Під голим небом

Ольга Кобилянська

Вона попивала жадібно подаваний їй ним розгріваючий напиток, хукаючи раз у раз у закостенілі руки, а мале, напившись, уснуло. Він уже найдовше прилягав устами до пляшки. Опісля викрикував важким і грізним голосом на конину і часом, мов пригадував собі щось, дивився диким, переляканим поглядом перед себе. Довкола нього шаліла заметільниця, страшна, давно не чувана, і він не бачив нічого. В лице, що висував його, аби глядіти ліпше вперед, било зимними шпилечками, і очі стулювалися мимоволі. Щоки аж пекли зі студені; вух не чув уже. Кілька разів мелькнуло йому через голову: чи не взявся його блуд? Але потім успокоювався. Не може бути. Конина ось та ніколи не блудила. Їздив уже нею четверту зиму. Раз сама заїхала додому, як він ще з одним чоловіком, підпивши собі трохи, позасипляли на візку. Не було й куди блудити. Полями вела лиш одна дорога; нею їздив рідко хто зимою, хіба лише літом, як на полях лежало збіжжя, — отже, нікому було з дороги уступатися. Біда лише, що розревілась завірюха, дорогу замітала. Але вона все знала, вона заїде, як треба. Все додому рвалася. Худоба все так. Лише коби студінь попустила... з зимна аж щоки розболіли... Щось пірвало його за шапку й збило з голови. Майже насилу утримав. Відтак засунув її тісно над чоло, потягнув іще раз із пляшки, подав пляшку жінці і, заховавши її опісля коло себе в ноги, закинув собі віжки на шию, руки засунув у рукави і, згорбившися вдвоє перед вітром, попав у тупу задуму й сидів недвижно.

За ним іззаду змовкало також. Жінка лягла в сани, аби захоронитися від вітру й охоронити від нього сплячу дитину, — отже, ніяк було балакати. Вітер і так відганяв слова й ловив їх у себе. Їхали так довго. Часом мов зі сну прокидався і гукав на руденьку: «Каліко, мой, чого стоїш?» Або грозив диким голосом...

Перед його уявою стояв непорушно, мов понурий мур, великий дубовий ліс, а під лісом його хатина. Відтак бачив матір на печі. Коло неї горіла свічка...

Він сам уставив її там... і вона горіла.

Далі видів похорони... хоругви... людей з повідкриваними головами, а опісля посмертний обід. Він зладив посмертний обід, бо його мати вмерла. Ходить між людьми, просить їсти й пити і наливає горілки з пляшки. Пили. Він усе наливав, а вони все пили. Най п’ють, аби знали й аби не говорили... І так усе підсмішкують собі з нього, — але раз най знають. Він матір свою ховає. Зладив посмертний обід...

Надворі завірюха, очей не може розплющити, але це нічого. В хаті тепло, і йому тепло. В цілім тілі розливалося тепло, а заметільниця так лютувала й товклась — аж страшно... лісом гуділо...

І гудить, і шелестить ненастанно. Се ж ліс велетень, се листя так шелестить... дубина та золота!

Ей, той ліс, той ліс, той ліс! Хто б його знав, що то за ліс, — навесні хто б його знав... Великий та зелений! Він, його тато і мама, і годує його, як свою дитину. Його гілля широке й зелене, листя чорне, блискуче, аж любо мітелки в’язати. Всі в’яжуть: він, жінка й мале. Але мале найменше. Воно зносить листя, а зносячи, робить доріжку зелену, грається листям. Обсипає себе ним, а листки літають, мов зелені метелики, довкола його голови. Що йому робота? Що воно знає? Йому аби все готове було, та тепло аби йому було. Сонце аби йому гріло. А сонце світило й гріло... пригрівало так, що розкіш. Усе тіло теплом своїм заливало...

«Каліко, мой, чого стоїш?»

Причулось їй оце, чи вітер розніс був ті слова і аж тепер вернув назад до її слуху?

Дзвінки мов стрепенулися, мов жменею з жахом розсипані на однім місці, — так рапом зойкнули.

І знов те саме. Голосне сапання, майже стогін, — і брела своїми тонкими ногами в закостенілім морі.

Неба, мабуть, не було.

Понура маса звисала, затемнена, над землею. Над білою рівниною клубилися хмари снігу, інші, мов у перегонах, літали в несказаннім переляку, безцільно, гонені диким вихром. Він сам, невидимий і гострий, мчався завзято на всі сторони, шукав і котився за кимсь, бушуючи у невисловленій лютості.

Нечувана погоня відбувалася німо на широких просторах.

Дзвінки задрижали і змовкли.

Руденька станула, мов укопана. Десь недалеко перед нею перелетіла в серпанках снігу закутана довжезна чорна змія-велетень з червоними, вогнем налитими очима, голосно стогнучи та сапаючи, через поля й зникла. Лишила за собою чорні клуби диму. Довго було ще чути її стогін і стукіт, а потім все утихло. Майже не тямлячись, завернула руда. Дрижала на цілім тілі з переляку. Оглянулася за підмогою. Але їй метнувся в очі лише німий вітер і танець розшалілого снігу.

