За ширмою (скорочено)

Борис Антоненко-Давидович

— Може, води, мамо? Може, ще щось треба?

Мати не відповідала.

Він не чув її дихання, не турбував її марним мацанням пульсу, проте через якесь особливе відчуття, властиве не стільки лікареві, скільки синові, він непохибно знав, що мати ще жива.

Перед ранком він незчувся, як очі йому самі склепилися, і на якийсь час він перестав відчувати і матір, і самого себе... Коли ж раптом стенувся, мов хтось покликав його, — у вагоні вже розвиднілося і де-не-де почали прокидатися пасажири. Плакала спросонку за стіною дитина, хтось пройшов у кінець з рушником і зубною щіткою, пробігла через вагон провідниця, та не це збудило його, а — материн погляд. Голова матері була тепер повернута набік, і очі дивились на нього. Це через те, мабуть, і здалося, що хтось покликав його. Він притьмом устав і кинувся до матері.

— Що тобі, мамо? — тремтячим голосом спитав він, чуючи, що зараз саме і надходить те, чого він сподівався всю ніч і чого так не хотілося йому дочекатись.

Посинілі вуста матері заворушились і двічі трохи розтулилися. Чи то йому почулося, чи справді мати хотіла щось сказати, але не могла вже вимовити, — напружений слух Олександра Івановича вхопив тільки частину слова — якесь «пере...»

— Перевернути? — спитав він і нахилив до материних уст вухо. Та на відповідь почувся лише протяжний звук:

— С-с-с...

— Перестелити? — спитав, повернувшись до лиця матері, і йому привидівся в напівзаплющених материних очах вираз досади й туги.

— Переяслав? — майже кричма спитав він, і повіки матері тихо склепилися.

«Вона марить тим Переяславом...» — подумав Олександр Іванович і поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: — Я одвезу, мамо.

Але мати більше вже не відгукнулась.

Вгорі прокинувся і одразу ж зіскочив додолу Ходжаєв.

— Уже ранок? — здивувався він, глянувши у вікно, де ось-ось мало блиснути сонячне проміння. — Ну чого ж ви не збудили мене? — сердито насупився на Олександра Івановича Ходжаєв. — Вам треба було самому поспати, набратися сил, а ви... — Він глянув через плече Олександра Івановича, який мовчки стояв до нього спиною, затуляючи собою обличчя матері, і притишено спитав: — Як там?..

Та коли побачив нерухомі сині губи й восково-сіру руку, що безвладно звисла з простирадла, він зрозумів, що питати, мабуть, уже не варто було. Однак він підняв цю руку і не одразу все ж намацав ще тонкий, як ниточка, ледве відчутний пульс.

«Агонія», — сам собі констатував у думці Ходжаєв і обережно поклав кощаву руку на постіль.

Та перед самим Ташкентом у матері ще раз розплющилися очі. Все, що було в ній ще живого, напружилось, груди й рот конвульсійно здригнулись, і очі широко розкрилися. Чужі й холодні, вони не помічали вже ні сина, ні синового начальника, а віддалено втокмились у якусь цятку коло вентилятора на стелі і там спинились враженим поглядом. Наче мати побачила й зрозуміла там щось таке, чого не могли бачити й розуміти інші живі люди...

...Те, що внесли на ношах санітари в залізничний медпункт у Ташкенті, було щось інше, а не мати, і Олександр Іванович одвів від нього червоні від нічниць очі. Він тоскно дивився крізь широке вікно на спорожнілий, сумний тепер поїзд, яким він їхав до Ташкента з матір’ю, і йому шкода стало, коли поїзд помалу посунув назад у парк...

Хто зна, скільки ще стояв би так і дивився у вікно Олександр Іванович, нічого не бачачи, та ззаду підійшов Ходжаєв і тихо спитав:

— Де ви хочете поховати?

Олександр Іванович здивовано обернувся, не зовсім розуміючи запитання:

— Як — де? В Переяславі. — Він знизав плечима і безпорадно розвів руками. — Де ж іще? Тільки в Переяславі...

Ходжаєв уважно подивився на змарніле, постаріле за одну ніч на кілька років обличчя, і йому було невтямки, чи каже лікар Постоловський про якийсь Переяслав свідомо, чи він стерявся з горя. Проте, коли трохи згодом Ходжаєв навмисне спитав, яка це буде кінцева станція і до якої залізниці вона належить, Олександр Іванович цілком розсудливо відповів:

— Станція зветься так само — Переяслав, Південної залізниці, але до міста треба ще кілометрів двадцять п’ять — автотранспортом.

