Архип Тесленко

«Да здравствуєт небитіє!»

— Еге. Такі-то діла. — Почухавсь у голові семінарист. Зліз на лежанку. — Тут хоч блощиць менш. — Позіхнув. Сидить, насвистує якоїсь.

Петро на полу: «Ага, попалась... ось я тобі!..» — Ловить на штанях їх, кидає додолу, давить підошвою.

Тихо. Тільки чуть, — регочуть за стіною та гудок десь гуде.

— А до якого біса їх! — знов Петро про блощиць. — На полу ось, на стінах.

Кадить світло, скло заяложене, зверху надбите, а все-таки видно Петрові — ворушаться ті сюди, ті туди. Видно смуги на стінах, плями: хтось пальцями подавив, порозвозив. А глянув на лутку, за спинЬю в себе... тарканів, тарканів там; так і вкрили крихти. Десь стоноги взялись, одна, друга, теж плазують туди.

— І то ж... — всміхнувся Петро. — Турбується й воно, живе, лізе їсти... А подумаєш, для чого воно таке, нащо?

Убігає учитель. Булка, півкварти горілки в руці:

— Ху! Шкутильгають тепер там по роботах батько, мати старі. Ех! К чорту з життям! — Налив у чашку. — Ну, да здравствуєт небитіє! Гоп! — Випив, сів, їсть.

— І ти думаєш, — знов до семінариста почав, — такий чоловік тим, що темний? Однаково. Візьми ти й освіченого. Був у селі у нас у панка одного син студент. Учився, такий був завзятий. Давай йому рівність, добро, простоту. Скінчив університет, слідчим тепер. І от... куди к чорту! Геть, не надходь до його тепер! Так, брат. Нічого доброго, гарного в життю, в чоловікові. Bсе — одно маніжіння, полуда, зло.

За стіною щось загрюкотіло, хтось крикнув, лається хтось.

— Да-а, — почав семінарист на лежанці. — І інакше не може буть. Такий уже корінь життя: зло. Не кажучи вже про чоловіка, блощицю, візьми ти й... ну, ростину візьми, яку квітку, чи що. Хоч і прекрасне на вид, поетичне, божественне, а там... що в йому! Росте, пишається само, а тебе, іншу ростину, все норовить заглушить, обійти, посісти. І так скрізь і завжди. Ось хоч і це розказать. Познакомивсь я був з панночкою однією раз літом. Живе коло нас поміщик один. І вона в його готовила кудись Дівчину. Курсистка сама. Чудової краси. Ніс, очі, брови, стан... не сказати. Ну, се ще нічого. Головне. «Ах, ах! — було все вона. — Який же й мир божий загадковий!» — та й усміхнеться було й поведе очицями так... «Дивуюсь, — каже було, — які є люди байдужні до цього. От моя бариня: тільки й знає їсти добре, ходить в шовках... Живе! Для чого? Ху! Яке ж воно гидке, осоружне багатство оте! Нічого великого, святого в йому. Ах, як жить? Що життя?» — Та й скривиться було, ті губоньки якось уже так поставить було. А я дурень: «Так от де все те гарне, чудове, — радію було, — що вчувається мені в шепотінню листячка, в співі пташок; вбачається в сяйві місяця, зір! От де все те прекрасне, святе, до чого мене ще так змалечку тягне!.. Божественна!» — Покохав... І покохав страшно, безумно. Не побачу вечір, ніщо не миле мені. І вона: «Смерть одна розлучить нас», — мені співає було. І от... — похитав головою семінарист, — дурень я, дурень! Отак вірить в людей, таке бачить у них! — Помовчав. — І от що ж? Приїздить до пана того небіж його один в гості. Франт, шарлатан... В університеті не робив нічого. Ну, дивлюсь, щось моя Оля так несмілко дивиться в очі мені і вибіжить до мене на часинку, та й на місці не встоїть. Одно то сюди, то туди позирає, немов боїться кого. Що таке? Слухаю через який час, аж... — всміхнувсь семінарист якось так сумно. — Слухаю, аж нічесоже сумняшеся, заміж іде Оля моя за... небожа того. Так от... от і «осоружне багатство» і «ах, ах, ах!» Трапивсь їй мішок з грішми, і вона... де все й ділося те. І се такі ми. — Помовчав. — Пам'ятаю: місяць, було... тихо... вишник... соловейко... ех! — Рвонув вусик чорний собі. — К чорту! — Схопився, до пляшки. — Да здравствуєт небитіє! — Голь-голь, п'є нахилки. Плюнув.

