Архип Тесленко

«Да здравствуєт небитіє!»

— Стій, ось я йому... повеселішає хай, — обізвався худий той. Обітер об штани в оселедці руки, наливає у чашку. — Пий!

Всміхнувся Петро. Зовсім не такі й страшні, як думав. А все-таки.

— Не той... спасибі! — мотнув головою.

— От ще! Ще й чваниться буде. У нас, брат, без цього. Ну, гоп! Вип'єш, закусиш.

Вихилив з півчашки Петро. Так гарно пішла на голодний живіт: холодить, холодить скрізь. Облизався, дивиться на оселедці, на булку.

— Ну, чого ж? — той, з борідкою. — Хочеш їсти, не здавайся на просьбу.

Вступає щось, вступає Петрові у голову, таке легеньке, м'ягеньке. Положив картуз, вузлик під стінку. Бере їсти.

— Хе-хе! — Так смачно їсть. Тільки піднебіння чогось мов аж облазить йому та горло стало таке мов туге. — От виголодавсь! Хе-хе! А той... Якби мені, щоб писать що, — до того, без сорочки, почав. — Писарем у волості недавно я був.

— Дурниця! — той йому. — Семінаристом я був у духовній недавно.

Дивиться Петро. Така мацапура, семінаристом він був! Хм! Велике діло семінарист! Ґудзики, кокарда. У Вовковій Долині у батюшки семінарист є.

— Як семінаристом? — далі питає.

— Та так. А сей ось учителем у селі, — показує на того, в борідці.

— Шуткуєте!

— От ще, стану брехать!

Стиснув плечима Петро. Може, й так. Кажуть же, що по городах є босявки й з учених; панські сини є прямо, кажуть. І то ж, кажи ти, й найде отакий дур у голову.

— А чого ж ви... Хе-хе!.. той... оце так? — далі питає Петро.

— Як?

— А той... семінарист... місце б можна вам гарне де мать.

Дивиться той, почервонів-почервонів.

— Що-о? — почав. — Місце? Що значить місце? Нащо? — так суворо.

Усміхнувся Петро ніяково якось.

— А той... щоб жить. І благородніша б робота була.

— Що? Щоб жи-ить? Благородніша? — витріщивсь той.

— Тим ви й знижуєтесь так! — Схитнув далі колишній семінарист головою й нічого. Доїв оселедця, потер об штани руки, потім: — Перш ніж жить, голубе сивий, — прихиливсь до Петра, — знать треба, для чого. І перш ніж нітиться так, зітхать, турбуваться, щоб жить, спитать треба себе: що таке життя?

Вломив другий шматок хліба Петро.

— А той... А люди ж живуть.

— Е! — махнув семінарист рукою. Пройшовсь по хаті, далі: — Так і скот же живе, свині. — Сів на лежанці: — Місце!.. — всміхається. — Що таке місце? Безглузде запобігання ласки у такого ж нікчемного м'яса, як і сам. Безглузді, нікчемні турботи. А «благородніша робота»! От ще! Корчиться людина, маніжиться. — Похитав головою, плюнув, зліг на комин, сидить.

Той, бувший учитель, кинув з-під оселедця бомажку під піл, закурив до лампи цигарку, вийняв з кишені, пихкає. Курить і тільки: «кахи, кахи!» раз у раз. Зліг з ногами на піл, зліг на стіну: «Е, чорт! — почав. — Ще й боліть буде мені! — Зігнув кулак та геп, геп себе в бік. Помовчав. — І то ж... коли сидів у тюрмі і досі...»

— Що ж у вас? — Петро до його. — У лікарню підіть. Сухі такі.

— Що-о? — насупивсь учитель. — Чого у лікарню?

— А щоб... порошків хай дадуть. Можна вмерти ж так.

Схитнув головою учитель, всміхнувсь.

— А не вмерти можна? Хіба ті, що по лікарнях тиняються, й не вмирають? — Кахикнув. — Н-неминуче, брат.

Утерся після оселедця Петро, гуцнувся на піл поз лутку.

— Хм-хм! — похитавсь. — Жалко... Люди хоч поживуть: Їдять гарно, ходять...

