Архип Тесленко

Страчене життя

Прийшла й неділя. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полієвкт їй на думці.

«Чого я піду, — думає, — коли служителі церкви такі!»

— Безсовісна! — батько на неї. — Хіба ж можна до церкви не йти? Це Сергій усе тебе зводить з ума!

— Отож... — Палажка од печі. — Там не тільки Сергій у бога не вірує, а сяка-така й мати його: у церкві вже хто його зна коли її й бачили!

А Оришка й справді тоді давненько вже в церкві була: ходить їй трудно було; мочила коноплі під холод раз та захолодила ноги, боліли. Палажка ж і сама раніш коли-не-коли бувала в церкві, а тепер, як стала Оленка «баришенькою», часто стала бувать. Увійде, запишається так, а візьме свічку, закопилить губу та аж на самий перед лізе ставить: дивіться, мов, люде, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пішов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комірки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надіть? Те й те приношене. А в шкільному синенькому, яке зараз на їй, і зовсім не личить іти: коротке, й лікті вже видно. Голубе празникове мов найчистіше, — наділа: приношене-таки й ситцеве.

«Нічого, — думає, — до людей освічених іду: не подивують».

На вигоні ждав Сергій її, теж у ситцевій блузці, пішли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стерні. А ось гречка біліє-цвіте. Мед пахне-пахне, а бджоли тільки джж!.. Так гарно йти.

Балка ось. Хтось вибігає велосипедом із неї: біла сорочка, картуз білий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добігає...

— Здрастуйте! — до Сергія. Велосипед похитнувсь, і він зскочив. Почоломкався з Сергієм. Познакомив з ним і Оленку Сергій.

Він:

— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з кишені, утирає лоба. — Ху! Люблю побігать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергія.

Сергій:

— А так... ходимо... — збрехав поки що.

— Засиділись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже, — Сергій йому. — Книг немає таких. — Помовчав. — У вас там не можна б розжиться якої коли?

— Зайдіть коли. У нас гарна бібліотека. Чому ж?.. І погуляємо в нас. І ви... — звернувсь до Оленки студент.

Так радісно всміхнулась Оленка: цього ж їй і треба. Почервоніла та й очі в землю.

— Не стісняйтесь, — студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострічались тоді, пам'ятаєте?

— А коли б же й справді до вас забрести? — Сергій до студента.

— Хоч і зараз ходімте.

Пішли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч іде. Так бадьоро йде. «Ану, — думає, — як привітають пани нас? Ті, про яких я читала, були такі добрі: і пригріють чоловіка, й розважать. Звісно, люде освічені: про людськість знають уже і багаті: бідність не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: «Не стісняйтесь, будьте як дома»... «Дякую», — скажу. Картини в їх єсть, квітки: побачу які. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала».

— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.

— Кончила.

— Розказував Савка... Інтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?

Помовчала Оленка, далі:

— Не знаю й що.

— Як! Знання свої в житті прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Інтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.

Всміхнулась Оленка:

— Не знаю тільки, де б працювать.

— Чого?

— З батюшками не везе щось мені: пообіщав один місце, потім... одказ.

— О! — зареготав студент. — Знали з ким мать діло! Киньте попів.

— А як би в земську школу мені. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?

— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?

— А якби до вашого батька звернуться?

— Зверніться. Познакомлю.

Всміхається Оленка: «Ось-ось чого бажаю, досягну», — думає.

— І вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичні, як сестра моя?.. Буть лікаркою, полегчать людям страждання, визволять од смерті їх.

Дивиться Оленка. «Боже мій, — думає. — Яке ж велике діло полегчать людям страждання, визволять од смерті їх!» — Помовчала: — А як же б поступить на ті курси, трудно, мабуть, з моєю освітою?

— Чого? Підготовиться можна До Люсі, сестри моєї, зверніться: та скаже, як там.

«Так от! — думає Оленка. — Що, якби підготовиться? А можна ж так: учителювать і готовиться! А в Люсі, може, єсть і книги такі... От якби й справді! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тільки... на курсах коштів же треба! Ну, та як-небудь там... між людьми добрими.. А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б! А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи і так гріє од його. І велосипед його такий хороший, і блуза, і все...»

Серденько так забилось у неї.

Увійшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленіє в йому! А дім такий білий, здоровий на підгір'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в воді. Гребля. Ворота помережані. З-за огорожі дощаної визирає акація. У хвіртку ввійшли. Волоські оріхи позвисали над стежку, квітки перед домом рябіють. А рояль так лунає в одчинені вікна! Ну й згуки ж, небесні згуки! Так і линуть у душу Оленці: хочеться їй і плакать, і сміяться. «Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на світі здалось?»

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленці боязко-радісно.

Поставив студент велосипеда на дворі, на балкон їх веде. Стіл довгий-довгий, а ласощів усяких!

— Здрастуйте! — Сергій та Оленка до панів, так соромливо. Стали на порозі, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нічого.

— Снідаєте вже? — студент до панів.

— Еге, — хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергій та Оленка його: у город часто через Вербівку їздить поз їх, — чвякає щось та:

— А то ж що за люде? — на Сергія та Оленку показує.

Студент:

— Та це... знакомі мої: учитель народний і... хоче у земство проситься, — показав на Оленку.

— Гм — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонів студент, наче йому соромно стало, що привів знакомых таких; промовив «знакомтесь» та й пішов у покої.

Почервоніла й Оленка: «Та невже це так нас вітають! — подумала. — І студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщій. Слова одні... марні, пусті»

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щічки пухкенькі такі.

Дає їй руку Сергій так невміло, несмілко; Оленка теж так саме за ним. Всміхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоці, обоє всміхаються. Ще дужче почервоніла Оленка. Дійшла до старого Кочури, саме запихається грінкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! — Сергій до його.

Глянув, ткнув свої пальці їм, мнякі та товсті. Дійшли до усатого з п'ятенцем на щоці, газету саме читає, — теж такої. «Познакомились» ще з панією якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальці так милостиво:

— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки всміхнулась.

Поставали далі під стіною обоє, стоять.

«Та невже це така інтелігенція, — думає Оленка, дивлячись на панів, — такі люде освічені... високомірні, байдужі?»

Рояль годі лунать. Входить якась панночка в коричневому, за нею й студент. Посідали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стакані студент, глянув на Сергія й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю? Сідайте.