Архип Тесленко

Школяр

— От лихо, — каже, — хліба на денці тільки.

Миколка своє:

— Та, мамо, що їсти?

— Батька питай.

Миколка:

— Он у людей і риба, й олія.

Батько так бликнув на його. Він байдуже:

— І оладки, — каже, — і в школу беруть.

Батько:

— Що?! — Та як ухопить деркач.

— Так тобі ще, — каже, — риби, олії! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики.

— А, сякі-такі, — кричить батько, — їсти!

А то ще й зодів... Раз увечері роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далі так боязко:

— Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.

— Що? — батько.

— Мм... дірки скрізь.

Батько з рук у його, подививсь та по пиці його, по пиці халявами:

— Гляди, — каже, — гляди!

Позатягав, як умів, де більші дірки, й нічого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний і їсти не питає. Сів на лаві, кліпа очима. Батька в хаті не було. Мати пряла на полу. Сидів, сидів, далі встає і, як неживий, диба-диба до полу... став і стоїть, похнюпивсь.

— Чого ти? — мати йому.

— Та... та, — губи задрижали, лице скривилось, і він засичав тільки.

— Отакої! Чого ти?

Помовчав, далі так тихенько:

— Мамо!..

— Ну?

— У... у мене...

— Що у тебе?

— У мене, — повернув п'яту, показує... Глянула мати — підбора нема.

Зітхнула й нічого.

— Що ж... оце... як... батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.

Увійшов Прокіп, Миколка й дух притаїв. Сів і то побіліє, то почервоніє; дивиться в землю та чобіт той одно хова за другий та ввесь так і тремтить. Прокіп байдуже до його, поліз під лаву собі.

— Де воно, — каже, — в чортового батька коноплі ті? Холод такий, а тут підперезаться нічим, хоч би мотузок абощо виплести.

— Хм... там десь... — жінка йому. — Та... те й упослі б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує.

— Н... не кажіть, — сичить Миколка, — не кажіть.

— Як же ж, — мати йому, — а в школу в чім підеш?

— Що таке? — батько до їх.

— Підбор у Миколи одпав...

— Що? — крикнув.

Тут Миколка, як печений, як схопиться та під піл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп...

— Ну, нічого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нічого нікому. Жінка дивилась, дивилась та:

— Так, Прокопе, що ж з чобітьми?

Мовчить Прокіп.

— Пора б... уже ж, — ті й на латки не годяться.

Мовчить.

— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось.

Прокіп так бликнув на неї:

— Хай його, — каже, — калікою зробить!..

— Отаке!.. Божевільний!..

Миколка з-під полу:

— Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.

Мати йому:

— А в школу як?

Прокіп так хижо:

— А, в школу... грамоти тобі!.. в пани сина!..

— А хоч би й у пани?

— Щоб і нога в школі!.. щоб і нога не була! — кричить.

Миколка:

— Як же... я ж не... ненарошне.

— Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і нога не була!