Поступила кілька кроків уперед і вдарила головою о якийсь височенний тонкий стовп. Знов станула. Над її головою розсипалася предивно гармонійна, сміла струя звуків і не умовкала. Дзвеніла безперестанку, неначе гнала одностайним, безжурним летом через цілий безмежний простір...

Насторчила вуха й слухала. Що се? Було миле й гарне, і ніколи не чула цього, хоч кілька разів переїздила сею дорогою! Грало так звучно й рівно, і не мало нічого спільного з оцею заметільницею. Воно не боялося її і летіло так спокійно й сміливо крізь вихор до своєї мети...

Відтак прокинулася.

Вона знов стояла; і зараз гримне голос, підніметься кулак над нею. Не відчувала його вже довший час над собою — отже, він, певно, туй-туй підніметься, а з ним разом і ті чорні зловіщі шмати, що їх, мов грому, боялася.

Почала рватися вперед. Дзвінки розворушились і пілляли звуками її сліди. Підбігла короткий кусень... та що се таке?.. Вона зачепила о такий самий стовп, як перед хвилею, і з нього розходилася, як передше, та сама чудова, мила гра. Струя звуків, сама одинока, плила одностайним бренькотом своїм невпинно через оце море в безвісті...

Та вона не стояла тут більше. Напруженими силами тягнула. Часом падала і знов уставала. Дикий ляк запанував над нею. Їй здавалося виразно, що, замість кулака, настановилася там за нею на санках чорна, недвижна, кінчаста купа, стається чимраз тяжчою й дивиться заєдно на її хребет. Щось чужого почула на санках, і те чуже мусила тепер везти. Ясний інстинкт, що проводив її досі, почав покидати її. Очі почали іскритися, ніздрі розширятися. Ціла довга грива наїжилася, миттю вона скочила сполохана вбік, а потім почала утікати.

Несамовита сила вступила в неї, і вона утікала. Гнала протяжними скоками, заднім тропом майже прилягала до землі з остраху, а переднім порола сніг. Дзвінки не опускали її. Товклись пискливо довкола її шиї й благали розпучливо не зупинятися ані на хвилину ніде. А коли ставала, аби набрати сил, її грудь, здавалось, туй-туй розсадиться, — і дзвінки лякливо вмовкали, мов ховалися раптом у сніг. Тоді ставало їй ще гірше, і вона знов утікала безтямки.

За нею росла на санках чорна купа. Білі серпанки снігу супроводили її з обох сторін. Тулилися до неї, міняючись один по другім, а нарешті осілись на ній нечутно й вкрили її своїм ніжним біливом цілковито. З-під нього визирав лише якийсь чорний вершок — і стався ненастанним пострахом для рудої.

Надранком бій устав.

Запанувала тупа тишина. Широкі сніжні крила хмар прилягли білим сріблом до землі й не знімалися з неї більше. Вихор згубився. Небо прибиралося в сіру барву і тонуло в жалібній задумі.

Слабим знівеченим кроком і з ледве чутним, дрижачим звуком дзвінків приволоклася конина додому.

Станула саме перед дверми...

Собака рвалася. Вже здалека почула їх і вітала диким несамовитим скавулінням. Тепер лягла до землі й воліклася до них покірно, наскільки їй се позволяв мотузок. Скавуліла й вила, а очі іскрилися предивним світлом. Піднімала голову й оповідала. Ждала два дні... не їла... не бачила живої душі. Оті двері он там не відчинялись, як зачинились за ними... а тепер... а тепер...

Гавкала неспокійно і болісним, роздразнюючим голосом, то знов шаліла, простягаючи лапи до руденької.

«Що ж? Що ж?..»

Тая стріпалася з цілої сили й поволіклася з тягарем до стога. Дзвінки зсунулися з неї, упали до землі, а звуки розбіглися з поспіхом на всі сторони і згубилися.

Ніч. Глибоке, безкрає небо погідне й оживлене. Звізди миготять, дрижать, грають світлом своїм, а де-не-де перелітають лукуватим полетом і міняють місця на небі.

Між ними спокійно стоїть місяць.

Ясне магічне його світло розпливається лагідно довкола нього. Біла пуста рівнина залита ним, мов сріблом, а високі тонкі стовпи, що біжать правильно по ній, — тут, і там, і далі, кидають на неї пасма струнких тіней і мов в’яжуться руками з собою, аби не згубитись у одностайній пустині.

Довгий дубовий ліс, прибраний в іній, творив краєм рівнини кришталевий мур. Його вершки, прозорі в світлі, майже розпливаються в нім.

Около півночі станув у закам’янілій недвижимості й побілів цілковито.

Бачив: у поблизькості хатини пересунулась тайком мряка, мов срібна, ледве замітна тканина, прийняла чудно сформовану постать і перетяглась нечутно кришталевим верхом у пусту освітлену рівнину...

Місяць пронизав її своїм лагідним сяєвом, а відтак заховався на хвилину за хмару, заглянувши в її фосфоричні безсмертні очі...

Вона щезла...

Струя звучної, спокійної гри летить живо рівною ниткою далеко білою рівниною, невтомно, без перерви, мов у вічність...

Де урветься?

Їй байдуже.

Страху перед нічим не знає.