Доки сонце зійде, роса очі виїсть (скорочено)

Марко Кропивницький

Горнов (тихо розмовляє). Чудову машину підвели, намоглись дівчину з світу звести!.. І вірить не хочеться, щоб усім цим лихом керувала мати Борисова.

Завада (сумно). Не знаю, що я кому заподіяв лихого. Здається, завжди з усіма поводився по-божому.

Горнов. Не чоловіче діло вчинили, а диявольське!

Завада. Так вже, мабуть, судилося мені зостатись на старості одиноким, без втіхи, без жодної радості... Ні, я винен, винен я!.. Мені не слід було б потурати на її хіть! Забажалося їй довідатись, як ті пани живуть, і намоглася одним лицем: «Піду служити до панів!» Я здавсь на її волю. Не багато й наслужила, один тілько рік, а горя запобігла на цілий вік і собі, й мені... Учора, маріючи, промовила: «Покритка, каже, я!» Я з жаху мало не збожеволів. Та вже нагодився Степан, котрий, спасибі йому, розказав мені усе, що витворяли з нею парубки. Люди радять скаржитись громаді!.. Що ж ті скарги, чи вернуть же вони життя моїй дитині?

Горнов. І як ви не встерегли її тоді, як увели з подвір’я в хату?

Завада. Бачите, я пішов до писаря, щоб той дещо пошептав коло неї. Вернувсь додому, аж дивлюсь — її вже в хаті нема. Кинувся по сусідах, по садках та вгородах! Шукав, шукав!.. Вже й на світ поблагословилось, а її нема, як у воду впала. Та вже як зовсім розвиднілось, знайшов її аж на греблі, біля розореного млина.

Горнов. Це ось що за селом?

Завада. Еге ж!

Горнов (убік). Там вона востаннє бачилась з Борисом.

Завада. Прийшов я туди, дивлюсь, аж вона лежить мов мертва. Далі розплющила очі. Став я до неї промовляти — мовчить, неначе води в рот набрала. Потім почав я гукати!.. Тут, хвалити Бога, нагодився Степан, і вже вдвох ледве-ледве довели її до хати. Як положили ми її на ліжку, так вона почала балакати; але щось таке нісенітне, що й купи не держиться. А згодом заснула.

Горнов. І не прокидалась вона?

Завада. Ба ні, через недовгий час знов щось заговорила, тілько, мабуть, крізь сон, бо очі її були заплющені.

Горнов. А що вона таке говорила, як скоро ви її ввели в хату?

Завада. Все кликала панича! А потім почав я її питати, куди вона ходила. Вона й одмовила: «Ходила, каже, наймати людей, щоб яму викопали. Грошей, каже, не було, я їм дала золотий перстень!» У неї і справді був золотий перстень на руці, певно, паничів, а тепер нема.

Горнов. Дивно! Чому ж ви учора не дали звістки Борисові, що таке скоїлось?

Завада. Чудно ви міркуєте! Як би таки я поліз у хороми оповіщати про своє лихо?

Горнов (помовчав). Певно, вона довго лежала на греблі, а там вогко, свіже повітря від річки, ну й простудилась. (Приклада руку їй до голови). Ач який жар палить!..

Борис (входе). Де вона? Що з нею, з моєю любою?..

Горнов (зупиня його). Тихше, Бога ради, тихше! Вона спить, ти її можеш сполохати.

Борис (ламає руки). О, я нещасний, безталанний! О, я безхарактерний чоловік! (До Горнова). Рятуй, рятуй її, брате!

Завада. Я не мав сили звернути її волю з того манійного шляху, усіяного терном колючим, камінням гострим... Бо я без міри її любив! (Тихо плаче).

Борис. Батьку, батьку! Не вражай ти мого серця твоїми тихо-сумними докорами. Чи не наважився ти хвастати передо мною своїм горем, хвастати, що вмієш щохвилини видавить із старих очей краплю солоної води? Що твоє горе проти мого? Що твої сльози проти моїх сліз? Зваж моє горе з своїм. Зваж мій вік з своїм і зітри мерщій росу з твоїх очей! Ти вже оджив своє і однією ногою стоїш у труні, а я повний нерушених молодих сил!.. Ти був щасливий десятки годів, а передо мною тілько замиготів вогоньок того щастя!.. А я летів орлом, бистрим вітром буйним до мого щастя і тільки що наблизився до нього, як воно почина вже гаснути! Моє горе — пекло палаюче!