Тоді Ходжаєв узяв його за лікоть, злегка потиснув і тихо, але твердо пообіцяв:

— Я все зроблю. Не турбуйтесь.

І він зробив усе. В другій половині наступного дня приніс до готелю, де вони переночували, квитка на поїзд і багажну квитанцію на оцинковану труну з тілом матері. Передаючи Олександрові Івановичу зарплату та відпусткові, Ходжаєв запропонував позичити ще й від себе кількасот карбованців на всякий випадок. Олександр Іванович байдуже поклав гроші в бічну кишеню піджака й відмовився від позички. Забувши навіть подякувати Ходжаєву, він опустив застиглий погляд на багажну квитанцію і довго тримав її в руках, не знаючи, що з нею робити.

— Покладіть її краще в паспорт, — порадив Ходжаєв, і Олександр Іванович мовчки скорився. Але довго після цього він час від часу торкався пальцями того місця піджака, де лежав паспорт з квитанцією, наче перевіряв, чи не загубив їх, бо його щось муляло там.

Ходжаєв одвіз Олександра Івановича на вокзал, посадив у вагон поїзда на Москву і за кілька хвилин до відходу промовив на прощання:

— Я розумію вашу втрату: вона безмірно тяжка. Що скажеш! Людському розумові важко погодитись із безглуздям смерті. Але будьте мужні. Такі, як ви, потрібні багатьом людям...

Чи від цих простих, теплих слів, чи тому, що виходили останні хвилини перебування з такою прекрасною, чуйною людиною, яка стільки зробила для нього в ці скорботні дні, — щось важке зсунулось у грудях Олександра Івановича і з болем вихопилось мало не криком:

— Якби ви знали, як я заборгував їй!.. І як сплатити це все, коли... — Він не зміг доказати: «...коли матері вже нема тепер».

Ходжаєв нахилився до голови Олександра Івановича і пошепки проказав:

— Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною. Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо — він безсмертний!..

Ходжаєв швидко підвівся, бо з репродуктора на пероні голосно повідомляли про відхід поїзда. Взяв безвільну руку Олександра Івановича, журно подивився на змучене обличчя, і нараз обійняв дужими руками за плечі, й міцно пригорнув його до своїх грудей. Потім відхилився, глянув ще раз і зник у коридорі.

На Хуторі Михайлівському Олександр Іванович уперше після пересадки в Москві вийшов з вагона подихати свіжим повітрям. Хоч будинок станції, здається, нічим не відрізнявсь від попередніх станцій, а неподалік, за пристанційним висілком, було видно сосновий бір — такий же, який він бачив у вікно під Брянськом, але це була вже Україна. Він відчув її і в самій назві «Хутір», що над головним входом була написана великими літерами російською і українською мовами, і в різноголосому гомоні на пероні. Особливо привертав його увагу лагідний голос літньої жінки, яка десь кричала на всі сторони:

— Огірочки свіжі! Кому треба огірочків?

Він прислухався до давно не чутої м’якої вимови українських жінок і думав: «Як би зраділа зараз мати, коли б могла почути ці голоси, такі ж, як і в любому їй Переяславі, побачити цю жінку в старих кирзових чоботях, що пропонує всім свої «огірочки»!...»

Він пройшов до голови поїзда, де відсапував, готовий мчати далі, паровоз, і йому дивно стало, що він уже на Україні, але без матері, сам. Матері немає вже, лиш у багажному вагоні стоїть десь оцинкована труна з її тілом...

Олександр Іванович підійшов до широко відчинених дверей багажного вагона, де вивантажували якісь рогожані тюки й хтось кричав комусь навздогін: «Візьміть накладну», обережно обійшов тюки з чорними розляпистими написами адрес і, спинивши дихання, здаля глянув усередину. Там у кутку ліворуч, між кравецькою машиною і дитячим велосипедом, тьмяно поблискував цинковий бік труни. І важко було повірити, що то лежить тільки тіло матері, а її самої вже нема і ніколи не буде. Ніколи!..

Він одвернувся й перевів очі вдалину, куди простягалися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам собі: — Я все сплачу, мамо. Все!

І вперше за весь цей неможливий час на очах йому — чи то від теплого лагідного вітерця, що повівав з півдня й легенько пестив йому лице, чи так від чогось на очах виступили сльози й нараз стало легше на душі. Так, немовби він з чимось чи з кимось замирився, немовби і йому простилося все, що лишилося там, позаду. Тільки шкода, що нема поруч переяславської Марусі, а їй би саме й зустріти його з тілом матері отут, на першій станції української землі...