Зелені свята

Українські дівчата за старих часів на Зелені свята «водили тополю». Серед дівчат обиралася найвища дівчина — «тополя». Обрану «тополю» прикрашали намистом, різнокольоровими стрічками, барвистими хустками. І ось «тополя» вбрана, тепер дівчата починали водити її по селу й по полях. Кожна людина, яка зустрічала цю урочисту процесію, повинна була чимось обдарувати дівочу громаду. Подібну традицію мають білоруси — «водіння куща», хорвати, естонці, німці, чехи та словенці водять убраного зеленими гілками хлопця — «зеленого Юрія».

Суботнього ранку, напередодні Трійці, і незаміжні дівчата, і молодиці знову йдуть збирати квіти й зілля, а ввечері цього ж дня уквітчують будівлі, ворота, дерева навколо оселі й господарських споруд. Клечанням називають зайві дерева та просто гілки, що зрубані саме в цей день, тому й виникла одна з назв святкового тижня — клечальний тиждень.

Не тільки українці мають звичай святкового уквітчування. Подібні традиції має Данія, Норвегія та Швеція: молодь із зеленим клечанням зі співами та музикою здійснювала урочистий похід від лісу до рідного міста або села. За старих часів англійці мали красивий звичай уквітчувати свої оселі. Певною екзотичністю відрізняється святкування індійців: двом дівчатам доручають принести з лісу гілку священного дерева. Дівчата, яким випала така честь, обливають обране дерево олією та вином і лише після цієї процедури відламують гілку. Принісши її в село, кладуть на заздалегідь приготовлений для жертвопринесення камінь на березі річки або хоча б струмка. Після жертвопринесення (зазвичай лиха доля випадає цапові) люди танцюють, співають і влаштовують ігри.

Надвечір господарі вносять у хату молоду осику. Це своєрідне ворожіння: якщо зранку все листя залишилося свіжим — усі члени родини будуть живі-здорові, а те, скільки листочків зів’яло або почорніло, віщувало, наскільки серйозні негаразди чекають на цю сім’ю. Отже, принесення зеленої гілки до хати вважається дуже важливим у різних народів, можливо, це пов’язано з закликанням урожаю та багатства, що вноситься разом із священною гілкою.

Та й у цілому давні слов’яни вшановували дерева, поклонялися їм, приносили жертви й інші обряди під їхніми вітами. Найбільше шанувався дуб, саме під ним виконувалися найважливіші магічні дійства.

Давні німці найбільше шанували липу, навіть проводили під нею суди; у пруссів липа вважалася деревом бога весни; ясен вважався деревом верховного бога західних слов’ян. Навіть із запровадженням християнства та, відповідно, запеклими спробами винищення найменших залишків язичницьких вірувань ці «зелені традиції» виявилися надзвичайно живучими.

Цей день — русалчин Великдень. Господині роблять жовті крашанки та роздають їх дітлахам. Ніхто не повинен працювати, оскільки русалки можуть розгніватися, що їх не вшановують, і наробити шкоди господарству, наприклад зіпсувати посіви. Щоб задобрити русалок, дівчата замішують тісто на свяченій воді, печуть хліб і відносять його на поле — пригощають мавок і русалок. За народними віруваннями, якщо сплести вінок для русалки й залишити його в лісі, то русалка на знак подяки пошле дівчині багатого нареченого.

Не можна на русалчин Великдень ходити одному до лісу, у поле або заходити у воду — русалки можуть залоскотати. Як «запобіжний засіб» можна використовувати любисток і полин: спочатку насипати їх у воду, а вже потім самому заходити. У більшості європейських народів є власні русалки, тільки називаються вони по-іншому, та й «обов’язки» їхні можуть дещо відрізнятися. Наприклад, сербські русалки — віли — жодних неприємностей людям не завдають, а тільки допомагають: готують грім і блискавку, збирають хмари, віщують майбутнє.

Субота Зеленого тижня — поминальний день. Оскільки, за народними віруваннями, на Зелені свята прокидаються мерці, люди вважають за необхідне відвідати могили померлих родичів і друзів, згадати їх добрим словом. Перекази свідчать: якщо не обминути померлих своєю увагою в цей час, вони допоможуть уберегти поля.

Загалом русалчині свята тісно пов’язані з язичницьким ушановуванням води, її очисної, життєдайної сили.

Зелені свята нерозривно пов’язані з піснями. По-перше, це маївки. Маївки — твори календарної обрядовості, назва яких, можливо, походить від «май» (травень) чи «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духи лісу та поля). Ними супроводжувались усі обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов’язані з нею ігрища молоді. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат, подвір’їв:

Звеселіло подвір’я
Прийшло зелене іря...
...Везе Касійко бука,
Бука зелененького
Для ґазди молоденького.
Уся череда, уся,
Тільки скотаря нема.
Пішов скотар на зілля.
Нинька свята неділя.

Окрему групу становлять маївки, якими супроводжувались обряди прикрашання худоби, що зберегли зв’язок із тотемними поклоніннями, і носять серйозний характер (ці твори іноді носили назву «пастуші пісні»):

Мене мама будила
I так мене просила.
Аби я збирав цвіточки
Худобі на віночки.
— І би-сте вінки вили
Худобу намаїли.
Як буде веселонька
Та й буде здоровонька.

Далі хлопці й дівчата сходяться докупи та радяться, як краще вити віночки, і, виплітаючи їх, величають корівок за молоко, сметану, масло, сир. У деяких піснях зустрічаються звертання до окремої корови:

Вийся, віночку, гладко,
Як червоненьке яблуко.
Та й вийся, увивайся,
На корову придайся.
Пасла Красечка, пасла,
Цебер каші принесла.
Ой ми вінки ввивали,
Щоби-сьмо Красю вбирали.