Під голим небом

Ольга Кобилянська

У деякім віддаленні за ним, на лабузі, нижче від нього сиділа вона. Обвита темною хусткою, голова була ще раз вузенькою білою хусточкою понад чолом перев’язана, знак, що дорога їх була далека.

І в неї голова сиділа на карку, мов без шиї. Але її лице... боже, те її лице! Заокруглене, плоске, було майже вгору звернене. Грубі й широкі губи пишалися погано на лиці, ніс круглий, а великі, мов небо, сині очі перейнялись навіки безвиразним поглядом.

Значно було: ніколи в житті не морщила думка її брови. Ніколи не зазнавала зворушуючих почувань; в її душі — погода. Вічна, до розпуки приводяча, одностайна, тупа, глуха ногода! Вічна бездумна погода! Сиділа так за ним, що знати було: він був кермуючою силою й головою всього, а вона лише в спокійнім вижидаючім послусі приймала все, не застановляючися ніколи над тим, що походило від нього. Він знав, що робить.

Як найшов саме її і де надибала вона його?

Між ними проходило й пересувалось стільки людей, — вони родились кожде в іншій місцевості, — а однак ждали десь обопільно несвідомо на себе. Його не хотів ніхто, аж доки вона не стрінулася з ним, а з неї глузували всі, доки він не порозумівся з нею.

Опісля й вийшла якась напрочуд дивна, напівдика, напівсмішна гармонія. І який був він, а все-таки навіть і він устроїв собі свій власний світ, де був у себе сам-один паном, рядив і мав усе під своєю опікою, і де все виходило, як хотів, де був самовладцем, і був ним із цілою своєю ідіотичною повагою.

Сидів тепер у напруженій задумі й мав свою хатину перед душею. Малу, схилену, соломою вкриту хатину, зі скісними віконцями, коло неї низька шопка і стіг соломи... Хата під лісом, майже обведена ним, у глибокій затиші мов старий, спорохнявілий, ніким не тиканий гриб.

В ній лишив конаючу матір. Далеко-широко від лісу жодної душі — лише бліда німа рівнина.

Вони вчора зранку виїхали з дому. Треба було в місто. Оце вертали...

Між ними обома сиділо воно. Носило сліди його і її на собі й було осередком одинокої іскри божої в убогих їх душах, осередком їх любові. В’язало їх тісно з собою й приковувало до малої під лісом засуненої хатини. Своїм дрібним, мізерним існуванням надало їм відразу ціль життя і силувало несвідомо до живішого думання й праці. Зрозуміли. Треба було за що-небудь братися. Воно було. І з усього визирало для них воно.

Сиділо, загорнене в найліпшій одежі й хустині, негарне, з вибалушеними ясними оченятами, і дивилося, мов черепаха, однаково перед себе. Нагадувало також молоді, з гнізда визираючі пташенята, з голими голівками й майже наверх вилізаючими очима...

І спокійно між ними сиділа безжурність.

Вліті возили від часу до часу до одної великої лазні в місто мітелки із зеленого дубового листя, де діставали від сотки 2 з. р. Майже ціле літо в’язали й в’язали.

Все, що робили — робили разом. Мале зносило налагоджене дрібне пруття, а родичі в’язали його механічно, мовчки. Куди не глянути літом коло їх хатини, всюди повно мітелок. Була обтулена ними, а призьба завалена верствами предивного того багатства.

Здавалося, ціле життя їх, уся їх будучність крилася в зеленій дубині, що рік-річно весною відновлялася і простирала до них свої густі крислаті віти, а вони так і чіпалися за зелене гілля й майже живилися ним.

Взимі вона пряла або брала від знакомої жидівки з міста пір’я дерти. Він ходив з цимбалами по весіллях або наймався десь колись із кониною. Це останнє — рідко. Його хатина далеко від села, і люди навідувалися мало до нього. Часом вивозив і вугля в місто.

Мізерно діялося зимою в них.

Майже пересипляли її. Одинокі живі сотворіння, що викликували рух коло хатини, були конина й собака. Їх треба було доглядати і з хати дозирати.

Конина вешталася цілими днями свобідно, мов добра газдиня довкола хатини, нипаючи то тут, то там за чимось коло призьби і край лісу, заглядаючи часом і в хатину крізь вікна своїми мудрими блискучими очима, а собака ворохобилась на найменший шелест дерев. Її гавкання гнало дико в понуру глибину мовчаливої дубини, лякало полохливі серни до нестями й грало довго грізною луною в тишині лісу.

Пізньою осінню припленталася до них його старенька мати, що жила літом із милостині, а зимою переживала у них, і недавно занедужала. Була поражена. Лиш одною рукою володіла. Вони дожидали її кінця, і свічка горіла коло неї майже ненастанно...

Лежала тепер сама-саміська в хаті й дожидала їх.

Вони виїхали в місто випросити трохи грошей за мітелки вперед. Треба було справити похорон, як вона вмре. Деревище зладити, попа заплатити, похоронний обід подати... Випросили за тисячку мітелок 15 з. р. Звичайно діставали двадцять, але сим разом і тому що наперед і взимі — лише стільки.

