Архип Тесленко

Школяр

Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про ліс... Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у ліс. Воно вбігло в гущавину та:

— А як ось тут гарно!.. гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки... ну й гарно!

Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило...

А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує і про се, і про те, як і дощ, як і сніг. Вчитель було не навтішається ним, усе було по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається та ту голівку так простягає до його... Таке. А то раз учитель підійшов і питає:

— А що, Миколко, вивчив урок?

Воно встало, осміхається... тут осміхається, а там сльози.

— Плакав, чи що? — питає учитель.

Воно так болісно:

— Ні. — Далі руку до очей та й скривилось.

— Чого, що таке? — вчитель йому.

— Б...били.

— Хто?

— Батько.

— За віщо?

— За... за... — та й не доказало за плачем.

Діло ж ось як було. Встав Миколка вранці, почитав трохи, — снідати пора, він і каже:

— Мамо, що їсти?

— Що ж? — мати йому. — Он хліб, ось борщ...

Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сів до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в йому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний. Сидів, сидів Миколка над ним — не пожене ніяк. Устав та з тим і вдягаться давай. Одігся, дійшов до дверей — за печінки тягне. Він знов:

— Ну що їсти, мамо?

— Та я ж не знаю, — мати йому.

Миколка по горшках: і в той заглянув, і в сей... Увіходить батько знадвору, такий сумний.