Сава Чалий (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Голос. Не видко.

Медвідь. Ото як довго! А Боже мій!

Голос. Піші кинулися бігом у балку. І наші вилізли уже на гору.

Медвідь. Ага!

Голос. Наші щезли за деревами.

Медвідь. Перебігають, прикриваючись... Ну, що?..

Голос. Наші кинулись бігом до коней. Близько вже... Блиснули шаблі! Ай, що там робиться!.. Коні стають на диби... розбігаються.

Медвідь. То колють коней шаблями в морди і під боки, щоб роз'ярить...

Голос. Коні вже розбіглись врозтіч, а деякі на землі лежать і б'ються...

Медвідь. Перерізали вожатих і покалічили, виходить, коней, щоб решта ворогів зосталась піша...

Голос. Наші кинулись бігом у балку... Нічого не видко, тільки гурготить!

Медвідь. О, тепер пішли на піших, вони цього не ждуть! От де пекло буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всі поляжуть.

Голос. У балці аж клекотить.

Медвідь. Молочай! А що там, як?

Молочай. Я тебе одразу й не пізнав... Дай води напитись... умираю...

Медвідь (подає воду). Давай перев'яжу тобі рани.

Молочай. Де там їх перев'язать! Весь покарбований в дірах, як решето! Подумай, брате: тільки що виїхали ми за корчму, наскочила їх ціла сотня при гарматі, а нас лиш тридцять. Одначе вистрілить з гармати ми їм ні разу не дали... Три рази на скаку ми коней повертали вкруть і кидались їм в бік — прорізували наскрізь і знов тікали. Вернигора, я і Вовк перед вели, і в перший же наскок погиб Вернигора під шаблею Івана Найди, того, що із Савою утік. Він, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так одбиваючись, добрались ми до лісу, коней покидали і на болоті всі засіли. Вони вернулися на гору, бо кіньми у болото не полізеш. Отут своїх покинув я і ледве жив болото переліз, і от таки добрався до коша, а наші там зостались, щоб не показати сюди шляху, і, певно, всі поляжуть, бо їх зосталось менш десятка!

Медвідь. На поміч їм усі пішли і там у балці вже зчепились в ручки.

Молочай. Не подоліють, бо їх багато... Ох, чую, що сила мене кида.

Знахар. Що тут робиться? Либонь, весілля десь кривавеє справляють? Лежу у своїй норі, щось мені не спиться, а все здається, що в лісі клекотить і брязкотить. Так я й пішов сюди.

Медвідь. Батава страшна йде. Ось обдивіться лиш Молочая.

Знахар (полапав Молочая за руки, за голову). Ти, сину, зараз помреш, бо кров'ю стік.

Молочай. Одведи мене, мій брате, у печеру. Прощай! Прощайте, діду!

Знахар. Поклонись там нашим всім лицарям, що полягли за віру православну.

Молочай (до Медведя). Може, доведеться тобі, якщо жив будеш, побувать у Медведівці. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись їй і віддай ці гроші. (Дає). Та розкажи старій в утіху все те, що знаєш сам про мене; а коли матері не знайдеш, то на громадське діло гроші поверни. Веди мене мерщій — я смерть вже чую. (Медвідь повів його в печеру).

Голос. Наші повертаються, тільки щось мало їх.

Знахар. Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають... Коли цій різні буде край?

Медвідь (виходить з печери). Помер. Ще одного велетня не стало.

Гнат. А скільки нас зосталось?

Перший запорожець. Лиш п'ятнадцять, батьку, та й ті каліки всі.

Гнат. Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло! (Гайдамаки всі п'ють воду. Дід роздивляється, перев'язує, шепче, дає пить зілля). Дай і мені води, мов у пропасниці увесь горю. (П'є). Сорок п'ять таких лицарів... Ох, нема Вернигори, Молочая... Вовка.

Медвідь. Молочай дійшов сюди і там з Микитою рядом помер.

Третій запорожець. Вернигору оцей (показує на Шмигельського) проткнув!

Гнат. О, цей багатьох поклав, він Вовкові у мене на очах голову розвалив. Я думав — Сава, і, кинувшись на нього, звалив на землю, але і тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув своїм кисетом з тютюном!

Запорожець. Це старший! Чого ти куняєш?

Гнат. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лікар нагодився.

Медвідь (дає Шмигельському води). Напився?

Шмигельський (напившись). Спасибі.