Вертали оце. Знаходилися саме в половині дороги й серед безкрайного поля.

Погідні і вдоволені вертали. Він неначе велику добичу зробив і сповнив важку задачу. Мав стільки грошей у своїх руках! Ніколи ще стільки разом не мав, ну... але в нього мати вмирає, а може, вже і вмерла?.. Він поховає її гарно, як газді личить, щоб люди не глумилися з нього. І так все чогось підсмішкуються. Але то нічого, все буде добре. І він почув себе важним і неначе бачить ті похорони.

Бачить хоругви коло своєї хатини і багато людей з повідкриваними головами. Один чоловік тримає хрест у руках. Поза тим не бачить нічого і не вспів більше нараз подумати...

Так. Його мати вмерла. І щоб не казали, що він не похоронив свою маму. Свою рідну маму...

Віз із собою кільканадцять свічок, кусень м’яса на посмертний обід, трохи муки... і велику пляшку горілки.

Собака скавуліла коло хати голодним, жалісним голосом, хвилями зривалася, кидаючись на всі сторони несамовито, й майже уривалася на дрантивій мотузині; однак ніщо живе не з’являлося. Іншим часом дивилася ненастанно на двері блискучими очима, чи не одчиняться і чи не кине їй хто якого їдла; але вони, немов навіки, зачинилися, і вона плакала з жалю й нетерпливості.

Ціла хмара чорних ворон злетіла звідкись і позасідала на гілляках довкола хатини, наїживши скучно дрібне пір’я. Лісом гнав дикий глухий шелест... ломилося сухе гілля, мов о нього отиралося щось... а відтак наближалася ніч. Недобра, нечувана ніч.

Вихор не уставав. Зимно, як вогонь, в’ялило все, а він так і розносив собою.

Із-за лісу надлетіла біла хмара снігу й кинулася на хатину. Рвала й термосила її, добивалася й силувалася розірвати вікна або двері. Не чув її ніхто там, усередині. Вона прилітала з широкого поля і благала рятунку. Там страшне діялося...

В хаті було тихо і темно, свічка згасла.

В углах темнота стовпом зросла і стояла недвижно, а серединою хати прокинувся сумрак. На печі лежала старенька й світила чорними очима просто у вікно.

Чула все. Не могла одчинити вікна, воно було забите, а вона, лиш одною рукою й душею жива, хрестилася насилу й відповідала: «Я чую, — казала, — але не можу, вертай назад».

Хмара помчалася кудись, полишаючи за собою гробову тишину в хаті, а за хвилину прилетіла друга.

Знов те саме. Термосіння, стогін і гудіння в комині. Жмені снігу металися о вікна, а вкінці почалося дике шаління довкола хатини. Мала хоч би й розсадитися, а доступити до живої душі... Холод тиснувся жадібно коло шиб і бажав усе навіки заморозити, а вітер заохочував гострим свистом.

Через час почувся голосний лускіт, а опісля жалісний бренькіт. Зі сторони лісу відірвалося вікно й падучи розбилося на дрібні кусні...

На полях зле виглядало.

У повітрі нечуваний бій. Хмари снігу кидалися зміями на себе, клубилися й розбивалися завзято; інші знов металися серпанками сполохано на всі боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру. Але він, сильний і розлючений, рвав їх із собою, кидав до землі, а опісля, знявши їх угору, розносив з побідним свистом по широкій рівнині.

Мала конина боролася з усієї сили в білих роях. Крок за кроком тягнула свій тягар, але дороги вже не знала. Її змело — і перед нею зрівнялося нараз якесь одне широке біле море...

Її шерсть і грива одубіли. Вона йшла зі спущеною головою й тяжко дихала. Чула, туй-туй упаде. Від часу до часу ставала, відсапувала, а потім, немов почувши за собою грізний кулак, рвала вперед. Вітер пер її все вбік, і коли вона вже майже подавалася, надлітали серпанки снігу і навертали нею в противну сторону. Не бачила виразно, куди йде. Дзвінки додавали їй сили. Слухала їх. Хвилями видавалися вони їй, як тоненький бренькіт мушок уліті, коли паслася краєм лісу, і вони в сяєві сонця ліниво роїлися у повітрі або докучали їй коло очей. Тоді вона майже рвалась уперед, і їй здавалося, що, прискоривши кроки, спиниться коло зеленого лісу і дрібонької ніжної трави, котру так любила спасати. Та ба! Се не було літо, се була зима, люта, як вогонь.

Грубі напоминаючі слова пролітали над нею чимраз рідше й слабше. Десь немов розліталися. Віжок, здавалось, ніхто не держав. І справді не держав. Її пан витягнув пляшку з горілкою, що віз її на похорон та посмертний обід, і розгрівались нею всі троє. Перемерзли до кості. Мали під собою лише купу лабузу і якесь лахміття. Коли виїздили з дому, було тихо в повітрі.