Сава Чалий (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Друга молодиця. Одна біда людей єдна! Я, мій соколику, перекупка. Торгувала в Немирові таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала і тим сама жила і шестеро дітей годувала, бо чоловік давно подався десь у світи, то я одним-одна зосталась. І так собі торгую, і так собі бідую, і так собі діток годую!.. Що ж би ви думали, мої соколики? Той самий пан Жезніцький та ще Яворський пан беруть та й беруть у мене в борг: і яйця, і всяку живність, вибачайте, а грошей не дають... А за що ж я їх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. І почала я з них гроші править і при інших панах, і так, де зустріну... Так пан Жезніцький велів мені, щоб я із своєї батьківської хати вибиралась. Твій чоловік, каже, гайдамака, і його хата піде в казну. Я не хотіла, сперечалася... Тоді пан Жезніцький витяг мене і дітей із хати, а хату запалив, і вона згоріла. От я й зосталася з торбами. Троє дітей померло, а старшенькі пішли у найми, а я з кумою іду в Лебедин — може, хоч помремо спокійно.

Всі (тяжко зітхаючи). Горе у світі, горе у світі.

Чалий. Одведіть їх хто у першу хату, нехай дадуть притулок, а завтра я спровадю їх у Лебедин, — нехай там моляться за нас.

Медвідь. Проведи їх, Панько, до мене.

Панько. Ходім.

Перша і друга молодиці. Спасибі, добрі люди, за ласку. (Виходять).

Медвідь. Ну, пане Саво, будь нашим отаманом. Порадь, порятуй, поки ще й нас не повішали та не попалили.

Всі. Заступись!

Чалий. Аби слухали.

Медвідь. Що ти звелиш, все зробимо.

Всі. Все, приказуй!

Чалий. Гаразд. Тільки перше всього ви знать повинні й наші думи, і наші сили, щоб зважить все, на що йдете, та щоб не ремствували потім, коли нам буде неудача, бо ждати всього треба...

Всі. Слухаєм, слухаєм!

Сава. У Чорнім лісі, в яру глибокім, в гущавині такій, що тільки вуж пролізе, ми кошем розташувались. Позад коша глибоке провалля, а спереду і з двох боків рови глибокі покопали і, порубавши столітнії дуби, один на другого звалили. Війська маєм ми всього двісті чоловік і одну гармату. Це наші сили, це наш замок, куди в пригоді ми можем заховатись! У цьому місці не то що пан Потоцький, а всі українські пани нехай зберуться, нас не добудуть, аби харчі були.

Грива. Я пристаю до вашого коша! І поки смерть мене не скосить, косити буду сам!

Медвідь. І я пристану.

Чалий. Тепер, коли ви знаєте, які в нас сили, послухайте і наші думи.

Всі. Слухаєм, слухаєм. (Слухають, витягнувши голови).

Чалий. Я всю Україну об'їздив і серцем всім переконався, що жити тут немає сили: отак, як вам, отак, як цим немирівським бабам, отак усюди — всім! Пани з євреями, вірними своїми слугами, укупі знущаються над всім поспільством і знову зневажають віру православну, заводячи скрізь унію свою. Немає іншого рятунку: стару Україну покинуть треба всім і заснувати нову на вільних козацьких степах — біля Лугу Великого, за порогами понад Дніпром. Нехай зостануться мостивії пани самі у своїх маєтностях великих і нюхають ті весняні квітки, за котрі панщину робити заставляють! Скажіть же всі: чи згодні ви зо мною?

Всі. Згода, згода!

Медвідь. Веди нас, Саво, куди знаєш!

Всі. Всі підемо.

Грива. З тобою, Саво, і на смерть не страшно!

Гаврило. Як умирать, то й умирать.

Перший чоловік. Таке трекляте життя, що жалкувать його не варт.

Медвідь. Ми всі наважились уже тікать; та тільки як же воно буде, коли не пустять, коли з путі знов за чуприни всіх нас приведуть назад?..

Всі. Еге... як же воно буде?

