Доки сонце зійде, роса очі виїсть (скорочено)

Марко Кропивницький

Соломія. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все налихотворила Текля, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і заприсягну!

Оксана. Я тебе питаю: є у тебе в серцеві Бог? Скажи мені, чи здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи з’являлись коли-небудь сльози у твоїх очах?

Соломія. Та я ж, сестричко, не кам’яна!

Оксана (ухопивши її руки). Не кам’яна? Ти правду кажеш?

Соломія. Хоч і заприсягти!

Оксана. Скажи мені як перед Богом, — посватався панич?

Соломія. На те похоже. Тілько настояще довідатись не можна, бо нікого з нас не допускають до його. Зараз як тілько я увійду — і випроводять. Я не розберу панських заручин. У нас як просватають дівку, то зараз на рушник стають, кланяються перед образами, а далі — батькові, матері; а у панів нічого того нема.

Оксана. Виклич мені панича.

Соломія. Та він, сестричко, п’яний спить.

Оксана. П’яний! Ти мене дуриш?

Соломія. Ну, от, єй-богу, що ні! Там такий п’яний, то й сказать не можна. Його, певно, нарочито напоїли.

Оксана (похитнулась). П’яний... напоїли! І це самостійная людина!.. Остання надія захмарилась. Проведи мене до його... мій жаль його розбуде, моє горе його витверезить...

Соломія. Постривай, може, я його розбудю. Тілько, сестричко, йди з горниць, — там у саду підожди абощо; бо як пані постереже — лихо буде! Вона ще не спить!

Наталя Семенівна (побачивши Оксану). Ти?!.

Оксана. Я!

Наталя Семенівна. Як ти посміла ввійти?

Оксана. Не кричіть... бо собі тільки сорому наробите... Слуги ваші всі покотом сплять... двері не заперті... я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче... ніяк сама його не здолаю...

Наталя Семенівна. Я не душогубка!

Оксана. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!.. Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!..

Наталя Семенівна (тихше). Чого тобі треба? Чого ти хочеш від мене?

Оксана. Чого я хочу? Ха-ха-ха! Чого я хочу? І це питає мати, його мати! І справді: чого я хочу? Я, мабуть, зовсім вже збожеволіла!.. Ви колись казали мені, як ще я була при вас за горничну...

Наталя Семенівна. О, я щодня проклинаю той час і годину!..

Оксана. Чудно! А тоді мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене. Мабуть, тоді в очах ваших жила ваша янгольська душа?

Наталя Семенівна. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла.

Оксана (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж тепер ви так пишаєтесь? Одначе... що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не те зовсім хотіла сказати... (Подумала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила...

Наталя Семенівна. А тепер минулося!.. Мертвого з гроба не вертають!..

Оксана. Минулося? Справді минулося? А я наважилась було у однім слові вимовити перед вами усю мою душу, усю мою печаль... Хотіла сказати таке слово, у котрім ви побачили б, як у дзеркалі, всі мої муки, всі рани мого серця!.. «Мертвого з гроба не вертають...» І ви так спокійно і тоді б сказали цю приказку, коли б побачили у труні свого єдиного сина?.. А я вже лежу у труні! А моє серце — його серце, моя душа — його душа, моє життя — його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!.. І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?.. Пані!.. Я кохала вашого сина!.. У його коханні я кохала увесь мир Божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!.. Одняли не душогуби, а люде з янгольською душею!.. Ох, страшно ж мені, страшно!.. Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!..

Наталя Семенівна. Мені жаль тебе, Оксано! Що ж робить?

Оксана. Жаль?.. Вам жаль мене?.. Ха-ха-ха! Не треба, не треба мені вашого жалю! Ні, ні, я вас зобідила, я вас зневажила... Простіть мене!.. Я сама не янаю, що кажу... Скажіть, промовте ще раз: «Мені жаль тебе!» Ха-ха-ха! «Мені жаль тебе!» Вмирай, серце!.. Сліпніть, очі!.. Глухніть, мої вуха! Це не материна мова!

Наталя Семенівна (убік). Відкіля вона взялася, хто її сюди привів? (До неї). Ну, пора вже тобі додому.

Оксана. Правда ваша!.. Я вже й надто забарилась...

Наталя Семенівна. Ну, то йди ж собі!

Оксана. Стривайте, ще два слова. Кажуть, що я чарувала панича? Правда!.. Кажуть, що я відьомського кодла. Ох, яка правда! Кажуть, що я хотіла бути панією-дворянкою. От за це, то вже й сам панич присягне, що правда. Бачте — я все це вам кажу і не червонію, щоб ви вже певне знали, що у мене стида ані крихотки. Що я, бачте, вже така непутяща, така хвойда зародилась, що й сором не їсть мені очей!.. (Хапається одною рукою за одвірок, а другою за голову).

Наталя Семенівна. Ти ледве на ногах стоїш. Присядь спочинь!..

Оксана. Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні! (Згодом). Нічого... Бачите, вже й одійшла. Живуча я, як гадина!.. (Здійма з пальця перстень). Це його... паничів перстень. Хотіла було шпурнути його куди-небудь, та пошкодувала, що золотий. А найгірш боялась, що як пришлете грабувати, от тоді-то вже було б сорому надто! І я сама принесла... Нате!.. (Поклала перстень на стіл). Отож всієї розмови, отож всієї поради. (Іде до дверей).

Наталя Семенівна. Стривай, Оксано!..

Оксана (зупинилась). Пора ж і честь знати. Самі мене виганяли, а тепер зупиняєте? Здається, я все сказала?..

Наталя Семенівна. Я хочу тобі віддячити за те, що ти без ґвалту і без огласу розв’язала моєму синові руки.

Оксана. Як віддячити? Хіба ви ще не віддячили?..

Наталя Семенівна (вийма хутко з шухляди гроші). Це тобі на придане! (Дає гроші).

Оксана. Що-о?!. Дякуйте, пані, що ви його мати! Віддайте ці гроші на подзвіння та на церкву, щоб щодня виймали часточку «за здравіє» вашої янгольської душі!.. Пані, пані!.. Не в кожного й душогуба здіймається рука на умираючого, а ви... ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не Бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила! (Пішла).

Наталя Семенівна (сперш немов остовпіла, а далі прожогом кинулась до дверей). Оксано, Оксано! Вернись!.. (Одбігла од дверей). Що я роблю? Чи не збожеволіла я?!. Ні, ні!.. Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, нерівня моєму синові? Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилася?.. Ні... Ні!.. Не невістка ти мені!

Горнов. Так, стало бить, ми з вами в ціні зійшлись?

Максим. Де ж, мовляв, не зійшлись? Я ще й рота не вспів роззявити, а ви вже й ціну поклали, та ще й яку, мовляв, ціну. Але ж глядіть, чи не помилились, бо я швець такий, що тільки під зав’язь умію чоботи шити, а вам, може, треба городського?

Горнов. Ба ні, мені такого й треба до школи.

Максим. Тепер вже повелось так, хоч би і у нас на селі: чоботи на дві колодки та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже дратву, так навдаку чи хто висуче проти мене?

Горнов. Я хочу, щоб хлопчаки спершу навчились шити прості чоботи, а там вже котрому скортить городських чобіт, то нехай сам добира способу, як їх змайструвати.