — сміється Кирило. — Стара, давай насіння!

Беруть, лущать, радіють...