— К чорту! — скрикнув семінарист на лежанці. — От ще! «Їдять гарно, ходять...» — Зіскочив додолу. — І то ж... За сим всі й б'ються. — Плюнув, пройшовсь. — Їсти гарно... щоб потім гнить дужче, смердіть; зодіваться гарно, щоб... уявлять щось тільки з себе, заличковувать нікчемність свою. От мета життя! — Заклав руки в штани, виставив з-під лапсердака живіт голий, ходить по хаті. Тільки чап-чап ногами зашкарублими босими по сміттю, по долу цегловому. — І то ж... життя!.. Безглузде коптіння неба ради кишок, ради зодіву.

— Я ось полічусь! — кахикає вчитель. — Як попокурю ось, попоношу на сей бік заліза...

— Та й страдні ж ви, — Петро до його. — Очі так глибоко і синьо так попід ними. А молоді... ще б і рано...

— Що рано? Вмирать? — учитель до Петра. — І то ж... Не однаково пак, що сьогодні вмерти, що завтра? — Затягся цигаркою, закашлявсь. — Ху!.. Однаково, брат, хоч і найраніше вмреш. Вмреш — жаліть і каяться не будеш.

Дивиться Петро: «Так тоді краще вбить себе».

— Щоб так зразу? Стоїть пак в такий одчай вдаватися, так лякаться зла? Помучить його! Життя зло; чоловік скотина... посутяжить себе.

— О, що воно? — жахнувся Петро. — От укусило! — Витягає з рукава блощицю. — Ти ба! — кинув додолу. — І живе ж. Тільки капость робить.

— Так усе, — учитель до його. — І чоловік саме так.

— «Їдять гарно, ходять...» — знов починає семінарист. — Пху, скот несмисленний! Тільки й турбот. І шукай ти тоді в чоловікові, в душі якійсь, чогось святого, великого.

— Еге, — розправив ногу учитель. — Шукай... Як ось хоч і в такому чоловікові. Іду я оце пішоходом сюди. Аж суне напроти мене, суне: пузище, в'язи... Ху! Погони генеральські, лампаси... «Пху, пху!» — оддувається. І дивиться... куди! Геть і небо, і сонце! Обминають його, звертають йому. Я звернув трохи, а то... звертай же й ти, думаю. Черконулись... ха-ха! — «Э, невежа!» — загарчав він.

Петро: «І ви не боялись його, пана такого?» — здивувався.

— Що-о? — почервонів учитель. — Що значить пан?

— Чортзна-що! — чвиркнув семінарист. — Живе купа гною якась. Грошей багато у неї, економія десь, одна, друга, і ти вклоняйся їй, бійся її. А там-то користь комусь з неї! Коптить небо та з людей бідних глумиться, та ж блощиця. Як і в нас там є пан...

— К чорту! — скрикнув учитель. Кинув недокурок. — Пани... бідняки... Користі нема, та нащо й вона? Кому? Тим що теж блощиці такі, що теж так небо коптять, що теж... собі тільки всі? Усі вони гарні: і бідні й ці туші. Зло й зло. — Підкорчив ногу. — Розкажу я й про бідних тобі. Ну, от розсуди. Хотів я користі їм, хотів добра... Так боляче дивиться було: шкура та кістки чоловік, голодний, обірваний; дітки позамучувані, позаплакувані, таке бідне, нещасне. А день і ніч працює чоловік, тягнеться... Почав я з ними балакать: «Так і так, — кажу, — ви б хоч ціну требували більшу собі». А там економія, багатющий поміщик живе. Вони й почали. Одна забастовка, друга. Полегшало їм. І харчі кращі, й ціна. А тим часом про мене довідався пан. Заарештували мене. «Ну, — думаю, — нічого. Хоч і з місця злетів, і в тюрмі це сиджу, так уже ж... Знаю за що. Добра хоч не багатечко, а зробив-таки й людям». І так мені гарно. «Вийду з тюрми, — думаю, — так буду й далі робить. Це буде мета життя мого. Боже, — думаю, — як гарно мету в житті мати, добро людям робить! Це ж вони, хоч би я і вмер отут, не забудуть мене». Сиджу, жду: ось-ось, може, й на побачення прийдуть до мене, принесуть мені цукру, чаю... Немає... Ху! — Вхопивсь за бік, закашлявсь. Почервонів увесь, очі блищать йому, а піт так на лобі і виступив. — Ху! І от... який же я дурень! Стоїть пак про добро думати якесь? Кому? Тому ж злу? Стоїть пак видумувать якусь мету життя — мучитися ради... ради скоту якогось. Ху! Тільки хворобу схопив. Холодно було. Тюрма мокра, лежав повз стіну... Розбив життя, брат.