Горнов. Радив тобі пильнувати того вогню, бо він тільки раз з’являється нам на віку.

Оксана (крізь сон). Борис!..

Горнов. Вона тебе кличе!

Борис (кинувся до неї). Боже, святе небо і земля! Вона мене кличе! Я тут, я біля тебе, моя Оксаночко!

Оксана (крізь сон). Перстень, це його... Більш нічого нема, це все... не лякайте... (Замовкла).

Борис. Вона маріє, і в марінні її душа живе мною! О світе мій!..

Оксана. Яка холодна земля!.. Пустіть, пустіть мене... За що ви надо мною знущаєтесь?.. Посватався? Текле, що я тобі заподіяла? Борис їде, чом же не вітається?.. Спасибі вам, пані... Пустіть, пустіть мене!.. (Замовкла).

Борис. Що з нею сталося? Вона мов нежива...

Горнов. Припадок, кризис!

Завада. Донечко, донечко! Не покидай же мене, старого, похилого!

Борис. Ох, серце моє, розум мій кригою замерзає... Туманом застилається!.. Ні, не можна тому статися, щоб вона померла! Не вірю я, не вірю!.. Бог справедливий, за що ж така кара? (Упав на коліна біля ліжка, тихо промовляє). Ніколи я не благав нічого незбутнього. Всі думи, всі мої помисли я захиляв до чесної праці, до чесного життя! О Боже милий! Дай же життя, хвалити Тебе і прославляти Твою милость. (Припав лицем до рук).

Максим. Та що це у вас таке, нехай Бог бороне, трапилось? А мені і кажуть люде, що у Антона щось непевне скоїлось, та я не пойняв віри.

Завада. Карає нас Господь за гріхи наші.

Борис. Пропащий я, пропащий!

Максим. Гріх вам, гріх, паничу, так вбиваться! Не люде її одіймають у вас, а Бог милосердний! Бог дав їй життя, Бог і бере. Він один властивець над нами, і ми не повинні ремствувати на Його святу волю.

Борис. Не ремствую я, а очевидячки загибаю!..

Максим. А подивіться, паничу, на нас, сліпих людей, та поспитайте, — якого горя ми не перебули? На наших очах люде одіймали дівчину од милого і на його очах її безчестили; на наших очах брали молоду з-під вінця і вели в хороми на безчестя, а потім... (Махнув рукою). Отже, ми усе те пережили, пам’ятаючи, що є Бог милосердний на небі, котрого заміри нам не відомі. А чи давно, паничу, ви похвалялися здолати нашу мужицьку ваготу і працю? Та чи вам же, паничу, бороться з тими життями?

Оксана (тихо). Хто помер? Борис...

Борис. Моя зоре, мій раю!.. Оксано, Оксаночко, прости мене!.. Чого ж ти так пильно дивишся на мене?.. Це ж я, твій любий, твій суджений!

Оксана. «Твій любий, твій суджений!» Лягай мерщій в домовину!

Борис. Де ти, серденько, бачиш домовину?..

Оксана. Дай я поцілую твої очі! (До його придивляється). Який страшний погляд!.. «Мертвого з гроба не вертають!» Хоч одну іскру жалю... Не треба грошей... на подзвіння... Чого ж сичиш на мене? Пані, гадина... повзе вона... повзе до мене!.. Заховайте мене!.. Повзе, впивається в моє серце... Геть, геть!.. Одірвіть, одірвіть її... (Умирає).

Борис. Що це з нею? Оксано, Оксаночко!.. Ні, вона не вмерла!.. Стигнуть очі, холонуть руки, серце не б’ється! Оксано!.. Вона мертва!.. Страшно, страшно!.. Дивіться, вона вкоряє мене своїм поглядом. (Одскакує від неї). Рятуйте, рятуйте!..

Горнов. Друже, поклич на поміч розум і покорись його силі!

Завада. Донечко, донечко, на кого ж ти мене покинула?!. (Рида).

Степан (вбіга). Оксано, Оксано! Я помстився за тебе! Оцими власними руками я роздер пащеку Теклі, отій лютій гадині!..

Максим. Не чує вже Оксана твоєї звістки!..