— Все полуда, брехня. — Пройшовся по хаті.

— А ти ж чого? — до Петра. — Пий!

— Хе-хе!.. Не той... спасибі.

— От ще! — обізвався учитель. — Ми п'ємо, а він слину ковтать буде. Ми ж не дуки які.

— Так... — мнеться Петро. — Воно ж ото гроші вам стоїть.

— Що-о? Що значить гроші? — скрикнув семінарист.

— Та воно... — почухавсь Петро. — Хм-хм... А як нема їх, та нігде й узять, то... — всміхнувсь. — Що тоді?

— Тх!.. — пирхнув семінарист. — «Що тоді?» Інша річ, якби смерті-небуття не було! О, тоді що? А то... Якийсь чорт заставляє жить тебе! Завжди ж можна жить перестать. — Пройшовсь по хаті. — А гарно б, чорт візьми, замолоду розквитаться з життям! Менш зла зазнаєш і зробиш.

— Добрі ви, та... таке балакаєте, — Петро до його. — Мені жалко вас.

Семінарист:

— Що?.. А се що ще? Що значить жалко? — Подививсь на Петра так сердито. — Кожний про себе жалій, про свою нікчемність журись. Ну, не п'єш, силувать не буду. — Поставив пляшку. Подививсь, подививсь Петро, простягає руку.

— Ану ж... хе-хе! — Налив у чашку, випив. — А як! Хі-хі!

Семінарист їсть:

— Ходжу як неприкаяний тоді, — знов до вчителя. — Ніщо не інтересне мені, нічого не треба. Що тоді семінарія мені? Став вчиться на двійках, кинув!

Дістає їсти й Петро.

— Хе-хе! — усміхається. — Ну й... як! Лоскоче щось у голові, лоскоче, йде, шелестить... гарно... — Пройшовсь по хаті, схитнувсь. — Хе-хе!

— Ага, — зареготав учитель. — Оце-то й воно!

— Гризе мене тоді батько-дяк, — далі балакає семінарист. — Ледащо, волоцюга... ха-ха! Вип'єм! — Знов хильнув з пляшки. — От так-так!

Ходить, точиться то сюди, то туди, всміхається.

Учитель:

— Топи його, топи зло!.. — Хильнув і собі. Сидить на полу, ноги звішав, куняє. Теж усміхається.

Петро булку мегелить. Положив шматок. — Мм... і я ж... Да здрав... гоп! — допиває остачу.

— «Не осенний мелкий дождичек...» — починає семінарист. Сів коло учителя: «Брызжет сквозь туман...» — деренчить баском.

— «Слезы горькие льет», — підхоплює тенорком учитель.

Позабирались за плечі один одному, хитаються.

— «Пей: тоска пройдет... — виводять. — Пей, пей!..»

Петро: «Пей!..» Ій-бо... Хе-хе! — Підстрибнув. — Як гарно! — Іде, поточивсь до дверей. — Тра-та-та! — Вхопився у боки. — Поза гаєм, гаєм!.. Гоп, ті-ра-ра! — викидає ногами.

Не шукав уже більш місця Петро. З якою огидою став він згадувать про те, як тоді вклонявся швейцарові, плакав у садочку... щоб... щоб тільки: «як жить, що робить?» Тьху!..