Гнат. Ну, діду, перш усього, до цього приступи, бо він вже віша голову, а мені б хотілося з ним побалакать, а потім повісить його.

Знахар (оглядає Шмигельського). Він увесь рана. Тільки в однім ось місці з правої руки найбільш юшить, а то скрізь зашкарубло. (Шепче). Ковтни. (Дає склянку). Три рази... (Шмигельський п'є).

Гнат. А тепер дай і мені доброго чого напитись, бо всього пече.

Знахар. Стривай, давай руку. О, тут ще багато крові. А не чуєш, ніде тепленька не тече?

Гнат. Не чую. Певно, рани невеликі й зашкарубли. Обдивимось завтра.

Знахар. На, пий! Це зілля тебе зараз підтримає і сон добрий дасть.

Гнат (п'є). Ну, пане ляше, давай побалакаємо, бо скоро тобі стане легше — я тебе повісю.

Шмигельський. Я не собака, щоб мене вішать. Хіба немає інших кар? Посади на палю або шкуру здери з живого.

Гнат. Знайомий голос, і балачка чисто запорозька. Хто ти?

Шмигельський. Іван Шмигельський, приятель твого найпершого друга і побратима.

Гнат. Сави?? Пізнав! О, чом же ти не Сава? Я б тебе не вішав, а на цепу водив би за собою, а потім вимотав би жили з тебе.

Шмигельський. Мотай і з мене жили. Роби зо мною все, що із Савою б робив, і заспокой свою ти наболілу душу. Ні ти, ні я, ні Сава в тім не винуваті, що йшли ми різними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би склалося, як зараз є.

Гнат. Найшовся б інший Сава. Багато зрадників настало, що за панські ласощі й принади свій кидають народ і віру, до іншого люду пристають, та й ворогують там проти братів своїх далеко гірше й більше, ніж сам ворог! Скажи мені, що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким і був, чи паном став, як і усі пани?

Шмигельський. Для всякого створіння назначено, де і як йому слід жити!.. Риба живе у чистій воді, птиця у повітрі, звір в норах, а чоловік повинен жити, як йому здається краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе, як Гнат; Потоцький, як Потоцький.

Гнат. В розкошах один, а тисячі без хліба? На палю б вас усіх!

Шмигельський. І тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш.

Гнат. Рівності!

Шмигельський. Однакових листів на дереві нема.

Гнат. Будь собі хоч семи п'ядей у лобі, носи на плечах скелі, але на мене й на моє руки не піднімай!

Шмигельський. Одначе ти піднімаєш руку на моє життя, а хто ж тобі на це дав право?

Гнат. Ти зрадник! А поки душа моя живе у моїм тілі, ніхто не спинить мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народові своєму і одсахнулися від нього за панські ласощі й принади.

Шмигельський. І ти зрадник! Зрадив ти законам Речі Посполитої! Ти проливаєш кров і винуватих, і невинних: ми ж винні тільки в тім, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.

Гнат. Панам!

Шмигельський. Тобі здається так, а нам інакше. За кривди панські ти хочеш помстою платить, шукаючи у тім для ран народних ліків: а ми лічить хотіли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить і дати спокій Україні!

Гнат. Панам!

Шмигельський. Нас Бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш сам.

Гнат (мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен в тім, що до моїх думок пристанеш і Саву покарать мені поможеш!

Шмигельський. Ні, Гнате! Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїм путі, так ми не зійдемось думками.

Гнат. Правда! Нас порівня лиш домовина. Пани-браття, виведіть пана Івана за кіш і там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пана Івана; він варт того, щоб поховать його із січовиками вкупі.

Шмигельський. Спасибі, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по мені стріляли разом три або чотири — певніша буде смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.

Перший запорожець. Я в вухо тобі стрельну, і зразу смерть.

Шмигельський. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходім, пани-браття. Не гайте часу, бо вам й виспатись треба. (Пішли).

Гнат. Ти знаєш, діду, що громада присудила предати смерті Саву? Послали двох на цеє діло: один — Кульбаба, зрадив; другий — Горицвіт, сам смерть прийняв. Пора й мені: кого тепер послати, щоб Саву смерті він предав?

Знахар. Сави ніхто не візьме, ніхто не стратить. Тільки ти візьмеш, тільки ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої руки за гріх великий свій! Та ще візьми Кравчину — при ньому смерть до вас не доторкнеться!