Чалий. Завтра всі будьте готові покинути село. Улягома, коли в дворі погасять світло, ми запалим оцю хату. Це буде гасло. Рушайте всі туди з худобою, жінками й дітьми до нашого коша, дорогу вам покажуть; ми ж нападем на двір і разом з тим підпалим всю оселю. Нічна доба, пожежа, пальба з мушкетів і гармати перелякають так усіх панів і слуг їх вірних, що вони, мов вівці, очмаріють і всі розбіжаться врозтіч!

Микита. Ой, пани-браття, страшно і розказувать, не то дивитися, що зараз робиться в дворі...

Всі. А що там?

Микита. Зігнали все село до двору.

Чалий. ?

Микита. Все дворище освічено смоляними бочками. Волохи стали у дві лави, а поміж лав стоїть народ. Позад людей волохи кінні і, нахиливши гострі списи до людей, на них всі наступають. Народ іде по лаві, а тут волохи з двох боків б'ють всіх по чім попало, батогами. Коли дійдуть всі до кінця лави, то знов женуть людей в другий кінець і знов б'ють всіх батогами... Гвалт стоїть страшенний. Старий Харко лежить вже мертвий!

Медвідь. Прокляті! Прокляті! Батька вбилй... (Хватає себе за волосся).

Всі. О-о-о!

Микита. На ґанку сам сидить Потоцький, і на його очах волохи роблять осудовисько з жінками і дівками!

Всі. Веди нас, Саво!

Медвідь. З дрючками, з косами — ми будем боронити рідних.

Всі. Помремо всі разом!

Медвідь. Запалим зараз все село і двір.

Всі. Запалимо! Саво, веди нас!

Чалий. Не можу я на страту всіх вести вас безоружних! Я сам тремтю увесь від злоби, а мушу здержувать себе!.. Он як озвіріють наші серця! Та краще жить з вовками в лісі, аніж з мостивими панами на слободах!

Гнат (на ньому куртка і штани з телячої шкури, на ногах постоли, сорочка обмочена в дьоготь; при боці шабля, в руках мушкет). Сава тут?

Чалий. Тут! Все знаю, брате, я — і стою, як лев, прикований на ланцюзі, безсилля гнітить душу, а злість і помста палять серце!

Гнат. І злість, і помсту ми зараз вдовольним! От слухай. Як тільки запалили смоляні бочки і почали знущатись над людьми волохи, ми в мить одну усі бочки киреями накрили, і вони погасли. Надворі темно стало так, мов хусткою всім очі зав'язало. Волохи очмаріли і всі стояли нерухомо; а ми тим часом коням їх, що у конов'язі стояли, розпорювали животи. Не вспіли ще до розуму прийти волохи, як крикнули страшенно ми: Сава Чалий! Волохи кинулись тоді до коней. Ми плюнули їм у вічі з десяти мушкетів і понеслись на своїх конях в степ!

Чалий. Орле мій, брате мій! (Обнімає Гната).

Гнат. Тепер же от що: тікайте всі до хат своїх!

Всі. Ведіть нас на волохів!

Чалий. Ідіть, привчайтесь слухать! (Виходить).

Медвідь (на виході). Ой, горить душа. (Вийшов).

Грива. Ех, жаль, що тут немає хоч поганенької якої шкапи, все б я від вас теж не відстав, а коса у мене добра й довга. (Вийшов).

Гнат. Коли погоня буде, вони розділяться на три шматки. Своїх поставив я в засаду. Ми кинемось на них з обох боків і ззаду, пальнувши перше із мушкетів; прочистимо ряди шаблями — а потім всі урозтіч!

Чалий. А коні наші де?

Гнат. Тут біля дуба у яру. (Вбігає Медвідь).

Медвідь. Летять волохи, мов скажені, і шлях освічують верхові смоляними ліхтарями.

Гнат. Від такого світла далеко не побачиш! Ходім! Поки вони піднімуться на гору, ми яром будемо біля наших!

Чалий. О, коли б я мав тепер сто рук і в кожній зміг тримати десять шабель, щоб заплатити гордині і покарать її пиху, то й тоді б, здається, не вдовольнивсь! Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!

Ліс. Вглибині насипано дві купи грошей; купи покриті воловими шкурами. Біля куп вартовий із списом у руці.

Вартовий (пройшовшись). Нема ще варти: а час би вже й перемінить мене! (Входять п'ять чоловік козаків. Чотири одягнені в чорних свитках при шаблях, з мушкетами за плечима і списами в руках, а п'ятий у запорозькому жупані). А от і нова варта — даремно ремствував. Пильнує добре старшина!

Запорожець. Панько! Ти будеш на варті біля грошей.

Перший вартовий. Приймай! Тут дві купи грошей: одна — срібні, друга — мідні! Нехай скарає того Бог, хто візьме шаг із грошей кошових.

Другий вартовий. Щоб сонця я не вздрів, коли я сам візьму або кому дозволю взять хоч шаг із грошей кошових.

Запорожець. Тепер ходімо далі зміняти вартових!

Перший вартовий. Я тут вас підожду.

Запорожець. Гаразд. (Зникають).

Перший вартовий (набиває люльку). Добре все заведено у нас. Кожний чоловік знає своє діло. А все то Сава!

Другий вартовий. Кажуть, що коли б Саву нашого та кошовим на Січі обібрали, то він би об'явив війну ляхам.

Перший вартовий. Підожди, він і так вийде битись в чисте поле; адже скрізь розсила листи: приглаша до себе малі купи, збирає хліб, пшоно і сало. Вже і тепер надбали стільки, що стане нам на цілий рік.

Другий вартовий. Гармат нема.

Перший вартовий. Сава достане... Розумно править і справедливо!.. А за ту дівку, що в Очеретній Клим захопив, якого всім нагнав і сорому, і страху? Що ви, каже, хочете, щоб мене розбійником лічили і щоб від мене одвернулись люди наші? Хіба на те зібрались ми, щоб дівчат захоплювать в полон? Смерті предам, хто таке вчинить другий раз!

Другий вартовий. І правда, хіба ми татари... А ти не чув, де ту дівку діли?

Перший вартовий. Визвавсь якийсь митець з нових і повіз її додому.

Другий вартовий. То правда, що митець. Одвезти дівку назад додому важче, ніж вихопить було її із дому, бо то гуртом, а це один. Не довезе він її до Очеретного. Коли під'їзди панські піймають, то повісять, бо ця дівка — дочка підстарости, здається!

Запорожець. Зараз прибули із Січі двадцять братчиків.

Другий вартовий. Ростем на силах.

Запорожець. Листа од кошового привезли.

Перший вартовий. Може, й Січ до Сави нашого пристане. Коли б Бог дав, та щоб мерщій у поле — помірятися з ворогом, а то без діла сумно тут сидіть!

Запорожець. Голота січова поривається до нас, так старшина придержує: вона поспільству не сприяє, бо і сама б по-панськи жить хотіла.

Перший вартовий. Дарма! Голота нишком таки тіка до нас із Січі. Тепер у нас в коші народу сила.

Запорожець. Та й ще з поспільства прибувають. Для того ж то й харчами так запасається наш Сава.

Перший вартовий. Харчів нема куди й дівать: сто горлових ям повнісінькі зерна. Вже потомилися на жорнах хліб молоть.

Запорожець. Хліб перве діло. Звідціль нас не добуде ціле військо, аби харчі.

Перший вартовий. Та Сава зна, що робить.

Запорожець. Розумний.

Перший вартовий. Та й побратим його Гнат Голий, бра, не згірше.

Запорожець. Запальний дуже.

Перший вартовий. Коли б вони не посварились, — бо Гнат частенько згарячу на Саву гніватися став.

Запорожець. Вони — брати, хрестами обмінялись, то хоч і скаже згарячу що Гнат, йому всяк час, як я примітив, Сава вибачає.

Перший вартовий. Дай Боже, щоб усе було гаразд!

Запорожець. Ходім — почуємо, що там нового нам братчики із Січі привезли.

Другий вартовий. Цікаво дуже! Шкода, що я не буду з вами.